Щастя - Антоненко-Давидович Борис

Метко взяла сукенку обома руками й, повертаючи її боком, щоб не було видно під пахвою розірваного, але спритно зашитого шва, послужливо відповіла:

— Прошу тридцять п'ять...

Мовою барахолки це означало: правлю для годиться тридцять п'ять, а віддам за двадцять п'ять, а то й за двадцять, тільки візьміть...

Сукенка була не потрібна Вірі Павлівні: не про її літа вбиратися в такі світлі кольори та й, видимо, вузька на неї в талії, — хіба що подарувати небозі, якщо тій сподобається, але дівчина дивилась так благально, що з очей її аж кричало: "Візьміть! Ради Бога візьміть!" Ну як одійти від неї ні з чим? Та це ж було б однаково, що поманути голодну дитину й замість хліба показати порожні руки! І Віра Павлівна, на подив дівчині й її сусідкам, не торгуючись, дістала гаманця й витягла дві купюри по двадцять п'ять карбованців.

— Ой, у мене ж здачі нема! — з розпачем вимовила дівчина й обернулась до сусідок: — У вас нема часом розбити? — Але ті стулили губи й мовчки заперечливо захитали головами, бо їх уже брали завидки на таку щедру чи дурну покупницю, що знадилась на чортзна-що.

— Що ж робити? — безпорадно прошепотіла дівчина, повертаючи Вірі Павлівні одну купюру. Вона ладна була б віддати сукенку й за двадцять п'ять, але безглуздо ж впускати з рук своє щастя, що так несподівано залетіло до неї. Хіба запропонувати покупниці піти десь розміняти купюру? Ні, це небезпечно: стара дивачка може піти й роздумати або знайти щось краще. Не можна полохати щастя: воно таке тендітне й боязке!

— Що ж, у такому разі беріть... — почала була дівчина впалим голосом, замиряючись з думкою, що доведеться задовольнитися половинним щастям, аби не втратити його зовсім, але Віра Павлівна не дослухала її:

— Чекайте, я пошукаю в себе дрібніших, — і, нахилившись над гаманцем, дістала вчетверо складену п'ятірку й пожмаканого карбованця.

— От і добре! — радісно вигукнула дівчина, але Віра Павлівна визбирувала з гаманця ще й срібло:

— Маєте ще карбованець сімдесят... але де ж узяти ще два тридцять?

— Нічого! То я уступаю вам. Спасибі.

Дівчина поквапно передала Вірі Павлівні сукенку й, міцно стиснувши гроші в кулаці, мерщій вийшла з ряду. Вона ще раз, перше ніж зникнути в натовпі, обернулась і привітно покивала головою своїй випадковій покупниці. Віра Павлівна відповіла їй сумною усмішкою, розгублено тримаючи в руці куплену сукенку й усе ще дивлячись услід ощасливленій дівчині.

"Як я заздрю тобі, мила дівчино! — казала вона їй подумки. — Заздрю не твоїй молодості, бо не вертаються назад літа, — заздрю твоєму горю, що так поступилося зараз перед великою радістю... Будь же щаслива, дівчино!"

Певно, останні слова Віра Павлівна проказала вголос, бо перехожі стали оглядатись на неї і бокувати про всякий випадок.

Вона ще якийсь час стояла в глибокій задумі, аж поки від станції не загуркотів черговий поїзд електрички. У ньому поверталась до Києва та білява дівчина, яка й досі не могла зійти з дива, згадуючи, як несподівано пощастило їй продати сукенку й роздобути гроші, без яких хоч і не повертайся до Києва. У вагоні вона непомітно засунула гроші за пазуху, щоб, бува, хто не витягнув, і хоч була цілком задоволена з свого продажу, та все ж не могла думати без заздрості про ту стару жінку, що має змогу купувати, не торгуючись, непотрібні їй речі й так щедро платити за них. Ото справді щастя!..

1970р.