Втеча від себе - Самчук Улас

Але яка тут думка. Ти на краю безраддя... атмосфері насиченій зрадою. На ліжку з тобою інше живе тіло, яке не лишень смердить давно не митим брудом та є врожайним розсадником вошви, але також блискучим знаряддям "сипки", що Іван відчуває також кожним атомом свого немитого тіла.

Знищити тебе, знищити себе•— ідеал приречених. Іван лиш дивується, чому саме йому приходиться мати з цим діло... На якого чорта йому це кимсь приписано, що це за така дурна гра, при чому здавалося, що тут з ним особлива стежа, його одноліжник, кат би його стяв, заводить і заводить катеринку, то про се, то про те, а взагалі про щось гаряче, наприклад, про тих кавказців, що вони, як там не кажи, герої, змагались за свою незалежність, а Іван це слухає, слухає, а опісля й каже — Герої то вони герої, але ти замовчи, якщо не хоч, щоб я не побив твою морду.

О, ні, о, ні! Його не забули. Однієї отак півночі, коли Іван вихрапував свої трелі, його досить не чемно, штовхнули під бік. Ніякого здивовання. Його співложник робив це інколи також, але на цей раз... Громи й блискавки! Сам комендант табору... Весь той Протасов.

— Фамілія? •— почув Іван щось хрипле. Іван відповів. — Собірайсь! С вєщамі!

Те "собірайсь" і те "с вєщамі"... Сам комендант... Звучить грізно... Процедура гаряча. Але головне тут не дати волі нервам, найкраща ставка на спокій, виконання — поволі. Поволі вставати, поволі натягати взуття, поволі збирати барахло, ніяких зайвих звуків, виставка байдужости. Можна навіть недбайливо позіхнути і хрипло буркнути: — Пішли!

І йти також, мов би тобі це до смерти знане, мов би ти ціле своє життя так ходив... Порожня площа, мертві бараки, повний місяць, дві балухаті тіні, білий будинок, ліхтар при вході і другий поверх, вікна якого завішені чорною бібулою, мов би це ще з часів бомбардування. І ясно освітлена велика кімната з портретом Сталіна, у якій, мов би все плавало в гущі тютюнового диму.

Це і є СМЕРШ. За великим, заваленим паперами столом, сам його Люципер, ім'я рек не сказано, на обличчі груба верства втоми, на столі Іванове "Дєло", кивком голови вказано на крісло.

Іванові, як стій, ця личина здавалась знайомою, чи не було це ще у Ваймарі, коли то одна комісія американськими джіпами приїжджала на оглядини табору у школі Гердера, у якій був і цей кремезняк — дубове обличчя, коротка шия, широкі плечі тоді в американській уніформі.

Тож то тепер це начальник СМЕРШ-у у власній подобі, який вийняв анкету, що її виповняв Іван ще у Ваймарі, деякий час до неї вдивлявся, щоб опісля підняти на Івана заспані очі і сонним голосом казати; — Відповідай! Чи відомості тут подані згідні з правдою?

— Так, — відповів таким же тоном Іван.

— Де твої речі?

Іван вказав на свою валізку.

— Відкрий.

Іван відкрив, начальник швидко перебрав зміст валізи, нічого не виявив підозрілого, а опісля, ніби між іншим, запитав:

— Як, кажеш, твоє прізвище?

— Мороз. Іван Григорович, — спокійно відповів Іван.

— А де дівся Боровик? — з іронією запитав начальник.

Іван нарешті прокинувся від сну, цей запит — несподіванка, Боровика до анкети він не давав.

— Так. І Боровик — казав Іван, намагаючись втримати спокій.

— А чому ти це затаїв? — і в цьому почулася їдь.

— Бо це не урядове... По лінії матері, — далі спокійно говорив Іван.

— Але ти ним користаєшся. Коли треба маскуватися — говорив той в'їдливо.

— Інколи так, — зниженим голосом казав Іван.

