Я, Богдан - Загребельний Павло
Воля вже засвітила нам, тепер люд жде від мене правди, втішань і спрямування, а я не можу втішити своєї розхристаної душі.
— Тепер ти вознесений, гетьмане, над усіма, — мовив отець Федір, — тож і повинен мати всього більше: і на одне лихо більше, і на одну любов.
— За те, що матимеш на одне лихо більше для себе, то похвалять, а чи ж похвалять за любов зайву, щоб тільки для себе була? Любити землю й народ — це толерується всіма охоче, а жінку, дитину — вже, мовляв, недостойно, надто дрібно як для гетьмана. А що земля без жінки, без дитини, без дорогих тобі людей? Навіть кочовик диКий свої степи любить тільки тому, що сподівається щоразу зустріти в них рідну душу.
— Ти гетьман, і тобі судилася велич, сину мій.
— І вже з тої величі не зможеш видобутися ніякою ціною і не опинишся в тій природності, що нею живуть і вдовольняються жінки й діти, як дерева, струмки, квіти й дощі?
— Як сповідник твій, мав би я дбати про самий дух твій, та відаю вельми добре, що для тіла потрібен спочинок, отож і намовив тебе на цю пасіку золотаренківську.
— А я піддався намові, хоч мав би скакати до Чигирина, бо лиш там жде мене спочинок для душі найвищий.
— Негоже гетьманові занадто випереджати своє військо, — зауважив отець Федір.
— А відставати занадто?
Я гнався за вітрами. Вітри пронизували села й містечка, як ножами, — наскрізь, наскрізь і далі, в безмежжя, в степи, у безвість, ніколи не тісно, ніколи не набридають люди одне одному, добрі душею, бо зустрітися на цих просторах — уже свято.
Чоловіків не було ніде. Самі жінки, діти та старі діди.
— Де ж ваші чоловіки? — питали ми.
— Та де ж! Побігли до Хмеля!
— Хто ж стане тепер до плуга?
— До плуга скотині ставати, а не чоловікові. Який вже тут плуг, коли Хміль світом трясе!
— В нас і дівки туди кинулись! Коси пообстригали, груди в сповиток, в козацьку одіж перебереться — та й гайда!
Народ ніколи не знає, де його свобода. Доріг багато, а свобода — одна. Радо йде за тим, хто покаже. Через те завжди охоче передає владу і славу тому, хто визнає себе здатним їх прийняти й утримати.
Я прийняв — тепер мав утримати. Око вічності глянуло на мене і вже не відпускає і не відпустить, і безмежне відчуття цього погляду гнітить мене, жене й жене кудись, не дає спинитися і не дасть і після смерті.
Їхав у супроводі нечисленнім і незначнім, ніщо не виказувало в мені гетьмана, хіба що кінь піді мною, та ще Тиміш у своїх саєтах яскравих та позументах золотих. Але хто б нині став дивуватися золоту та саєтам!
Ми прискакали на пасіку вночі. Темніли високі дуби до самого неба, оберігаючи обійстя тиші й спокою. Між дубами крізь гущавини ледь протоптана доріжка вела в таємничий сон трави й квітів. Густі вали калини оточували округлу темну галявину, де спали товсті пні, спали бджоли в них, спала хатка під соломою тривіконна, але й крізь той сон вчувалося мені дихання чистих правічних сил, їхня химерна гра в п’яному квітті волошок, ромашок, батіжків, терну, черемхи, калини, свербивусу, дикої рожі, я зіскочив з коня, став на траву, приплющив очі, і ніч обступила мене, затулена, як мої очі, Боже сім’я запліднювало з нечутною всевладністю мою душу, і я ставав деревом, кущем, витким стеблом, травою, та тільки не квіткою, бо ж хміль не цвіте, а тільки хмелить, а я мав зостатися навіки Хмелем.
