Дар Евтодеї - Гуменна Докія
Та яке воно все пишне, заманливе! Ми й розгубилися. Чи зайти у яку харчівню поснідати, чи купити ось кавуна, помідорів, оцього пухкого сірого хліба, захопити б і молока, слив, — та як усе це забереш? Ну, ще й цеї вудженої риби... А снідати підемо ось у підніжжя цієї гори, що височіє над Геленджиком, на свіжому повітрі...
Так і зробили. Набрали, ледве несемо, ідемо до підніжжя гори. А воно тільки здавалося, що недалеко. Ідемо та й ідемо, важко перти перед собою дари геленджицької природи, але ж... важко нести, жалко кидать. А тут уже й якась інша природа, вже й корівки із дзвониками на шиї почали траплятися, а підніжжя гори так і не видно. Мабуть, не дійдемо, потомилися ми, добре й тут отаковитися, хочеться ж їсти... Обернулися — а Геленджик уже лежить в ногах, у мисочці, за ним розстеляється море. Та скільки ж це кілометрів пройшли ми вгору?
Той наш сніданок затягнувся щось до півдня. Як тут так гарно, то куди поспішати? Ми й не поспішалися. Ще подалися на берег моря. Там я пам'ятаю себе самою. Олесь пішов шукати брата.
Атмосфера тихого курорту. Сліпучо зелена вода, прибій без перерви, заспокійливий, ласкавий, особливо ж, як відкочується біла піна, а камінчики кажуть: ш-ш-ш! Де-не-де постаті курортників, тиша... Десь із води, з моторки чи що, несеться: "Сінєє море, священний Байкал..." Вперше чую цю мелодію, вона так підходить до чару навколо, що я навіть дивуюся: при чому тут Байкал? От якби гроші, та пожити тут із тиждень... Але ек-скурсбаза не тримає довше, як ніч. В санаторії ж приїздять з "путьовками", а так — нема доступу. Зрештою, я ж у відрядженні до комун степової України, а це вже сама себе нагороджую Кубанню та Геленджиком.
Ще добре, що попався попутник. Цей випадковий приятель, Олесь, — примітивний, але товариський хлопець, головне, не виявляє парубоцьких наскакувань, — і то добре. Що ж, як нема охорони, то вже не можу нікуди рушитися? — все та сама думка навертається. І я маю свою власну охорону, — невидний панцер, що обволікає мене... Але... Але якби я була не сама... Скільки б то я наїздилася та надивилася! Це також гарно влаштовано: пущено мене в життя з такою шаленою пристрастю до спізнавання, подорожей, пригод — і з такою мізерною можливістю здійснення. Тож як напрусь проти стихій, — от-от попаду в ситуацію, що приймуть за шукачку легких пригод. Добре, що цей Олесь зрозумів і так лицарсько-товарисько поводиться.
А ось і він. Прийшов із доброю вісткою. Знайшов брата в садівництві, брат має окреме мешкання, можна буде в нього переночувати. Покаже нам Геленджик, він усе тут знає...
* * *
А тепер я бачу себе на прогулянці, в товаристві двох. Йдемо дуже стрімкою стежкою, край берега, вздовж височенних урвищ, що падають у море. Воно внизу розстеляється ген-ген, а тут під ногами б'ється об високі скелі і з білою піною відходить. Заради краєвиду ми не заглиблюємось у ліс. Зрештою, це й є та стежка, що нею ходять прогулянківці. Весь час угору, продираючись крізь хащі. Держидерево справді хапає кожної хвилини і хоче подерти або ногу, або одежу. Але краєвид щораз кращий, ми вже дуже високо, Геленджика не видно. Цей Олесів брат Іван знає, як нас вести, куди і як вивести, щоб ми не заблудилися.
