Щастя - Антоненко-Давидович Борис

З йолопуватим виразом обличчя він раз у раз повторював одне й те саме безглузде запитання:

— А де той алмаз, що ним гвозді деруть?

Дівчата соромливо пересміхувались, а хлопець, задоволений з свого неоковирного дотепа, повторював його ще й ще.

Не менше дратував Віру Павлівну й якийсь патлатий жевжик-сгиляга в білій нейлоновій сорочці й з транзистором у руках. З транзистора без угаву чулися естрадні пісеньки й легка музика, що їх хлопець зовсім і не слухав, тягаючи транзистор з собою не стільки для розваги, скільки для стиляжного престижу, а сам він стояв у проході й теревенив двом своїм супутницям, що теж не сподобалися Вірі Павлівні. У одної була модна зачіска з накладеною на маківці копицею чужого волосся, що робило дівчину схожою на папуаску; в другої, простоволосої, чорні пасма довгастого, але обрідного волосся звисали на занадто декольтовані груди й таку ж оголену спину, що справляло враження, ніби дівчина надумала мити голову або ось-ось ляже в ліжко спати. Чи то змовившись, чи через бідність свого лексикону, дівчата в кожному реченні тулили слово "ми", а жевжик тільки цього й чекав, щоб ляпнути якусь недоречну цитату-приповідку, що теж починалася з "ми" Спитала, приміром, "папуаська красуня", як подумки назвала її собі Віра Павлівна, свою простоволосу подругу: "Ми сходимо в Першій чи Другій Бучі?", і молодик, ніби відповідаючи їй, загорлав на весь вагон цитату з Маяковського:

— "Мы в истории стоим почти что рядом — я на М, а вы на П..."

За хвилину він кричав:

— "Мы на горе всем буржуям мировой пожар раздуем!", — а коли на ближчій зупинці подруги запропонували перейти в другий вагон, де, може, менше народу, й знову не обійшлося без "ми", жевжик, розмахуючи в повітрі транзистором, голосно вигукував: "Мы, Николай Второй, царь польский, самодержец Всероссийский и прочая, и прочая..."

На щастя, вони вийшли, бо далі Віра Павлівна, мабуть, не витримала б і запропонувала б горластому дурневі зважати на інших пасажирів і не докучати їм своїм патяканням.

"Боже, невже ми замолоду були хоч трохи подібні до цих цивілізованих дикунів? — питала себе Віра Павлівна й категорично заперечувала: — Та ні ж бо! Ми чогось прагнули, шукали, жили якимись ідеями. Хай ці ідеї були наївні, химерні, смішні — я сама колись захопилась толстовством, навіть три місяці прожила в толстовській комуні, але все ж то були ідеї, шукання... А ці чого шукають? Закордонних панчіх коло готелів "Інтуриста" або імпортного одягу на "барахолках"? Ми простоювали ночі в чергах до театральних кас, щоб дістати квитка на гальорку під час гастролей Шаляпіна, а в цих що? Твіст і бугі-вугі — ці виверти первісної людини під звуки божевільної какофонії! Важко навіть уявити, що з них вийде..."

І знову скептичний внутрішній голос, що останнім часом чимраз більше втручався в думки Віри Павлівни, спокійно відповідав: "Вийдуть лікарі, інженери, космонавти..." — "З них — лікарі?" — перепитала Віра Павлівна, вражена цинізмом відповіді. — "Так, і лікарі, — ствердив голос. — А що дивного? Вони танцюють тепер бугі-вугі й твіст, а хіба за твоєї молодості, Віро, були самі тільки благопристойні вальси й падеспані? А матчиші, кеквоки, танго, яких так жахались ваші матінки? А хіба поряд з вами, "ідейними" студентами, не було студентів " білопідкладочників", чорносотенців і просто обивателів? І ти, Віро, і багато таких, як ти, були здебільшого "ідейними" не через переконання (які там переконання, коли ідеї ще шумували у вас, не встоявшись!), а тому що на будь-яку ідейність була тоді мода. Ці, що вийшли з вагона, стали стилягами теж через моду, а мине мода — мине й стилязтво, тільки й того. Ви захоплювались Олесем і Бальмонтом, а в цих кумири — Євтушенко і якийсь Асадов. У кожного покоління своя мода. Але річ не в тім. Ти в минулому бачиш усе тільке добре, ти навіть Миколі простила тепер усе, чого не могла простити тоді, а от цьому жевжикові з його дівчатами ти не можеш дарувати пустопорожніх дурощів у вихідний день, коли хочеться, як казали колись, "вискочити з рамок". А хіба не дуріли колись і ви, серйозні, ідейні? Хіба не моралізували колись вам старі, скрушно поглядаючи на нове покоління: "Да, были люди в наше время, не то, что нынешнее племя, — богатыри, не вы..."? Ти просто стала дуже стара, Віро!"

Віра Павлівна так заглибилась у свої думки, що не помітила, як поїзд підійшов до станції Біличі, й похопилась лиш тоді, коли половина вагона спорожніла й тільки кілька пасажирів ще тиснулись біля вихідних дверей. За ними й вона подалась мерщій до виходу.

У Біличах нещодавно пройшов дощ, і в холоднуватому повітрі відчувалась вогкість. Сонце виринуло з-за хмар, але не ряхтіло весело на свіжих калюжах, а тільки журно виблискувало, ніби щось раптом підказало природі, що вже кінчається серпень і десь неподалеку суне дощова осінь...

І Віра Павлівна, коли опинилась на вузенькому пероні й оглянулась навколо, щоб орієнтуватись у незнайомій місцевості, сказала собі подумки: "Наближається осінь... А коли ж прийде та осінь, коли кінчиться моє "бабине літо"? Якби не біляве волосся, на моїх скронях давно б уже було видно не осінні заморозки, а білий сніг ранньої зими..."

