Листя землі - Дрозд Володимир

І земля, і хати та дерева, і низьке хмаристе небо — усе було в білому, наче на смерть вбралося. І бігли діти вигоном по містку через Білорічицю, повз двір Семирозумів до воріт Мартина Волохача, стукали в глухі дошки, гукали через високий тин: "Тітко, тітко, вашого дядька і дядька Демида з іншими дядьками у Глинище повели, стрілять будуть!.." Вибігла з хати Мартишка, розпатлана, в самій кофті, і побігла вона полем засніженим у бік Вишневої гори, у підніжжі якої — Глинище, побігла вона з криком плачним: "Ой людяки, та що ж ви такоє задумали! Се ж бо — мої родненькі, се ж бо — мої кровиночки!"

Висипав Кузьма присок з люльки на білий сніг, сів охляп на кобилу і погнав Русалку навздогін Мартинисі, а Марусина кричала з ґанку услід йому, щоб не ліз, куди його не просять, не шукав біди на свою голову і на голови дітей своїх. А як обігнув Кузьма гору Вишневу, побачив з узвишшя: понуро бреде гуртик людський до Глинища, а півколом за ним—ланцюг людей з гвинтівками навпереваги. Від села, від хуторів на Болотниці та Муравиці жінки і діти бігли, голосячи. І здавалися люди з узвишшя, серед поля білого — мурахами, і дивувався Кузьма, син Семирозума, малості їх, з. ще більш дивувався силі їхньої ненависті й любові їхньої.

А як підскакав Кузьма ближче, озирнувсь на нього Борис Говоруха, Портартуровцем прозваний. Збоку вік ішов, у кожушку новому, ременяками перепоясаний, а лице суворе, застигле, наче з каменю сірого витесане: "Що, Кузьма-миротворець, примчав глитаїв од народного суду рятувать?! Не хочуть вони добровільно поділитися земелькою з бідним людом, а ми для них півтора аршина не пошкодуємо…" Скочив Кузьма з коня, а валка уже в глинище входила. Звідси на цегельню білу глину возили, і біла стяга розчахненої кручі нависла над гуртом тих, що попереду ішли. "У таке врем'я легко, Борисе, людяцьку кров пролить! Тольки ж з крові кровиця і виросте, і довго ще нам та дєткам нашим тую ниву жать!.." — гукнув — як у пустку. А вже передні під кручею стояли, ї повернулись вони обличчями до тих, хто їх сюди привів, і побачив Кузьма П'явку старого, Колумбета, Отроха, Кияницю та двох Волохачів, батька і сина. Тут крикнув Говоруха, скільки голосу було, аби усі у полі вчули: "Хіба не вони у шостому годі в людяк, які очима Гаврила Латки щасливу Горіхову землю побачили, з рушниць пуляли і в яру, під Холодною горою, добивали кілками? Хіба не вони твого, Кузьмо Несторовичу, вітчима на шибеницю підсадили? І сестра твоя Оксана не без їхньої помочі смерть у снігах знайшла! Ще ж ти жалієш сих людоїдів жалістю безкласовою?! Хоч і в тюрмі ти сидів за режиму царського, а не пойняв нічого у жисті людській. Бо тепер так: або ми, або вони. І не заважай нам вершити суд революційний!"

Тоді простер Кузьма, син Семирозума, рук" свої до людей озброєних: "Подумайте-бо, що ви чините! Не дасть гвинтівка вам ні землі, ні волі, ні щастя!" І прокричав в обличчя Кузьмі Савка Малаха: "А яни думали, як мого батька в тюрягу спроваджували, де йон і душу Богу оддав?! А думали яни, як гнали нас під німецькі кулі, а синки їхні у тилу відсиджувалися та дєвок портілі?!" А вже командував Говоруха, Портартуровцем прозваний: "Загін, до стрільби по класових ворогах приготуйся!"