Мені кортіло спитати, де той хутір, знаний мною, з грушею над криницею, такий схожий на мій Суботів і так само сплюндрований колись лащиківцями, як Суботів старосткою Чаплинським, — чи вже проїхали в темряві, чи ще не доїхали? Але питати було несила. Хотілось тиші, спокою і визволеності од усього: од голосів, од слів, од людей. Отець Федір терся біля мого стремена, бубонів щось і про хутір, і про пасіку, про братів Золотаренків — Івана й Василя та їхню сестру Ганну. Говорив уже мовби й не священик, а задавлений життям старий чоловік, у якого серце болить за своїх сиріт — небожат, та й не так за козаків Василя та Івана, як за голубку Ганну, що не мала де прихилити голову, поки не знайшовся, хвала Богу, козак Пилипко, який хоч з хутором ще й не впорався, а пасіку, бач, довів до ладу, а тепер десь у війську, як і брати Ганнині, а небога сама тут з дідом — пасічником та двома жінками, і вже ж чекають гетьмана з вечерею і постіллю чи в хатині, чи й на сіні під зорями. Слухаючи те бубоніння, спробував би я спитати чи про того Пилипка, козака, видно, метикуватого й таємничого, чи про небогу Ганну, але не мав сили, махнув кволо отцю Федору й мовив, що не хочу нічого, тільки трохи сіна під бік і спати, бо вже й не згадую, котру ніч проводжу без сну.
Тиміш з козаками сколотили тишу, наробили гамору, а мені було ліньки гримнути на них, віддав комусь повіддя свого коня, ступнув, розминаючи затеклі ноги, пішов слідом за отцем Федором і за чиїмось шепотом: "А може ж би, а може…" Не підняв тяжких повік гетьманських, не глянув, чий то шепіт, тільки почув, як війнуло побіля мене, мов легким вітром, війнуло й щезло.
І все щезло, тільки я один під зорями на сіні, гетьман на рядні строкатім, у смужечки сині й червоні. Блаженне буття — небуття, тільки регіт Тимоша здалеку та козаки чуйні свищуть довкола пасіки, хоч і навіщо тут свистати?
Втома моя заснула, а душа ще ждала чогось, прикликувала з високого Чигирина ту, з легким тілом і сірими очима під чорними бровами, допитувалася: "Де ж ти забарилася? Чом не йдеш?" Поки палаєш і кипиш у клопотах, не маєш змоги зосередитися на тому, що належить тільки тобі. Треба самотини, покинутості й закинутості, і коли нікого не буде довкола, тоді прийде вона, і стане поряд, і схилиться над тобою, поправить подушку, прошепоче: "Спи, батьку! Спи, милий!" Для двох потрібен цілий світ, але без нікого. Без нікого!
Так у тих солодких напівдумках — напівбажаннях я, мабуть, заснув на сіні за хатою і крізь сон чув, як приходило нечутно, поправляло подушку, шепотіло: "Спи, батьку!" — і щезало, як місячний промінь. Хода легка, рука легка, голос легкий. Мотрона? Я прокидався — і нікого. Тільки попискують пташата в гніздах та облягає мене шерех трави, яка випростується під росою після денної потолоченості. Ось так випростується і розпростується мій народ!
Народ! Слово вдарило мені в саме серце, і я схопився, забувши про втому, про спочинок, готовий їхати далі, мчати, доганяти волю і долю. Тиша, така люба моїй втомленій душі, вже не радувала. В цій тиші й темряві мав би з’явитися Самійло, але він не з’являвся, і то був мені знак про те, що марно гаю час. Щойно радів цій тихій пасіці, де немає ні горя, ні біди, ні слави та хвали і де душа спочиває від Суєти і дріб’язку, а тепер мав пересвідчитися, що й тут не вспокоїться моє серце, і вже рвався кудись, нетерпеливився, лютував, усе мені тут було немиле і чуже, буденне й набридливе. Я підвівся, поправив одяг, надягнув зброю, обійшов хатку з причілка, опинився на світанковій галявині, глянув довкіл. Сонні пні з бджолами, сонні кущі калинові, сонні дерева, тільки небо оживає під ранковою зорею та пирхають по той бік галяви стриножені коні. А між тими кіньми та криницею, схованою під кущем калини, з порожніми відрами на коромислі прослизає тонка дівоча постать, не йде, а мовби летить над травою, над стежкою, і я, зачарований тим видивом, іду туди, кваплюся, забувши про гетьманський маєстат, чи то хочу помогти діставати воду з криниці, чи попросити пити. Дівчина вже нахилилася над цямриною. Буденність Не пригнічує її, вона відлітає від цих тонких рук смаглявих і від цих босих ніг, які золотяться під зорею, і душа над криницею видалася мені чистішою за всі небеса..
