Кобзар - Шевченко Т. Г.

молоці дитина,

Красується, любується

На всю Україну.

А понад ним зеленіють

Широкії села,

А у селах у веселих

І люде веселі.

Воно б, може, так і сталось,

Якби не осталось

Сліду панського в Украйні.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

[Друга половина 1848, Косарал]

 

«Не для людей, тієї слави…»375

 

 

Не для людей, тієї слави,

Мережані та кучеряві

Оці вірші віршую я.

Для себе, братія моя!

 

Мені легшає в неволі,

Як я їх складаю,

З-за Дніпра мов далекого

Слова прилітають.

І стеляться на папері,

Плачучи, сміючись,

Мов ті діти. І радують

Одиноку душу

Убогую. Любо мені.

Любо мені з ними.

Мов батькові багатому

З дітками малими.

І радий я і веселий,

І бога благаю,

Щоб не приспав моїх діток

В далекому краю.

Нехай летять додомоньку

Легенькії діти.

Та розкажуть, як то тяжко

Було їм на світі.

І в сім՚ї веселій тихо

Дітей привітають,

І сивою головою

Батько покиває.

Мати скаже: бодай тії

Діти не родились.

А дівчина подумає:

Я їх полюбила.

 

[Друга половина 1848, Косарал]

 

«Коло гаю к чистім полі…»

 

 

Коло гаю к чистім полі,

На самій могилі,

Дві тополі високії -

Одна одну хилить.

І без вітру гойдаються,

Мов борються в полі.

Ото сестри-чарівниці -

Отії тополі.

Закохалися обидві

В одного Івана;

А Іван, козак звичайний,

Обох їх не ганив,

А лицявся то з тією,

То з другою любо…

Поки в яру увечері

Під зеленим дубом

Не зійшлися усі троє.

«Отак-то ти, кате!

Знущаєшся над сестрами…»

І пішли шукати

Трути-зілля, щоб Івана

Завтра отруїти.

Найшли зілля, накопали

І стали варити.

Заплакали, заридали…

А нема де дітись,

Треба варить. Наварили,

Йвана отруїли

Й поховали коло гаю

В полі на могилі.

І байдуже? Ні, не дуже.

Бо сестри ходили

Що день божий вранці-рано

Плакать над Іваном,

Поки самі потруїлись

Тим зіллям поганим.

А бог людям на науку

Поставив їх в полі

На могилі тополями.

І тії тополі

Над Іваном на могилі,

Коло того гаю,

І без вітру гойдаються,

І вітер гойдає.

 

[Друга половина 1848, Косарал]

 

«Якби мені черевики…»

 

 

Якби мені черевики,

То пішла б я на музики,

Горенько моє!

Черевиків немає,

А музика грає, грає,

Жалю завдає!

Ой піду я боса полем,

Пошукаю свою долю,

Доленько моя!

Глянь на мене, чорнобриву,

Моя доле неправдива,

Безталанна я!

Дівчаточка на музиках

У червоних черевиках,-

Я світом нуджу.

Без розкоші, без любові

Зношу мої чорні брови,

У наймах зношу!

 

[Друга половина 1848, Косарал]

 

«І багата я…»

 

 

І багата я,

І вродлива я,

Та не маю собі пари,

Безталанна я.

Тяжко, тяжко в світі жить

І нікого не любить,

Оксамитові жупани

Одинокій носить.

Полюбилась би я,

Одружилась би я

З чорнобривим сиротою,

Та не воля моя!

Батько, мати не сплять,

На сторожі стоять,

Не пускають саму мене

У садочок гулять.

А хоч пустять, то з ним,

З препоганим старим,

З моїм нелюбом багатим,

З моїм ворогом злим!

 

[Друга половина 1848, Косарал]

 

«Полюбилася я…»

 

 

Полюбилася я,

Одружилася я

З безталанним сиротою

Така доля моя!

Люде гордії, злі

Розрізнили, взяли

Та повезли до прийому

Оддали в москалі!

І московкою я,

Одинокою я

Старіюся в чужій хаті -

Така доля моя!

 

[Друга половина 1848, Косарал]

 

«Породила мене мати…»

 

 

Породила мене мати

У високих у палатах,

Шовком повила.

 

У золоті, в оксамиті,

Мов та квіточка укрита,

Росла я, росла.

 

І виросла я на диво:

Кароока, чорнобрива,

Білолицяя.

 

Убогого полюбила,

Мати заміж не пустила,

Осталася я

 

У високих у палатах

Увесь вік свій дівувати,

Недоля моя.

 

Як билина при долині,

В одинокій самотині

Старіюся я.

 

На світ божий не дивлюся,

Ні до кого не горнуся…

А матір стару…

 

Прости мене, моя мати!

Буду тебе проклинати,

Поки не умру.

 

[Друга половина 1848, Косарал]

 

«Ой, я свого чоловіка…»

 

 

Ой, я свого чоловіка

В дорогу послала,

А од шинку та до шинку

Стежечку топтала.

Та до куми заходила

Пшона позичати,

Отих дітей годувати

В нетопленій хаті.

І нагодувала,

І спати поклала,

Сама пішла до дяка

Добувати п՚ятака,

Та й заночувала.

А із Криму чоловік

Ледве ноги доволік.

Воли поздихали,

Вози поламались,

З батіжками чумаченьки

Додому вертались.

Увійшов у хату,

Ударивсь об поли:

Лазять діти у запічку

Голодні і голі.

«А де ваша, діти, мати?» -

Сердешний питає.

«Тату! тату! наша мати

У шинку гуляє».

 

[Друга половина 1848, Косарал]

 

«Ой виострю товариша…»

 

 

Ой виострю товариша,

Засуну в халяву

Та піду шукати правди

І тієї слави.

Ой піду я не лугами

І не берегами,

А піду я не шляхами,

А понад шляхами.

Та спитаю в жидовина,

В багатого пана,

У шляхтича поганого

В поганім жупані.

І у ченця, як трапиться -

Нехай не гуляє,

А святе письмо читає,

Людей поучає.

Щоб брат брата не різали,

Та не окрадали,

Та в москалі вдовиченка

Щоб не оддавали.

 

[Друга полонина 1848, Косарал].

 

«По улиці вітер віє…»

 

 

По улиці вітер віє

Та сніг замітає.

По улиці попідтинню

Вдова шкандибає

Під дзвіницю, сердешная,

Руки простягати

До тих самих, до багатих,

Що сина в солдати

Позаторік заголили.

А думала жити…

Хоч на старість у невістки

В добрі одпочити.

Не довелось. Виблагала

Тую копійчину…

Та пречистій поставила

Свічечку за сина.

 

[Друга половина 1848, Косарал]

 

«Ой сяду я під хатою…»

 

 

Ой сяду я під хатою,

На улицю гляну,

Як-то тії дівчаточка

Без своєї Ганни,

Без моєї Ганнусеньки

У хрещика грають.

І граються невесело,

І не так співають

Дівчаточка. А моєї

Голубки немає.

У свекрухи десь воркує,

Мене виглядає.

 

[Друга половина 1848, Косарал]

 

«Закувала зозуленька…»

 

 

Закувала зозуленька

В зеленому гаї,

Заплакала дівчинонька -

Дружини немає.

А дівочі