Щастя - Антоненко-Давидович Борис

Вона не встигла одержати в Києві навіть того Сашкового листа, де повідомлялося про номер його польової пошти. Чи він ще живий десь, чи, може, тяжко поранений лежить у такому ж, як і цей сибірський, шпиталі або поневіряється голодний і обшарпаний у полоні — нічого того не знала Віра Павлівна й, щоб одігнати від себе лихі думки й забутися, вся віддавалась тяжкій, напруженій роботі. Не раз їй доводилося цілу ніч просиджувати в шпиталі, коли привозили нову партію поранених або виникали післяопераційні ускладнення, часто-густо й удень вона довго затримувалась у палатах, воліючи посидіти з пораненими, ніж іти на свою самотню сибірську квартиру.

У шпиталі не злюбили Віру Павлівну: медсестрам і санітаркам вона здавалась занадто вимогливою і прискіпливою, а лікарі — хто з подивом, хто насторожено, а хто й з прихованою ворожнечею дивився на самовідданість у роботі немолодої вже лікарки. Підстаркуватій головній лікарці ввижалося, що відлюдкувата, неговірка, замкнута в собі Віра Павлівна тишком моститься на її місце, інші вбачали в ній шанолюбку, яка бажає показною запопадливістю здобути собі популярність серед поранених і вислужитись перед начальством. Були й такі, яким видавалась підозрілою незвичайна ретельність хтозна-звідки евакуйованої людини — чи не лишилась за нею не закінчена через війну проробка?..

Усі ці чутки так чи так доходили кінець кінцем до Віри Павлівни, але що могла вона сказати цим людям, які просто не розуміли, що їй так не хотілося поспішати з шпиталю "додому" — в свій незатишний куток на квартирі у випадкових людей. Та й чи варто їм казати, що в кожному пораненому воякові було для неї щось від Сашка та його невідомої долі.

Віра Павлівна все більше й більше відсторонювалась від колег, наглухо замикаючись у свій похмурий світ безнастанної туги за сином і кволої надії, що чимраз більше поступалася перед підсвідомим чеканням чогось невідворотного, фатального.

Кінчилась війна, і лікарів нагородили: головна лікарка одержала орден Червоної Зірки, дали медалі й іншим лікарям, тільки Віру Павлівну чи то забули, чи свідомо не внесли до списку шпиталевих працівників, рекомендованих до нагороди. Це не завдало б їй жалю, бо вона й не сподівалась, що її коли-небудь нагородять за роботу, але нагородити тих, котрі працювали абияк, відзначити тих, чиї недоробки, часом і грубезні помилки Віра Павлівна не раз мовчки виправляла, а її обійти — було вкрай несправедливо, і усвідомлювати Це було прикро.

Може, ця кривда й залишилась би в пам'яті, та невдовзі надійшла звістка про сина. Але то була — похоронна.

І світ Вірі Павлівні померк. Не почорнів непроглядною пітьмою, не зблиснув сліпучим вогнем космічної катастрофи, а — посірів, утративши звуки й кольори. І стало враз навколо тихо й порожньо.

Не раз потім дивувалась Віра Павлівна — чому їй не спала тоді думка про самогубство? Адже після загибелі сина для неї було втрачене в житті все: потреба жити, чогось ждати, на щось сподіватись. Випити б збільшену дозу морфіну, якого досить було в шпиталевій аптечці, — й по всьому. Єдине бажання, що лишилося їй в тому могильному заціпенінні, — не руште мене! Хай навколо не буде нікого, і не треба ніяких утішань, дайте саму тільки тишу!

З болісною гримасою вона відкинула всякі спроби колег висловити їй співчуття, якось розважити, заспокоїти й, мов сновида, мовчки подалась із шпиталю в свій квартирний куток, не слухаючи більше, що їй казали навколо, бо всі людські слова облудні й нікчемні перед смертю...

Але люди не вволили навіть цього маленького бажання.

Пізно ввечері, а може, то була вже глуха ніч, до Віри Павлівни прийшла на квартиру з шпиталю чергова медсестра Катя. Ніби не знаючи про велике горе Віри Павлівни, вона ще з порога голосно спитала збентеженим голосом:

— Віро Павлівно! Що робити? У Циркуляркіна звечора підскочила температура, а зараз він марить...

Слух механічно зафіксував Катані слова, але не доніс до свідомості Віри Павлівни, й вона далі лежала одягнута на ліжку з розплющеними, затопленими в одну точку на стіні очима. Катя нерішуче постояла й тепер притишеним голосом сказала:

— Я оце знову поставила йому градусника: тридцять дев'ять і сім...

Ні, таки не дають спокою Вірі Павлівні жорстокі, безсердечні люди. Яке їй тепер діло до температури в когось, коли в її Сашка нема вже ніякої температури й самого Сашка нема! І Віра Павлівна, перемагаючи саму себе, тихо спитала, аби тільки відчепились від неї:

— Яка ще температура? В кого?

— У Циркуляркіна, Віро Павлівно. Під час вечірнього вимірювання було тридцять вісім і один, а зараз увесь горить і марить... — намагалася втовкмачити лікарці Катя, здивована, що лікарка Палій так байдуже сприймає звістку про її хворого.

— Ви ж пам'ятаєте, ще вдень у нього було все гаразд, а зараз — тридцять дев'ять і сім.

— У кого — тридцять дев'ять і сім,— спитала Віра Павлівна, до якої, видимо, стали доходити слова медсестри.

— У Циркуляркіна. В того, що біля стіни праворуч... Дійшло нарешті!

