Слуга з Добромиля - Пагутяк Галина

– У кожній тюрмі є шпиталь"

Отець Теофіль розплющив очі, подивився у кут і прошепотів:

— Він каже: " Бога нема."

— Хто каже?

— Слуга з Добромиля... знає..

Отець Никодим глянув перше на отця Анастазія. У того був тріумфуючий вигляд.Очі аж заблищали від утіхи.

— Господи, помилуй! – перехрестився Никодим і обернувся, щоб подивитись на молодого послушника: У того на вустах була ледь помітна посмішка.Знав їх обох віддавна і се його неприємно вразило.

Слуга з Добромиля, 1939 рік

Те, що сталося наступного дня вранці, можна було б назвати чудом.Лише отець Никодим не вважав його Божим. Зрештою, завжди ставився скептично до різних об"явлень, бо насправді лишень порядок і закон рятують віру від занепаду.Він жив по різних монастирях: у Львові, Бучачі, Любліні, й надивився там усього.Є речі, які недоступні розуму, і якщо хтось не годен їх осягнути, то не треба вигадувати різні небилиці. Він навіть пішов з Добромильського монастиря, коли там нібито почав з"являтися світлий Янгол і пророкувати кінець світу. Не повірив, бо сам того не бачив, хоч стояв на тому місці, у дзвіниці, не раз. Поза очі називали його Хомою невіруючим.

Тієї ночі у монастирі всі спали: як свої, так і чужі, ніби заколисані. Навіть вартові заснули навстоячки: один під дверима церкви, другий притулився до яблуні в саду. Можна було всіх виносити. І село теж спало. Довкола панувала незвична тиша. Не чути було гуку гармат за горами. Наче по цілім світі настав мир. Під час війни особливо цінують подібне затишшя. І хоч ніхто не запам"ятав, що кому снилось; прокинулись з відчуттям того, ніби побували так далеко, що могли звідтіля не повернутись. Лейтенант, який командував невеликим загоном осквернителів Лаврівської святині, став на сходах і довго дивився на гори, оповиті туманом. Відчував якусь слабість і невпевненість, навіть нехіть до того, що нині має від"їжджати до Стрільниці. Вперше за два місяці виспався, але сон був як прірва. Зараз лейтенант не нагадував уже обережного звіра.Уявив, що в цілому світі раптом зникли люди, а, значить, уся небезпека, що йшла від них, і він може розпоряджатися тим, що тут є, на власний розсуд. Він би залишився тут надовше, щоб побачити, які в цих краях літо, зима, весна. Був сам із степу, мав у жилах трохи татарської крові, і в нього з"явилося, як кажуть французи, дежа вю: гори, які не вдасться завоювати, зрівняти із землею, а не тільки випалити дотла ліси, щоб там ніхто не міг сховатися. Як і його предки, він вважав основою військового мистецтва – жорстокість і терор.На цьому стоїть влада.Попри все, тиша вже починала його дратувати, бо вуха не чули пострілів, плачу, благань, а ніс тужив за запахом крові й пороху.Його плоть розчинялась у чужому пейзажі й слабла без поживи. Він ще не знав, що починає змінюватись, і тепер, скільки б він не прожив, багато чи мало, вже не зможе бути рабом, котрий потребує лише роботи, сну, їжі і не боїться смерті.І найгірше, що мусить вдавати, ніби захищає отих недолугих істот, яких хочеться садовити на палю, розпанахувати їм черева, виривати серце й печінку, пити ще теплу кров із золотої чаші, садженої дорогим камінням. У нього ледь не вирвався різкий гортанний крик , та сон закінчився і збудження почало осідати на дно підсвідомості. Час було братись до щоденної рутинної роботи.

Отець Теофіль прокинувся з ясною головою й великою спрагою.Він потягнувся до миски з водою й ненароком перекинув на підлогу. Але це не збудило братів.Вода розтеклася по підлозі темною плямою.Настоятель вхопився рукою за столик, підтягнувся, сів на ліжку і подивився у запітніле вікно.Хоч і не бачив нічого, але знав, що там має бути видно верхівку дуба, що посадили ще за князя Лева. Бо ж не міг сам вирости: мусив його хтось посадити й оберігати, доки не набереться сили. Дивно, що брати сплять.Такої пори розвидняється пізно.