Та цей елегійний настрій враз зник, тільки-но вона, намагаючись обминути свіжі калюжі, перейшла пристанційну вулицю й, слідом за іншими людьми, опинилась у суточках, що вели до барахолки. Тут годі було йти по сухому, бо з боків і позаду натискали люди, а натовп попереду ледве просувався далі, і Віра Павлівна ступала навмання по розквашеній після дощу землі, аби мерщій вийти на простір. Та вона попала ще в більшу тісняву, яка нарешті вичавила її, знесилену й безвільну, через базарні ворота в людську коловерть. її штовхали, пхали, обертали то в один, то в другий бік, аж поки дужою хвилею її не винесло кудись на край барахолки, де стало вільніше й можна було принаймні відрізнити продавців од покупців.

Ні, хай йому абищо, цьому пеклу! Зроду не поїхала б сюди Віра Павлівна, якби знаття, що її чекає тут. Вона не пробула ще й півгодини на барахолці, а почувала себе змученою, як ще ні разу за ці дні в Києві. Забула зовсім про рукавички й, напевно, не купила б, якби якась немолода жінка, помалу продираючись через стовпище, не сказала б над самим вухом Віри Павлівни: "Рукавички! Югославські рукавички! Імпортні..." І Віра Павлівна купила їх, не міряючи й не торгуючись, аби хоч цією покупкою виправдати безглуздя своєї подорожі на барахолку. Але, дивна річ, ця дрібна купівля ніби струсила з Віри Павлівни втому й утягла її в довколишнє клекотіння...

— Жіночі чобітки! Чобітки останньої моди! Кому жіночі чобітки? — пропонував якийсь молодик, а трохи далі від нього мовчки стояв підліток, тримаючи у високо піднятій руці патефонну платівку. Довготелесий паруб-чина в темних окулярах-консервах і дощовику з наставленим коміром сновигав між людьми й таємничо шепотів:

— Жувальні гумки! Американські гумки й сигарети...

Ще якісь підозрілого вигляду молодики в застебнутих чорних болоньях походжали спроквола в натовпі, і важко було збагнути, чи вони вишукують якийсь особливий товар, чи визирають підхожого для схованих під болоньями речей покупця.

Усе це було зовсім не схоже на той колишній київський Євбаз, хіба що тільки отой старий букініст, що розклав свої книжки на самому краю барахолки, куди мало хто й доходив з публіки. Таких дивних торговців, через руки яких проходили часто скарби людського генія, не даючи продавцям виторгу навіть на пристойне вбрання. Віра Павлівна бачила й колись, але їй завжди невтямки було — чи ті підтоптані чоловіки були невдахи, що їм не поталанило в житті, чи безпечні маніяки, одержимі малоприбутковою копіткою роботою, чи скромні, непомітні подвижники освіти й культури. На цьому базарі букініст був тільки один і становив собою контрастний виняток.

Далеко більше тут було жінок з одягом. Вони видовжились у строкатий ряд — літні, підстаркуваті, зрідка молоді, і Віра Павлівна поволі пішла вздовж їхнього ряду, прямуючи до виходу з барахолки. Вона майже не помічала непотрібного їй різноманітного одягу, що висів на плечах і руках продавщиць, але досить уважно придивлялася до облич тих, кого обставини змусили винести свої речі на сучасний "базар життя".

А втім — який же це "базар життя"! Тут не йшлося: маєш що продати — житимеш, не маєш за що купити — помреш од недоїдання, виснаження, а то й просто голоду. Тут ніхто не продавав їстівного — значить, люди були не голодні; люди, що продавали, не були обшарпані, як колись на Євбазі, — значить, мали сякі-такі достатки. Серед цих жінок, що стояли в ряді з одягом, таких неоднакових за освітою, працею і особистою долею, Віра Павлівна ніяк не могла виділити тип постійної продавщиці барахолки, так званої колись спекулянтки, як то відразу можна було розпізнати перекупку з Євбазу чи Житнього базару на Подолі. Видимо, людей привела сюди якась випадковість чи бажання продати ношену річ, щоб купити нову.

А втім... очі Віри Павлівни спинились на сумному обличчі інтелігентної дівчини, що стояла мовчазна в цьому ряді й дивилась віддаленим поглядом кудись у просторінь понад головами людської маси. Чи то стомившись марно стояти, чи втративши надію продати свою білу з тонкими зеленими смужками лавсанову сукенку, дівчина не пропонувала свій "товар", а її ліва рука з сукенкою опустилась майже до пояса, й ось-ось поділ сукенки торкнеться мокрої, брудної землі. Певно, тільки щось незвичайне, якась крайня потреба могла змусити цю симпатичну дівчину, з білявим нефарбованим волоссям і без будь-якої косметики на лиці, стояти, мов приречена, в цьому галасливому "барахольному" ряді й чекати неможливого покупця, бо кому ж може знадобитись сукенка з лавсану, що виходить уже з моди, та ще й

біла, — перед недалекою вже осінню. Вигляд дівчини — її погноблена зараз постать з безнадійно опущеною рукою і тута в застиглих очах — усе це повіяло на Віру Павлівну таким знайомим і близьким колись, що вона мимоволі спинилась. Кому, як не їй, знати, що то за мука стояти на товчку з річчю, яку ніхто не купує і навряд чи купить, а гроші вкрай потрібні!

Сама ще гаразд не усвідомлюючи, для чого це робить. Віра Павлівна злегка торкнулась пальцями лавсанової сукенки, і дівчина аж стрепенулась од несподіванки.

— Скільки хочете за неї? — спитала лагідно Віра Павлівна, і дівчина ожила.