Цей маленький, немолодий уже солдатик, з дивним для вологодського колгоспника прізвищем, третій місяць лежав у шпиталі. Він був поранений кількома дрібними уламками міни в спину, а праву вкрай потрощену руку треба було ампутувати. Але Циркуляркін категорично відмовився.

— Робіть зі мною що хочете, а одрізати руку не дам! Я — швець. Можу бути без ніг, обійдусь навіть без лівої руки, а без правої я — нуль без палички. Хто буде без мене в колгоспі чоботи шити? Знову ж таки — валянці на зиму валяти? Га? Без правої руки мені не життя!

Скільки клопоту мала Віра Павлівна з цим Циркуля-ркіним, коли від нього відвернулись і головна лікарка-хірург, а за нею й усі інші лікарі! Як важко зарадити людині, що не хоче собі порятунку й сама прагне своєї загибелі. Одна тільки Віра Павлівна не втрачала кволої надії зберегти цьому балакучому, трохи кумедному Цирку-ляркіну його правицю, що безсило, як засохла гілка, звисала з плеча. Адже третій і четвертий пальці на ній ледь-ледь ворушилися, значить, якась іннервація ще залишилася й, може, не вся верхня кінцівка з розпанаханим м'ясом і поневіченими кістками загинула для цілого організму, може...

І Віра Павлівна, мов ювелір, копирсалася в потрощеному суглобі, складаючи його дрібні частинки, а Циркуляркін терпляче зносив пекучий біль, часом лиш скрегочучи зубами, щоб мимовільним стогоном не завадити добрій лікарці, у яку щиро повірив як у свою рятівницю.

— Чи охота вам брати на себе відповідальність за можливий сепсис, за цілком імовірну гангрену?.. — кинула Вірі Павлівні після обходу головна лікарка, невдо-волено хитаючи головою, але Віра Павлівна відчувала ще більшу відповідальність перед Циркуляркіним, що так повірив у неї, дарма що його правиця важко піддавалася лікуванню, та й як би поставилась Віра Павлівна до самої себе — лікаря, що заради самострахування не випробував усе можливе до кінця.

І сталося майже чудо: приречена на ампутацію права рука почала оживати. Коли Віра Павлівна приходила в палату й насамперед ішла до ліжка Циркуляркіна, той ще здалека усміхався їй і, показуючи, як починають ворушитись вказівний і великий пальці, задоволено рапортував:

— Порядок! Скоро зможу й підошви підбивати!

Одного разу трохи піднялась була температура в Циркуляркіна, і це неабияк стурбувало тоді Віру Павлівну. Вона просиділа біля нього, не відходячи, цілу ніч, однак, виявилось, що то відходили секвестри — цілком можливе явище при ранах з розтрощеними кістками. Але тридцять дев'ять і сім — це вже щось несподіване й небезпечне. Що саме? Чи це пізно заявляє про себе дрімлива інфекція, чи, може, його продуло випадковим протягом у палаті й бідолаха до всього лиха дістав ще пневмонію, або..?

Віра Павлівна швидко підвелася з ліжка й, накинувши наопашки пальто, поквапно пішла за медсестрою до шпиталю.

З того часу круто змінилося життя Віри Павлівни. Немовби сама доля похопилася, що так довго кривдила нещасну жінку, й нарешті надумала відплатити їй сторицею. Насамперед зовсім інакше поставились до неї колеги, і Віра Павлівна не раз гірко думала, чому це тільки велике горе змусило їх поважати її, а не робота, людяність, чулість, чи, нарешті, просто її розум? Невже для того, щоб її оцінили, перестали бути заздрісними, підозрілими, погрібна була така страшна втрата, яку нічим уже не компенсуєш?..

Але фортуна й далі намагалася компенсувати Віру Павлівну.

Вже виписувалися з шпиталю, одужавши, останні поранені, подались на захід евакуйовані під час війни лікарі, тільки Віра Павлівна нікуди не збиралася, нічого не планувала. Та й куди збиратися? До кого? Таж скрізь, на всій великій землі, їй буде тепер порожньо й самотньо без сина.

Незабаром ліквідувався й шпиталь, а натомість знову мав відкритись великий бальнеологічний курорт, де Вірі Павлівні запропонували посаду головного лікаря. Після шпиталевої гарячки, з безсонними ночами, тривогами, турботами й дрібними та великими прикрощами, така посада могла б стати й для самої Віри Павлівни курортом, законним тривалим відпочинком, але для чого їй ця спокійна робота без особливої відповідальності, без раптових турбот, зате з доброю, трикімнатною квартирою, з вишколеним персоналом, з курортними розвагами? Не про неї, лікаря живої практики й постійного контакту з пораненими та хворими, таке курортне раювання! І Віра Павлівна попросила крайовий відділ охорони здоров'я призначити її до якоїсь клініки.

Але перед від'їздом її чекала ще одна компенсація за все пережите.

Чи не останнім виписувався з шпиталю Циркуляр-кін. Але перед тим, як узяти з шпиталевої комори свою благеньку фронтову шинельку й убогу солдатську торбу з бритвою та зміною білизни, Циркуляркін десь запропастився на кілька годин, і обслуга почала вже серйозно хвилюватися за нього. Повернувся він по коліна забрьоханий у росі з великим букетом сибірських лісових квітів і одразу ж зайшов до кабінету "своєї" лікарки.

— Ось, візьміть, будьте ласкаві... — простягнув букета до Віри Павлівни й ніяково відступив назад.

— Дякую, дякую, Циркуляркін, але навіщо! Це ж не інакше як у тайзі нарвав? — промовила вона, сумно усміхаючись, і за звичкою понюхала яскраві сибірські квіти, але вони не пахли.

— Як нічого підхожого нема тут у мене, то хоч це прийміть...