— Браття, вставайте! – покликав він, ледве ворушачи пересохлими неслухняними вустами.Але й це не допомогло.Тоді він помолився сам, мовчки, бо від напруження боліла побита голова.Потім взяв патерицю Павла, чомусь прислонену до його ліжка, й ткнув нею в Никодимові коліна.

Знизу чулася брутальна лайка і тупіт кованих чобіт.Тоді отець Теофіль пригадав, що до них прийшла війна, і, як у кожній війні, у ній не буде нічого святого.

Першого дня книжки зносили сільські люди і за ними важко було встежити. До церкви вони навідріз відмовились йти, здогадуючись, яка їх чекає робота. А там було видимо-невидимо добра, свого і зі Спасівського монастиря, який розібрали ще за Австрії: ікони, коштовні срібні оклади, свічники, напрестольні хрести...За все це отець настоятель ніс подвійну відповідальність. Церква завжди вимагала відповідальності, навіть коли храми палили й грабували чужинці та свої.Тепер від неї залишились лише розгублені ченці, налякані священики й отупілі від власного горя миряни..Але спершу на те не виглядало. Історія зашпорталась об повалений хрест, й лежить на дорозі між Старим Самбором і Лавровом, а люди сподіваються, що вона до них не прийде.Але ні, вже прийшла...

Скарби двох монастирів вивезли ще на другий день, а куди, знав лише лейтенант, у чиїх жилах перемішалась кров убивць і злодіїв.У мирний час вона нічим себе не видавала, але тепер бродила як перестоялі помиї. Книжки скидали у вантажівку, а що не вміщалось — на конфісковані у ченців фіри. Було їм там незручно лежати, вивалювались у болото. Лейтенант не розумів, навіщо везти їх аж до Стрільниці, коли відро солярки довершило б справу на місці.

Люди голосили, стоячи під липами, ніби з монастиря виносили небіжчиків, а не старий мотлох. Щось у тому монотонному плачі було приємне для лейтенантових вух, може, кров його згадувала посаджених на палю бояр, такого ж золотого осіннього дня, бо той, хто бачить чужі муки, страждає так само, навіть більше. Посеред того руйнування, поєднаного споконвічно з кровопролиттям і вогнем, тільки пробуджувався кат ,але вже прагнув для себе нових привілеїв.Втім, боявся трибуналу.Чувся тепер, як Калігула, або як Нерон на сцені, командуючи своїм загоном, бо сільські хлопчики дивились на нього з цікавістю, і не плакали. Сам колись задивлявся на ремені й кобури червоноармійців. Він не заливав сумління горілкою, бо ніколи не мав сумління й нікого, перед ким зміг його вдавати. Читав "Майн Кампф" і комуністичний Маніфест , але нічого не знав про маркіза де Сада. Не мав часу заглядати в ті смердючі книжки, що розсипались від старості.Його відтручувала від них чистота радянського офіцера, як від зарази, або як опира відтручує дванадцять разів свячена пшениця. Поглинутий собою, він спершу не зауважив чоловіка, що самотньо стояв під величезним дубом, нижче від монастирської брами, але його вже встигли побачити з вікна Никодим і Атаназій.Стояв собі вільно, притулившись спиною до дуба заклавши ногу за ногу. Був у самій картатій сорочці й сірих штанях." Чи се не Ілля? – злякався Никодим. – Він що, вдурів?"