В одному місці ми зійшли вниз аж до моря і там перейшли дуже дивною стежкою. Сталева хвиля, вища в три рази за людський зріст, ритмічно б'є в скелю. Коли вона відкочується, стежка відкривається і треба цей момент вловити та перебігти на другий бік. Забарився на мить — смерть. Тисячепудова хвиля приб'є до скелі і забере в море. Кожен мусить перебігати окремо, бо стежку, притиснуту до скелі-стіни, хвиля відкриває на секунду-дві.
Та я аж тремтіла до таких пригод! Щоб були з небезпеками. Іван був із жартами, сміливий, вів. А Олесь трохи боязкий. Ми по черзі перебігаємо — і вже всі троє на другому боці, і вже знов видряпуємось на дуже високе урвище. Море знову внизу, а стежка шкутильгає. То відводить від урвища, то веде тебе просто над ним, аж обсипаючись подекуди під ногами, ізсу-ваючись, обвалюючись. А урвище так із 20 поверхів. Якби впав, то лише кісточки... та де! Змило б і занесло б у море. Хвиля б'є об скелю і жертви приймає радо.
Сталося так, що попереду йшов Іван, посередині я, а позаду Олесь, вимахуючи сорочкою. Іван ступив широким кроком через тріщину в стежці і перейшов. Я поставила ногу ближче до сипучого ґрунту, не втримала її там і посунулась у безодню, а друга нога й собі тягнеться за нею вниз. Ніякої опори, лише одна: я тримаюся рукою за якийсь корінчик. Друга рука впирається в ґрунт, що обсипається й обвалюється. Ще мить — корінчик відламається, зостанеться в руці і разом зо мною полетить вниз, бо ноги мої вже бовтаються в повітрі. Олесь, побачивши, відскочив на безпечну відстань від обсуву стежки і простягає рукою сорочку, але здалека, підступити боїться, щоб я його не потягла за собою. Я сорочки дістати не можу, а корінчик уже виривається з руки. Тут обертається Іван, підступає сміливо і рішучо, бере за руку, витягає. Я не впала в безодню, не розтрощилася об ребра скелі, ще поки долетіла б до води, — як ось-ось могло статися.
Ніякого переляку в мене не було, поки я висіла над безоднею, зачеплена одною рукою за корінець. Але як небезпека минула! Аж тоді я злякалася. Що ж це щойно було? Якби не брат, то цей боягуз Олесь не поміг би мені, я вже була б унизу, чи вірніше — не була б. Але брати теж перелякалися. Ну, що вони казали б? Де поділася та дівчина, що була з ними?
Яка радість життя прокинулась у мені! Такої радости я й не знала. Це ж усього цього я вже й не бачила б, не дихала б, не сміялась. І вдячність до Івана та прикре невисловлене до "лицаря" Олеся.
Ми верталися додому зовсім уже смерком. Плакали десь жінки — то шакали вили. Сміялися діти — то теж шакали. Он унизу мерехтить мисочка електричних вогнів, Геленджик. Яке прекрасне життя і як не цінимо його, поки воно є.
Поморені й потомлені, прийшли дуже пізно. А де спати? Виявляється, що Іванове мешкання — одна малесенька кімнатка, без меблів, спати доведеться на підлозі. Оце! Я й не подумала за ночівлю для себе. Не сподівалася, що так вийде. Якісь два типи, тобі невідомі. Оце! Зрештою... Після такої гри із смертю чи прийде кому в голову що інше за сон? І зрештою добре, що їх два, а не один. Кого ж більше остерігатися?
Олесь як ліг, так і заснув. Але не той другий. Почав турбувати мене і ніяк не міг зрозуміти, що я обурена. Я штовхаю Олеся, щоб прокинувся, той пробудився, не дуже що зрозумів і знов спить. Але це усмирило Івана. Я сховалася за Олеся і молюся: Господи, коли б до світанку! Після такого дня... Невже не можуть бути товариські взаємини? Чи ж їм не видно, що мені не до мислі якісь ігри? Коли б уже швидше світанок! Аби що — будитиму Олеся... Та та свиня, Іван, також заснула.