— Здрастуй, голубко, — мовив я тихо. — Ти, мабуть, Ганна?
Вона блиснула на мене великими очима, не полишаючи свого відра. Незамкнутість зору. Не соромилася свого тіла, не знала його, не знала гріха природи, вигиналася над криницею і водночас розпростувалася, мов трава під росою, тяглася до неба й до ранкової зорі. Який же той козак Пидипко, що дісталося йому таке диво? Де він і хто?
— Батьку гетьмане, чом же не спочиваєте? — спитала злякано, і голос нагадав мені Мотрончин лякливий голос, а очі дивилися сіро з — під темних брів, теж як Мотрончині.
— Треба їхати, дитино, — сказав я майже розчулено, а може й розгублено.
— А снідання? Я ж куліш вам зварити хотіла!
— Звариш колись, як живі будемо.
Вона глянула на мене наполохано: про чию смерть згадую? А мені від того погляду перевернулася душа. Мотря стала переді мною, і моя старість, і моє нетерпіння, і короткий час, мені відведений, і найсвятіша любов моя, освячена розлуками, і дороги укрутні, а в кожної свій завіт і заповіт.
Око вічності.
Виплив з роси голий до пояса Тиміш, не продираючи й очей, пустив рукою туди, де йшла з відрами Ганна, норовив ухопити за стегно, вона сахнулася, заточила коло, щоб уникнути тої сліпої руки, я гримнув на сина:
— Не дурій! Збирайся їхати!
— Хоч поснідати ж, гетьмане!
— Хіба не вечеряв?
Прибігли на мій голос козаки, трималися оддаля, терлися — м’ялися, чули гріх за собою, спокусившись, мабуть, міцними медами на пасіці, бо й те ж сказати: частував сам син гетьманський!
— Кульбачити коней! — звелів я їм.
Отець Федір, мабуть, і не спав — спали за нього ці козаки молоді, що мали серця темні, а розум неторканий, мов у немовлят, думати теж не мав потреби, бо хіба ж не думав за всіх сущих тепер гетьман великий, — отож, як усі священики, мав він єдиний клопіт: молитися, так і промолився всю ніч, поки я мучився своїм, а тепер обом нам не лишалося нічого іншого, як стулити докупи своє безсоння і везти його далі, мов нещастя.
— Ще й час бджоли не настав, а ти вже в дорогу, сину? — поспитав отець Федір. — Може б, відкласти від’їзд?
— Все можна відкласти, отче, крім нашої смерті.
Ми поїхали з пасіки, лишаючи позад себе і сум, і молоді нестями, що тривожили Душу мою розхристану, з — під дубів і калини я ще кинув погляд назад, побачив Ганну, яка проводжала нас, плавала по траві босими своїми ногами, смаглявими, кшталтними, як коштовності, і чомусь здавалося мені, мовби й небо над нами подобрішало від тої доброї душі на пасіці:
— Куди тепер? — мляво поспитав Тиміш.
— Черкаси! — сказав я.
— А тоді й Чигирин?
— Тоді Чигирин.
— А там що — посли з усіх земель поприбігали вже? За гетьманом женуться?
— Посли ще не женуться за мною — я женуся за послами, — терпляче пояснив я Тимошеві.