І ступив Кузьма під кручу, до тих, у кого цілилися, і був він сьомий серед них. І глянули цівки гвинтівок у його очі, але не було в його очах ні страху, ні передчуття смерті. "По глитаях пакульських і їхніх жалісниках — плі!" — гукнув Борис Говоруха. І сійнули кулі над головами сімох, що стояли під кручею, і осипалася біла глина, навпереміш із снігом, на голови їхні. І зробився Говоруха ще біліший, аніж був завжди: "Що ж, людяки, пожаліли ви кровопивців своїх сьогодні. Але, згадаєте мене, завтра вони вас не пожаліють. Бо час такий наступив: як не ми їх, вони нас на той світ одправлять…" І пішов, похнюплений, у поле, навстріч жінкам і дітям, що бігли од села. І пакульці з рушницями слідом понуро рушили.

А як ішов Кузьма до кобили, що, сполохана пострілами, одбігла у видолок, сказав йому вслід Демид, син Мартина Волохача: "Ну, сусіде, спасибі! З того світу ти нас вернув, за мною — борг". І одказав йому Кузьма так: "Не треба мені дяки твоєї. Не для тебе се я робив, і не для них, павуків сільських. А робив я се задля тих, з кого ви кров смоктали, бо не знають і вони, що чинять. І ще — задля вічного сяєва небесного, бо душі людяцькі — краплі його…" І засміявся йому вслід Демид, Вовчарем прозваний, як уже од'їхав Кузьма, засміявся Демид сміхом зимним: "Правду кажуть — у голову контужений…"

Був ранок морозний, тихий. Дим з печей білими, наче з панського дому, колонами підпирав небо. Топити люди мали чим, лісів уже ніхто не охороняв, аби руки. Кузьма гній викидав з хліва, коли повз двір шляхом Чумацьким повервечилися хури з домашнім скарбом панів Журавських. На передній хурі сидів поруч з візником сам Костянтин Журавський, син давно покійного пана Опанаса. В офіцерській шинелі він був, але — без погон. За ним, у простих санях із спинкою, їхала обкладена з усіх боків подушками баронеса Наталі. Давно не бачив її Кузьма і подивувався, яка пані стара й немічна зробилася. А ще ж жило на дні його пам'яті, як гуляв Опанас Журавський з юною баронесою у панськім саду, а вони з матір'ю та Оксанкою тоді у флігелі жили. Баронеса тримала на колінах, хутряною повстю застелених, велику ікону, і сльозилися очі її. Звично вклонився Кузьма, але пані навіть не кивнула у відповідь, лише ковзнула по нім очима, злі були очі її, хоч і в сльозах.

Розтанула валка за селом, у тумані морознім, а скоро примчав на хутір Савка Малаха, комітетчик, сказать, аби спішили усі в економію— добро панське ділити. Не пішов Кузьма, син Семирозума, а Марусина його побігла, у гурті з бабами хуторськими. І пригнала вона надвечір у двір телицю та двох овечок. І сварила вона Кузьму свого, що не пішов на панський двір, ондечки Матвій Мохнач, сусіда їхній, шафу із дзеркалами одхопив, прямісінько з панської спальні, а їй лише стілець і дістався, бо не проштовхнутися було, хапали, хто що бачив.

І правда, як віз Матвій шафу повз їхній двір, червоного дерева шафа, з небом перевернутим у дзеркалах розкішних, біля воріт Терпилових притримав коней. І стілець, який Марусині дістався, був червоного дерева, сидіння м'яке, пружинисте, і спинка висока, а по червоному дереву вигогулинами химерними — позолота. Милувався Кузьма роботою рук людських, але до двору стільця не заносив. Уже Марусина вийшла та взяла добуток свій. Посеред світлиці поставила Марусина стільця, і дітвора обступила його, наче свічку довгого осіннього вечора. Зирила дітвора широко розплющеними очима, а торкнутися й пальцем боялась. І мовив Кузьма сердито, бо ніколи ще хата з простим селянським начинням не здавалася такою убогою, як коли внесли до неї панський стілець: "Не додадуть нам ні щастя, ні радості — і цяцька панська, і скотина!" — "Люди хапають, а я що — дурніша чи багатша?!" — буркнула Марусина, але підійшла до ікон на покуті і молитися стала, упрохуючи Бога, аби вибачив їй, що на чуже позарилася.

