Фольклорні записи - ч. 3 - Олена Пчілка

- Помалу, жаднюга, помалу! Ти так цілого млинця сам з’їси!

Одного чоловіка спитали, скільки йому літ. А він і каже:

- Та хто його зна! Щось чи тридцять вісім, чи сорок...

- Як же се так, що ти не знаєш свого віку? Чом же не полічиш, скільки літ маєш?

- А нащо мені їх лічити,- одказує той.- Я добре знаю, що ні один рік не загубиться і ні одного ніхто не вкраде!

Придбав собі циган кобилу. «Нічого собі кобильчина,- каже,- тільки погано, що треба її годувати. Се дорого виходить! Коли б так, щоб їй не треба було їсти давати, ото добре було б!»

І почав циган привчати кобилу, щоб вона не їла; і став давати їй сіна все менше та менше...

Дійшло до того, що вже тільки по одному маленькому жмутикові давав, а потім ще менше... Кобила охляла зовсім, далі й здохла... Циган тоді й каже своїм:

- Ех, яка ж досада! Якби ще трошечки продержалась, то вже була б звикла не їсти, бо вже вчора тільки одно стебельце сіна з’їла!

Тато:- Що з тобою, сину? Як се ти так замурзався, що аж глянути страшно!

Синок: - То все Маруся винна - знов мене не доглянула.

У полі, при дорозі, сиділо циганя, а повз нього парою добрих коней їхав пан. Порівнявшись з циганям, пан сказав спинити коней і питається в циганяти:

- А чого ти тут сидиш, хлопче?

- Як чого? - одказує циганя,- може, хто трапиться та одурю.

- Бач,- каже пан,- таке мале, а вже думає когось одурити. Ану ж,- каже,- одури мене!

- Ні,- одказує циганя,- я дурю тільки людей простих: от мій дядько, то, може б, і вас, паночку, одурив!

- А де ж він, твій дядько? - питає пан.- Хотілося б знати, як би то він одурив мене!

Циганя на те каже:

- Дядько мій далеченько, верстов п’ять звідси буде. Та коли хочете, то я покличу його.

- Ану,- каже пан,- тільки ти швидше, бо мені хутко треба їхати.

Циганя побігло та через хвилину вернулося й каже:

- Коли ви, пане, хочете побачити мого дядька дуже швидко, то дайте мені свого коня.

- Що ж, бери,- каже пан.

Одпрягли одного коня. Циганя як сіло, то й поїхало. Але од’їхало трохи, повернулося знов до пана й каже:

- Добре, дядька я кликну, та як же потім ми вдвох достанемось сюди до вас? Як дасте ще другого коня, поїду, а як ні, то не бачити вам, паночку, мого дядька, як власного вуха!

Думав, думав пан, а далі віддав циганяті й другого коня та й каже:

- Тільки ж ти швидше, хлопче, бо мені до вечора треба бути дома.

Циганя ж сидить на одному коневі верхом, другого держить за повід, поганяє та й каже, сміючись, до пана:

- Та навіщо вам, паночку, тепер мій дядько? Адже ж краще одурити вас, може, й не зміг би і мій дядько!

А далі як свисне - тільки його й бачили!

Так і лишився пан з візницею у полі без коней.

Не багато маю діточок: Івася та Павлуся, Кирильця та Гаврильця, Оринку та Маринку, Ганнусю та Марусю, та маленьких двоє.

- А вже всі?

- Ага, правда, ще двоє в вівсі.

В одного батька був син, уже й не малий парубок, та так той син недобре змалку завчився, що не звав батька батьком чи татом, а все Іваном, усе кличе: «Іване»! Батькові теє було дуже не до сподоби, але він ніяк не міг одучити сина, щоб не звав так. Завчився!..

Якось везли вони двома возами сіно; батько йшов попереду, поганяв біля одного воза, а син біля другого, ззаду йшов.

Коли се хлопець якось недоглядів рівчака та й перекинувся з сіном: віз упав та ще й його самого сіном привалив. Хлопець тоді давай кричати:

- Іване!! Іване!

Батько чує той лемент, але не озивається, мовби не чує.

- Іване! Рятуй мене! - репетує хлопець.

Мовчить батько і рятувати не йде - їде собі помалу...

Тоді хлопець давай гукати:

- Тату! Тату! Татусю!! Рятуйте мене, бо сіно задавить!.. Татусю!..

От батько спинився та й побіг швиденько рятувати сина. Вирятував та й каже:

- Бач, який ти! Скільки я тобі казав, щоб ти мене не звав Іваном, а звав батьком, то ти не хотів мене слухатись, а тепер, як тобі лиха пригода сталась, то ти й згадав, як треба гукати!..

- Е, Іване,- одказав син,- якби тобі таке лихо сталося, щоб отак цілий віз сіна тебе привалив, то й ти б мене батьком назвав.

Отакий синок!

Був собі персидський (чи перський) цар, або, як перси звуть, шах. І був у нього між двірською прибічною челяддю співець, що співав стародавні пісні, а часом і сам складав їх.

Шах теж мав охоту складати пісні, отак, як інші складають вірші. Часом йому те вдавалося, а часом і ні. Як зложить же бувало шах яку нову пісню, то й кличе свого співця, щоб послухав та сказав, як на його думку - чи гарно зложено, чи невдало. Шах питався співця через те, що співець же на тому знався.

Співець похвалив кілька пісень шахових, і шах дав йому за те гостинця. Але раз співець прослухав нову пісню шахову й сказав, що пісня невдала, прямо - зовсім погана. Сказав, що нема в ній ні доброго складу, нічого.

Розгнівався тоді шах і каже:

- Дурень ти! Нічого не тямиш! Осел