— Іншими словами — ти брешеш, — казав той злобно і було видно, що це творило для нього особливу приємність. Іван мовчав. Начальник вперто на нього дивився, уста затиснені, на обличчі вираз дракона, що збирається дихати вогнем і газами, але тому, що за цю ніч він пропустив багато інших Іванів, у ньому, здавалось, не хватає більше ані огню, ані газів. — Тааак! — протягнув він це прислів'я, мов би хотів вложити до нього по можливості більше зневаги до тієї істоти, що сидить перед ним, його рука тягнеться механічно за новою цигаркою, яку він запалює запальничкою, глибоко втягає в себе дим, видуває його пружнім струмом і зповільна міркує: — Так ти, голубчику, хоч і старий віл, але брешеш як щеня... Розказав нам байку про білого бичка і думаєш, що тобі клюнуло. Але ти забув одне: що замилити нам очі блявканням ще нікому не вигоріло, не вигорить воно і тобі, бачимо тебе наскрізь і далі, знаємо про тебе, що ти й забув, признаєшся чесно, розкажеш, як воно там було — нагородимо знов честю совєтського громадянина, не признаєшся — ремствуй на себе, заженемо куди Макар не ганяв телят і точка. Ну? — говорив той заучено, механічно, незацікавлено.

Іван, одначе, не виявляв зворушення, мов би це не до нього.

— Ну? — повторив той ще раз несподівано різко.

— Що маю на це сказати? — озвався Іван.

— Прийзнавайсь!

— У чому тут діло? — питав Іван.

— У твоїй брехні. Набрехав, як шолудивий пес. Пишеш, що брат твій, не більше не менше, відомий... Ну, знаєш. Кожне нахабство має межі, а тут... А син просто таки полковник, заслужений... Твердиш, що німці тебе полонили і так далі, і так далі... Побував в Бухенвальді... Але ось послухай, що ти був в дійсності: ніякий ти, голубчику, Мороз, ніякі тут німці, а прибув ти сюди добровільно з наміром увійти в контакт з певною еміґрантською сволотою, на заклик твого шваґра, відомого бандита часів революції Водяного і повертаєшся оце назад, як їх агент. Як це, кажеш, все зветься? Комітет чого? Визволення? України? Не більше, не менше. Да, да, да! Украї-ни! І твоє в тому завданнячко — агентура! Шпіонаж! Бунтація! Гесс-Гіммлер-Ґеббельс у одній шкурі. Під маркою жертви Бухенвальду. Геніяльно. Але чи знаєш ти, свиняче твоє рило, чим це у нас пахне? Кулі в потилицю тут замало, у нас ще знайдеться і щось почище, а признаєшся... Знайдеш полегшу.

Для Івана все це удар, грім з ясного неба, він, було, дечого сподівався, але не аж такого, одначе він це слухав і, здавалось, навіть не слухав, не Іван, а сам чорт цибатий і де він такий взявся. Начальник намагався витріщити розпухлі, заспані очі — і що це за така зараза?

— Та говори! — викрикнув він через зіпсуті, зі золотою коронкою, зуби.

— Яке ж тут говорити... Найдикіша саламаха, а ти говори. Про що? Що я не верблюд? — вирвалось у Йвана.

Начальника це осьогануло.

— Що? Заперечуєш, що ти злегався з такими горлорізами, як той Бандера... І ціла та банда... До якої ми ще доберемось. Бачив там тих кавказців? Це саме і їх чекає, — говорив він, мов би жував жувачку.

— Чуєш. Фантазія гнилого мозку! Нічого подібного не чув, не бачив, не знаю і знати не хочу, — не міняв тону Іван.

— Може скажеш — не чув, не бачив такого Сидорука? — вів свою ноту начальник.

Іваном це злегка цукнуло, на хвильку він запнувся, начальник це помітив. — А! А! Не чув? Не бачив? А ми тобі допоможемо пригадати. Свідками. У нас тут їх легіон. Не тільки чув, не тільки бачив, а належав до їх банди... Виз-во-лення! України! Ха-ха-ха! — при цьому начальник розкашлявся і недокінчив сміху.

