Повія - Мирний

ос­ло­бо­няю". При­па­ла я до нiг то­го па­на, цi­лую їх та об­ли­ваю слi­зьми. "Го­дi, - ка­же вiн, - го­дi! Тут сього не мож­на ро­би­ти. Ус­та­вай!" Пiд­ве­ла­ся я, стою. "Iди, - ка­же, - со­бi та жди кiн­ця дi­ла". - "Ку­ди ж я пi­ду?" - пи­таю. "То вже твоє дi­ло", - од­ка­зує. "Цеп же, - ка­жу, - у ме­не на шиi при­ко­ва­ний". Та й бряз­ну­ла це­пом. Дех­то зас­мi­яв­ся. Ста­ренький пан по­вер­нув­ся до дру­гих, щось по­шеп­тавсь. "Пi­дож­ди", - ка­же. Клик­нув чо­ло­вi­ка i пос­лав ку­дись. Чо­ло­вiк не за­ба­рив­ся вер­ну­ти­ся з жи­дом. У жида цi­лий обе­ре­мок клю­чiв на за­лiз­нiй каб­луч­цi. "Роз­куй, - ка­же пан жи­до­вi, - оцю нам дiв­чи­ну". Дов­го мо­су­вав­ся жид, по­ти ро­зiмк­нув за­мок: все при­мi­ряв то той, то дру­гий ключ, по­ти не знай­шов­ся та­кий, що як­раз прий­шов­ся. Як ро­зiмк­нув - жи­да вис­ла­ли. А ме­не зно­ву пи­та­ють: як я хо­чу: чи щоб по су­ду дi­ло пiш­ло, чи, мо­же, во­ни ви­зо­вуть па­на; та з ним я пе­ре­го­во­рю та по­ми­рю­ся. "Гос­подь, - ка­жу, - з ним! I не клич­те йо­го; кра­ще клик­нiть мою ма­тiр". - "А де ж твоя ма­ти?" - "Не знаю, - ка­жу. - Ра­зом узя­ли у двiр, а де дi­ли ма­тiр - не знаю". Зно­ву па­ни по­ча­ли шеп­та­ти­ся, а да­лi й ка­жуть: "Ну, йди со­бi, та на­вi­дай­ся че­рез тиж­день". - "Ку­ди ж я пi­ду? - зно­ву я їм своє тов­чу. - У ме­не ж нi при­тул­ку, нi прис­та­но­ви­ща". - "Най­ми­ся у ко­го слу­жи­ти, - ка­же пан. - А по­ти - на то­бi на хар­чi". I дав ме­нi бу­маж­ку. Пок­ло­ни­ла­ся я, по­цi­лу­ва­ла па­но­вi ру­ку i пiш­ла. Дядько до­жи­дав­ся ме­не i зно­ву по­вiв до па­ни­ча. "А що, як?" - пи­тає той. Я роз­ка­за­ла все, як бу­ло. "Чо­му ж ти, дур­на, не ска­за­ла, що хо­чеш по су­ду?" - "Бог йо­го знає! Я не зна­ла", - од­ка­зую. "Ну, нi­чо­го, - ка­же, - ми йо­го наг­рiємо. А те­пер от що: зос­та­вай­ся у моєї ха­зяй­ки на служ­бi". - "Доб­ре, - ка­жу, - пос­лу­жу, скiльки ска­же­те. Ще як­би ви за мою ма­тiр пок­ло­по­та­ли, то я б вам i вiк слу­жи­ла!.." Од­да­ла я дядько­вi бу­маж­ку, що пан дав: не хо­тiв i бра­ти, та я на­ма­га­ла­ся. Як? Скiльки зо мною во­зив­ся та кло­по­тав? Ви­ря­ди­ла я йо­го, а са­ма зос­та­ла­ся у ха­зяй­ки. Во­на бу­ла мi­щан­ка, пе­ре­куп­ка: хлi­бом тор­гу­ва­ла, ри­бою, со­няш­ни­ком… У неї ото я й зос­та­ла­ся. Спер­шу бу­ло чуд­но, бо­яз­ко якось; а да­лi при­вик­ла. Ха­зяй­ка нi­ко­ли не си­дить до­ма - усе на ба­за­рi та на иаза­рi, а ми з її доч­кою, дiв­кою, до­ма пра­ви­мо­ся. Гар­на бу­ла та Нас­тя - Нас­тею зва­ла­ся - ве­се­ла, спi­ву­ча. Як зас­пi­ваємо, бу­ва­ло, уд­вох - аж стi­ни слу­ха­ють. Iно­дi до нас i па­нич зай­де. Роз­ка­же ме­нi про дi­ло, нах­ва­ляється па­на у тю­р­му по­са­дить. "От ко­ли б, - ду­маю, - йо­го в тюр­му зав­дав, щоб знав, як зну­ща­ти­ся над людьми". - "А за ма­тiр же як?" - пи­таю. То­дi ото вiн i ска­зав, що ма­ти про­да­на дру­го­му… За­жу­ри­ла­ся я, за­су­му­ва­ла. Шко­да ме­нi ма­те­рi ста­рої; хоч би до­ве­ло­ся по­ба­чи­ти її, по­чу­ти, як їй жи­веться… Якось раз уве­че­рi па­нич кли­че ме­не до се­бе в