Любив Кузьма Марусину досі, як і замолоду, але не любив, коли вона біля ікон подовгу колінкувала. А може, й до самого Бога ревнував її. І вийшов він знову у двір, щоб не чуть моління її. Аж тут покликав його на поміч Матвій Мохнач. Не ставала шафа панська у хаті його, занизька була хата. І поспитав Матвій, чи не зробить сусіда з одної шафи — дві, обом дочкам по шафі, у придане. І обіцявся Кузьма, як руки до роботи стоятимуть, бо нині усе з рук валиться. Тим часом поклали шафу під повітку, біля борін та плуга. Лежма поклали, униз дзеркалом, щоб діти випадком не розгатили.

І присіли вони біля шафи, на борони перевернуті, закурили. І мовив Мохнач: "Скоро сільком знову до зборні свисне, номерки тягти на землю панську та попову, теперки не пропадем!" — "А мені чужий шматок горло дере, не можу…" — зітхнув Терпило. "Не чужа яна, земелька, а наша, людяцька, у наших дідів-прадідів Журавські нахапали, ми тольки награбоване назад одбираємо. Так що гріха туточки нема. А калі б і був гріх, у такеє врем'я жить треба, як люди довкуль тебе живуть, Кузьмо Несторовичу. Бо будуть вони тобі довго дурдом пригадувать, люди — вони злі робляться, калі живеш і думаєш не так, як усі". Мовчки підвівся Кузьма, син Семирозума, і почелепав додому. Серед двору свого зупинився, звів очі до неба, а вже споночіло, і зорі дивилися в душу його співчутливо. Але не могли зорі сказати, як жить йому на білому світі, розкуйовдженому вітрами перемін. І німе було небо до нього, бо душа Кузьми, сина Семирозума, розгублена, німувала.

А як наступив день, коли номерки на землю у зборні брали, самі ноги підняли Кузьму і понесли до людей. Земля — магнітом тягла. І хоч брав він номерок одним з останніх, випало Терпилу добре: у Поповій долині. Три гектари (ділили по душах, а у них з Марусиною дітей уже четверко, та ще ж — матір Кузьми, та син Оксани — Нестор), три гектари землі — як золота. А в неділю рано пішов він на поле, відтепер — своє, глянуть. Рівне поле було, наче карта. Ще сніг лежав по ярах латками, зчорнілий од туги по зимі. А туї, на рівному, земля парувала вже. Сонце в тумані березневім — біле з лиця, ніби з окоренка осини виточене, ї дуга над сонцем — золотисто-блакитна, а під дугою — дзвіночки жайворонів хвалу весні видзвонювали. "Невже ж бо се і я — уже хазяїн землі, орач, і не в наймах десь, а—на власній латці, та ще якій!.." — глибинна, нутряна радість бродила в душі Кузьми, на дріжджах весни, що пахла відталою землею.

Але скоро зробилося йому соромно: радіє тому, що саме, нетруджено, прийшло, ніби вкрадене ним. І опустився він на коліна, і молився до сонця пристрасно, як молилася Марусина перед своїми богами, на дерев'яних дошках мальованими: "Сонечко, ти — лице Бога єдиного, в якого я ще вірую, бо — відкрилося мені. Ти — лице вогню всесвітнього, що душі творить. Не для себе я землю сюю беру, що ніби з неба мені упала, хоч досюль так тяжко нашому братові, селюкові, діставалася і з покоління в покоління у снах щасливих привиджувалася. А беру я сюю землю задля дєток своїх, їх у мене четверко, і вже п'ятеє обіцяється. Докуль сила в руках моїх є, якось прогодую їх ремеслом своїм.