— Ви можете тут доказати, що я тмутараканський принц, але правда в тій анкеті. Я вже бачив і гірше, не збираюсь з вами перечитись і повторюю: я потрапив сюди, щоб рятувати з неволі мою дочку. І це все... І нічого більшого, — заговорив Іван виразніше.

— Ага! Дочка! — швидко заговорив начальник. — Ось ми і вдома. Дочечка... Яблучко від яблуні... Кажеш, вивезли? Насильно? Але факти кажуть: прибула добровільно, гуляла з німцями, нагуляла дитину. Знаємо, знаємо... Кажи, кажи далі.

Іван нарешті розторощений, опустив голову, запер віддих, його мучитель слідкував за ним з насолодою, здається його піймано.

— Ну і що? Заперло дихання? То ж признаєшся? А чи вибираєш — куди не гонить Макар телят? — говорив переконливо начальник.

— Поки що... Здається... Нема вибору, — говорив злагіднено Іван.•— Але, як можете — зверніться до штабу командування, запитайте про мого сина і брата... З тієї самої анкети. Якщо ви цього не зробите — знайду інші дороги. Знаю хто змотав цілу ту байку, як і знаю для чого. Ми ще про це поговоримо, а тепер ні слова більше — резолютно казав Іван.

І, здається, це вплинуло, начальник завагався, обдарував Івана ще одним поглядом дракона і натиснув на столі електричного ґудзика. Увійшов сержант.

— До лейтенанта! — буркнув начальник. Іванові вказали на двері справа і він туди направився, а там, за таким же заваленим паперами столом, дрімав зовсім сонний молодець рудавої голови в чині лейтенанта, який лиш глянув на Івана скоса й не зацікавлено буркнув:

— Так що? Признаєшся?

— До чого? — наївно питав Іван.

— Сам знаєш, дядя, краще признайся і чорт з ними. У мене тут... — вказав він на купу паперів. — Всі призналися. Інакше — біда.

— Яка там біда, — почав, було, Іван, але той його перебив.

— Забрать! Досить! Полюбязничаєм завтра, — звернувся той до сержанта.

Сержант вказав головою на вихід, Іван рушив виходити, але за ним потягнувся й сержант, а коли внизу проходили побіля головної брами, сержант шепнув:

— Дядя! Диви — нікого. Тікай.

— Нема часу, — відповів Іван легковажно, а сержант лиш мотнув головою в бік бараків і вони йшли спорожнілою площею, а при наближенні до Іванового бараку, сержант знов озвався:

— З тобою, дядя, дрянно... Єдине — драпак. Приємних снів. — І після цього він повернувся назад.

На що Іван відповів лиш кивком голови і направився до бараку, йому все це смерділо провокацією, або поганим жартом, бо ж то тікати — значить боятися, а боятися — значить почуватися винуватим, а Іванові здавалося, що вони там з тими їх байками, не дуже в сідлі, вимагалось лиш видержки.

У бараці спали згустками черви, лягаючи нероздягнутим на своєму пів-ложі, Іван мусів відсунути свого співложника, який переліг межу їх володінь, на що той викрикнув:

— Ну, так що? Вже? Ну, а як?

— Не хвилюйся, — відповів Іван.

Він ліг, але сну не було, заважала картина допиту, той там начальник, напевно приятель Бушлатова і, напевно, це вони все це спартолили з боязні, що Іван їх знає і може стукнути. А то там сержант чи не в їх змові, темна, дуже темна вода... Тож то лейтенант... Іван ще не встиг його розкусити, але, видно, армієць, а це значить не отесаний, можливо для нагляду над тими прахвостами, які рятують свої шкури шкурами інших. "Тікай!". Може й тікай. Хто тепер не тікає, так цей світ змайстровано.