ха­ту. Сло­во по сло­ву - вiн по­чав ме­нi ка­за­ти: хо­чеш - я най­му квар­ти­ру, бу­де­мо жи­ти вку­пi. То­бi, ка­же, доб­ре бу­де: i те, i дру­ге, i третє… Роз­пи­тує та пiд­би­ва. По­ду­ма­ла я: не зго­ди­ти­ся - не бу­де дi­ла вес­ти: вiзьмуть ме­не зно­ву до па­на. А як до нього, то кра­ще на ши­бе­ни­цю… Зго­ди­ла­ся. З то­го ж та­ки ве­чо­ра i по­ча­ла я з па­ни­чем жи­ти. Пе­рей­шли з ним на но­ву квар­ти­ру; жи­ву - як гос­по­ди­ня: схо­чу ро­би­ти - роб­лю, схо­чу ле­жа­ти - ле­жу. Доб­ре бу­ло. 3абу­ла про все. Про ма­тiр тiльки iн­ко­ли зга­ду­ва­ла, та бо­яла­ся i зга­ду­ва­ти. Що, ду­маю, як во­на у ха­ту - шасть: "А що се ти, - ска­же, - вiд од­но­го втек­ла, та дру­го­му на шию вi­шаєшся?" - "Кра­ще б, - ду­маю, - во­на умер­ла, щоб i чут­ка про ме­не до неї не до­хо­ди­ла…" По­жи­ли ми отак з мi­сяць, а мо­же, й бiльше. Якось па­нич уве­че­рi й ка­же: "Щось пан не їде". - "Який, - пи­таю, - пан?" - "Твiй обид­чик". - "Хай йо­му цур! - ка­жу. - Я йо­го й ба­чи­ти не хо­чу". Ко­ли се на ра­нок щось про­мелькну­ло по­бi­ля вiк­на, iде у двiр. Гля­ну­ла я - пан… У ме­не i ру­ки, i но­ги по­терп­ли. "Пан!" - кри­чу. А па­нич: "Iди, - ка­же, - со­бi у дру­гу ха­ту. Я з ним сам по­ба­ла­каю". Пiш­ла я… Увiй­шов пан, поз­до­ров­кав­ся; та ти­хий та­кий, слух­ня­ний: де та й на­ту­ра вов­ча дi­ла­ся!.. Сло­во по сло­ву - за­ве­ли рiч про ме­не. Жа­лiється па­ни­че­вi, що я i ся­ка, i та­ка: i во­ло­цю­га, i зло­дiй­ку­ва­та. Ди­ву­є­ться, що па­нич узяв­ся за ме­не кло­по­та­ти. Па­нич хо­де по ха­тi, слу­хає та спльовує… У йо­го бу­ла та­ка чуд­на при­вич­ка - усе мов спльовує… Слу­хав ото вiн па­на, слу­хав, а да­лi як виз­вi­риться. "Та ви, - ка­же, - не со­ро­ми­тесь, ота­ке з нею вчи­нив­ши, ще й сла­ви­ти її? Бо­га по­бiй­тесь! Я, - ка­же, - знаю її. Во­на поб­ли­зу тут слу­же. Ха­зяй­ка не нах­ва­литься нею. Я ду­мав, - ка­же, - що ви ми­ри­ти­ся приїха­ли, а ви так - ба­зi­ка­ти". Пан мiй то­дi на поп'ятний двiр. "Та я, - ка­же, - рад­нi­ший i ми­ри­ти­ся, i пос­ту­пи­ти­ся їй чим-не­будь, хай тiльки об­ли­ше". - "Що ж ви їй дас­те?" - пи­та па­нич. "За­мiж вiд­дам, ого­род дам, ха­ту вист­рою", - од­ка­зує. "То все дур­ни­ця, - ка­же па­нич. - Хо­че­те на мир, - три ти­ся­чi!" На­че ужа­ле­ний, пiдс­ко­чив пан. "Три ти­ся­чi? - скрик­нув. - Кра­ще я в тюр­мi зог­нию, на Си­бiр пi­ду, нiж та­кiй по­ган­цi три ти­ся­чi дам. Ще, мо­же, про­щен­ня при­люд­но ска­же­те про­си­ти?" - "I про­щен­ня, - ка­же спо­кiй­но па­нич. - А ви ду­ма­ли як? Ще мо­лiть бо­га, що во­на вас за од­но страж­дан­ня по­зи­ває, а за те й мов­чить, що ви її на­си­лу­ва­ли". - "Хто? Я? - скрик­нув пан. - Во­на бре­ше, мер­зав­ка! Во­на що вгод­но нап­ле­те - вiр­те їй. Хi­ба во­на ма­ло ще до то­го, як у двiр її взя­то, тя­га­ла­ся з хлоп­ця­ми? А в дво­рi? Ко­за­чок Яш­ка є. Ди­ти­на, зов­сiм ще ди­ти­на, а во­на i йо­го розв­ра­ти­ла!" - кри­чить-гу­кає. А па­нич хо­де та спльовує. Ко­ли се, тро­хи охо­ло­нув­ши, зно­ву по­вер­нув­ся до па­ни­ча та так ти­хо та лас­ка­во: "Iва­не Юхи­мо­ви­чу, ви