Обидва спали, як я нечутно встала і вийшла з тієї хати, якоїсь будови на садівництві. Ще сіріло, як я вже підходила до пристані.
І оце вже день. Я в Новоросійському, сиджу на якійсь горі, дивлюся на красу і сумно мені за Олесем, що так вночі мене охоронив. Ось так просто потрібно його тут, поруч. А слідом за цим зійшла на мене екстаза, щастя природи. Щастя, якого ще ні одна людина мені не дала. Воно йшло від повітря.
Потім, уже в Києві, я дістала листа від О. Калиниченка. З лементом і жалем. Писав, як лаяв брата, як я йому потрібна. Пробачення просив, що таке вийшло, що він бігав шукати мене по Геленджику, і шукав би тепер, якби знав, де...
Це напевно в той час, як шукав, я за ним сумувала, до мене докотилась та хвиля. А екстаза не зв'язана з потребою людей, джерело її — всесвіт.
Це вже могло б бути оповіданням. Але тут нема ефектного кінця. Чогось нема. Є репортажний правдивий опис, як було в житті. Нема задуму, ідеї, що хотів сказати автор. А для цього треба або перетасувати події, або подати більше характеристики дієвих осіб чи навіть зовсім інших рис їм надати задля тенденції задуму, або опис антуражу. Це буває нудно. Або з'єднати це з якимись іншими подіями, щоб вони втілили ідею і щоб не вивозив її на лопаті моралізаторсько автор. Тут ще жадного рецепту не застосовано.
Яка ж ідея, справді? Головна, мабуть, та, що дівчина мусить знайти в собі силу проти стихій, як хоче самостійно спізнавати світ і не згубити своєї гідности. Чи ця?
От, скільки то за місяць я наїздилася та напереживалася — і все за 80 карбованців. Повернулася до Києва, начинена по вінця всякими вражіннями. Але на душі в мене був тягар. Ще ніколи ніхто не давав мені дотацій. Ці 80 карбованців мене пекли. Я мусіла дати звіт "Плугові", хоч будь-який, а знаю ж, що не володію реалістичним письмом. Це правда, я пишу щоденник, але не записую подій, лише самі переживання від них, коли нема кому розказати, щоб облегшити себе. А тут треба розказувати.
Ні, не вмію! Як до цього взятися? Як улізти? Як почати? Словом, обняла мене велика творча скрута.
І в цій скруті прийшло мені на думку писати в формі листа, начебто я Василині розказую. А кому ж і ще? Хто в мене є ближчий? Правда, з Василиною зустрічалась я тепер рідко відтоді, як вона так чудно вийшла заміж, але нас же в'язали довгі роки дружби. Ні з ким не могла я так заспівати, як із нею (ми так однаково розуміли кожну пісню), ніхто так інтимно не сприйме.
Ця інтимна струна, яку я могла адресувати нікому іншому, тільки Василині, задала тон, і я почала розповідати, що бачила, як бачила. Не діловий звіт, не грайливий "шпичка в ніс" стиль із потугами на дотепність, не аґітпропна рожевоокулярна сахарина, а саме інтимно правдиво-щиро, об'єктивно, — наче відповідаючи на наші душевні, нам тільки цікаві, запити. Ну, так, як пбдрузі. До неї ллється слово, а інакше — зв'язане.
Василини тоді не було в Києві. Здається, вона тоді поїхала викладати кудись на провінцію. Навіть це виправдувало форму: лист. Від такої "печі почавши танцювати", вже було легше. І я ліпила, як могла і що могла, всі думки, саме тому, що зверталась до Василини. Перший вступний, тоді про комуну "Авангард"...
Мучилася я з місяць. Ось наче вже щось і зліпила.
Але це ще не означало, що я вже й повірила, що воно щось варте. Покличу но я Гасю Турчинську та Марію Галич, їм прочитаю. Чи можна таке висилати до "Плуга"?
Прочитала.
