Я, Богдан - Загребельний Павло

Думки нагадували людей, тільки переважали їх своїм числом, своєю незліченністю, тому й видавалися завжди невловимими, невидимими й неосягальними. Однак бували часи, коли з безлічі думок народжувалася одна, і належала вона вже й не одному чоловікові, а всьому народові, і хто мав щастя бачити ту думку, той ставав справді великим.

Знов і знов у моїй черкаській самотині ставала мені перед очима та ніч волопасова, коли зблискувало довкруж небо, червоно загорявся весь простір, згасав безсило, а тоді знову й знову вперто загорявся і зблискував, прагнучи здолати темряву й невідомість. Так билася думка всього народу нашого цілі століття і ніяк не могла загорітися, охопити все небо і землю, запалити, засяяти, возвеличитися, возрадуватися: "Ось воно! Знайдено!"

Хіба не було таких тернових ночей у Наливайка, в Лободи, в Острянина й Гуні? Та не загорілося, не спалахнуло, зостався лиш перетлілий блиск у наших душах.

Доля і недоля, нелюдські утиски уніатів над православними змусили битися над думкою про врятування народу вже й отців церкви. Ще я свдів у стамбульській неволі, а вже Ісая Копинський гукав з Києва: "Волимо під православного царя!" Згодом Іов Борецький за намовою брата свого Андрія вкупі з козаками благав царя московського прийняти нашу ієрархію і козацьке військо до себе, бо їм, опріч царської землі, ніде дітись.

Історія ставала мені перед очима, історія — не так знання, як мудрість і нагадування, цілі ряди князів Гедимінового роду, які відбили Київ у монголо — татар, а тоді прагли повернути йому давню велич.

Один з синів Ольгерда, Володимир, хотів відновити митрополичу кафедру в Києві, коли ж Вітовт захопив Київ і передав княжіння Скиргайлу Ольгердовичу, Володимир вдався за допомогою до московського князя Василія Дмитровича. Шістдесят років згодом його онуки Симеон і Михайло Олельковичі звернулися до великого князя Казимира Ягайловича з вимогою розділити між ними київську землю на правах вітчини, але Казимир відмовив їм, сказавши, що дід їхній Володимир бігав на Москву і тим пробігав вітчину свою Київ.

Михайло Олелькович разом з князем Федором Бєльським пробували відторгнути руські землі від Литви й приєднати їх до Московського князівства, але їх видали, слуги, Бєльський встиг утекти за московський рубіж, а Михайлу Олельковичу кат відрубав голову перед Драбською брамою київського замку.

Останню спробу вдатися під руку московського князя зробив князь Михайло Глинський, якому помагали вже й козаки Остафія Дашкевича, але не мав достатньої сили, щоб стати проти короля Зигмунда, і так само вимушений був ховатися в московську землю.

Багато віків билася думка, були в мене великі попередники, та ніхто не зміг переступити меж своїх можливостей, я ж відчував, що дано мені буде се, бо я розростався до безмежності, ставав мовби народом цілим, і мій голос мав стати його гучним голосом, а його думка — моєю думкою.

Звали тепер мене усі батьком, бо були тільки моїми дітьми. Весь народ — мої діти. Благословенні будьте, діти мої, і земля наша теж хай буде благословенна. Дайте цій землі міцну і справедливу владу, якої вона не мала з часів всесвітнього потопу, і вона нагодує весь світ. Та чи ж буває влада справедливою? Може, досить лиш міцної? А може, в міцності влади — її найвища справедливість? Бо в сваволі справедливості шукати годі. Тбді запановує право сильного і кривди множаться, як сарана летюча.

Я думав, і плакав, і прикликав До себе всю землю свою, всіх людей своїх на поміч і на пораду.

Старовинну пісню заспіваю разом з вами і заплачу так само разом з вами, бо я — це виг а ви — це я. "Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш…" Або про Байду: "Твоя дочка поганая, гей, а твоя віра, віра проклятая!" О пісне наша і мово наша! Де ж ти пролунала, де задзвеніла, заспівала й затужила? У співі матері над колискою, в стогонах умираючих серед степу широкого, в думі тяжкій, в жарті невмирущім? А може, й у грамотках незнаних, у козацьких літописцях, розвіяних попелом, у посланнях, які народжувалися в години грізні й криваві, після страшних поразок і ще страшніших перемог, бо й там і там ллється кров, а розлиття крові людської завжди страшне і вічно непростиме. Вічно непростиме.

Я писав усю ту ніч. Хто писав, той знає, який се труд і яка се мука. Пишуть три персти, а болить усе тіло. Та коли душа радується, тоді забуваєш про тіло, мовби й немає його, ніби ти й не чоловік, а небожитель.

Я писав:

"Найясніший, велможний і преславний царю московский, а нам велце милостивий пане і добродію.

Подобно с презреня Божого тоє ся стало, чого ми сами собі зичили і старалися о тоє, абихмо часу теперішного могли през посланцов своїх доброго здоров’я вашей царской велможности навідити і найнижший поклун свой отдати. Ажно Бог всемогущий здарив нам от твоего царского величества посланцув, хоч не до нас, до пана Киселя посланих в потребах его, котрих товариші наші козаки в дорозі награфивши, до нас, до войска завернули. През которих радостно пришло нам твою царскую велможност відомим учинити оповоженю віри нашоє старожитной греческой, за которую з давних часов і за волности свої криваве заслужониє, от королей давних наданиє помираєм і до тих час от безбожних ариян покою не маєм.