Отець Атаназій впізнав у тому чоловікові когось іншого: свого брата, коли той ще вчився у Політехнічному університеті у Львові.Таке ж високе чоло й брови, що зрослися у переніссі. Брат загинув ще на тій війні, в Румунії, але не від кулі, а від тифу.Небіжчики серед білого дня не являються.Але попри свідомість того, що він помилився, серце Атаназія огорнула тепла хвиля й на очах виступили сльози. Він бачив перед собою сцену, що нагадувала похоронний ритуал.Сплакані люди, котрі туляться одне до одного, вервечка солдатів, що несе оберемки паперів, і лиш дві постаті вирізняються окремо. Один розмахує рукою, так ніби тримає в ній пістолет, інший виявляє незворушний спокій.На одного всі дивляться, а тому не видять другого.Отцеві— настоятелеві незнайомець під дубом нагадав його товариша Юхима, зухвалого і веселого, якого не брала куля,Усім було би дуже шкода, якби такий чоловік згинув на війні, незважаючи на те, що кожної хвилі самі могли впасти мертвими .Сонце продерлося крізь хмари, дуже жовте і якесь загрозливе, ніби хтось змусив його з"явитися просто над дубом, святинею природи., і лаврівські люди теж зауважили того чоловіка. Одному здалося, що у нього очі його матері, іншому він нагадав швагра з Ляшок Мурованих, а діти впізнали у ньому нібито свого вчителя, що пропав через тиждень після того, як совіти перейшли Збруч...Може, він сам собі міняв подобу, догоджаючи кожному: той впізнавав, і через хвилю бачив, що помилився. Люди вже не плакали, ніби стало їм легше на серці, та й сонце визирнуло. Але з боку Тершова вже насувалась величезна хмара, ніби скирта, що по краях взялася вогнем. І вона теж поспішала зіграти свою роль у цьому драматичному дійстві, перетворивши його на містерію.

Нарешті лейтенант, чиї предки, можливо, спалили Александрійську бібліотеку, бо кожен з нас носить у своїх генах й крові тисячі предків від початку світа, відчув присутність того чоловіка, коли на того перемістився центр уваги. Сонце засліпило йому очі, а тінь від хмари погасила те світло, і він упізнав у ньому , навіть не здивувавшись, свого одвічного ворога.У голові в нього зашуміло, сигналізуючи про наближення шалу.Цей ворог робив усе, щоб перервався його рід, хоч лейтенант не знав навіть свого батька, не те, що діда або прадіда. Він був молодий, жорстокий, і мав стати катом, якого ще не знав цей стривожений, проте не заляканий, світ у горах. Що робив у минулому, те будеш робити у майбутньому – таким був девіз його роду, котрий за тисячі років не спромігся навіть окреслити цю думку.Її писали його діяння..

Попри різні візії, чоловік був молодий, близько тридцяти літ.Він стояв безоружний, склавши руки на животі, і від того здався лейтенантові особливо небезпечним.

Та тут почувся крик й по сходах скотився отець Атаназій.Упав на коліна й скрутився наче їжак.За ним вибіг солдат, на ходу зриваючи гвинтівку з плеча, й далі почав копати скуленого ченця.Люди обурено загуділи й зрушились у той бік.До ченця підбігло ще декілька солдатів, намагаючись перевернути його на спину й відібрати те, що той намагався втримати.Видовище було ганебне, й отець Никодим картав себе, що не допильнував отця-бібліотекаря..Він разом з Павлом кинувся до лежачого, вже тоді, коли того облишили.Очевидно, їм вдалося вирвати з кволих старечих рук якусь дорогоцінну річ.Тим часом один з бійців підійшов до командира, увесь червоний і розкуйдовджений:

— Разрешите, товарищ лейтенант!

Той з огидою взяв до рук пожовклого папірця, подивився у нього й сказав:

— Что за чертовщина?

— Это ноты какой-то поповской песни, товарищ лейтенант.Я учился в музыкальной школе.

— Сам вижу.

Спостерігаючи за дійством на землі, присутні забули про містерію, яка розігрувалась на небі: від зіткнення сонця з хмарою народився вітер, порив якого шугнув униз і вирвав з рук лейтенанта кавалок паперу, поніс його невидимою рукою, плавно керуючи нею в повітрі, понад головами людей, вздовж муру.