Творець ізбавитель наш Ісус Христос, ужаловавшис кривд убогих людей і кривавих слезь сирот бідних, ласкою і милосердєм своїм святим оглянувшися на нас, подобно, пославши слово своє святое, ратовати нас рачил. Которую яму под нами били викопали, сами в ню ся обвалили, же дві войска з великими таборами їх помог нам Господь Бог опановати і трох гетманов живцем взяти з іншими їх санаторами: перший на Жолтой Воді, в полю посеред дороги запорозкої, комисар Шемберк і син пана краковского ні з одною душею не втекли. Потом сам гетман великий пан краковский із невинним добрим чоловіком паном Мартином Калиновским, гетманом полним коронним, под Корсунем городом попали обадва в неволю і войско все їх квартянноє до щадку ест розбито; ми їх не брали, але тиє люди брали їх, котриє нам служили в той міре от царя кримского. Здалося теж нам і о том вашому царскому величеству ознаймити, же певная нас відомост зайшла от князя Доміника Заславского, которий до нас присилал о мир просячи, і от пана Киселя, воєводи браславского, же певне короля, пана нашего, смерть взяла, так розумієм, же с причини тих же незбожних неприятелей его і наших, которих ест много королями в землі нашой, за чим земля тепер власне пуста. Зичили бихмо собі самодержца господаря такого в своєї землі, яко ваша царская велможност православний хрестиянский цар, азали би предвічноє пророчество от Христа Бога нашего ісполнилося, што все в руках его святое милости. В чом упевняєм ваше царское величество, єслі би била на то воля Божая, а поспєх твуй царский зараз, не бавячися, на панство тоє наступати, а ми зо всім Войском Запорозким услужить ваціой царской велможности готовисмо, до которогосмо з найнижшими услугами своїми яко найпилне ся отдаємо. А меновите будет то вашому царскому величеству слишно, єслі ляхи знову на нас схотят наступати, в тот же час чим боржей поспешайся і з своей сторони на їх наступати, а ми їх за Божею помощу отсул возмем. І да Ісправит Бог з давних віков ознаймленноє пророчество, которому ми сами себе полецевши, до милостивих нуг вашему царскому величеству, яко найуниженей, покорно отдаємо.

Дат с Черкас, іюня 8–го, 1648–го.

Вашому царскому величеству найнизши слуги Богдан Хмельницкий, гетман з Войском его королевской милости Запорозким".

Чого більше було в житті народу мого — мук чи геройства? А в моїм власнім? І все ж годилося прийти на світ і жити в ньому страждаючи, щоб наблизилася до тебе рука долі і ти склав такий Лист. Лист у вічність! До всіх нащадків — малих і великих, темних і просвіщенних, народжених і ненароджених. Буде ще нам тяжко і многотрудно. Труднощів не існує лиш для тих, хто не здатен розмірковувати. Я ж узяв на себе сю ношу і тепер мав її втримати. Страшний тягар розважності, надто коли дивляться на тебе віки цілі і рука всесвіту то віддаляється на мить, щоб не зчинити бурі понищення всезагального, то знов загрозливо наближається до тебе, нависає над тобою, мов кара Божа. О, якби ж то вона тільки віддалялася!

Я відав, що розважливістю простою не вдію нічого, а тільки вичином неймовірним; великий дух опанував козацтво і весь народ український, не дав змізерніти до останку, і я покликаний був вищою волею перелити той дух у дію і мисль, яка б не тільки дорівнювалася йому, а й перевищила. Так народився тої червневої ночі в Черкасах Лист нашої історії.

Хто не спав тої ночі? Ох, коли б знаття! Щоб записати імена всіх, хто був з гетьманом своїм, отож із самим собою! Та навіть на вершинах влади маєш обмеження неминуче, і обмеження це — в знанні.

Знав я лиш, що Виговський не спав тої ночі, однак він не мав іншої спонуки, окрім прислужництва, сидів напохваті, готовий до писання, до переписування, все б оддав своєму гетьманові, я розчулився від тої вірності і вже хотів номінувати його генеральним писарем, та відклав до Чигирина. Тут похід, все непевне й нетривке, а там зупинка, сталість, спокій і надія. Ще не думалося, що Чигирин вже й столиця, але йшло на те, хоч що б там казано!

Тим часом звелів я покликати того меткого Климова, який біг од воєвод до хитрого Киселя.

Чоловічок був марний, рудий і задавакуватий, аж жаль стало з ним відсилати такого Листа.

— А ми як? — викрикував після трьох чарок міцної козацької горілки. — Ми туди — шусть, а туди — хрусть, а тоді навпрошки та навкружки — і вже там нас нема, де були, а де, не було, то будемо. Самі низенькі, а руки довгі.

— Вкоротили тобі руки, не дотягнувся до Киселя, бо й той короткорукий, — незлобиво зауважив я.

— На полковника напоровся! — радісно повідомив Климов. — Сам козацький полковник Олешка Тяплушкін ловив мене і вів од Києва до Білої Церкви, а тоді й до Мошен та сюди.

— Немає в мене такого полковника, та для тебе й сотника задосить, — сказав я. — Що було, те забудь. Ніс ти пусте писання до пустого чоловіка, тепер матимеш лист до самого царя. Не я тебе вибирав — вибрала доля. Пошлю сотню козаків, доведуть тебе до путивльського рубежу, дам тобі лист проїзний, і скрізь матимеш корм і підводи без зволікань.