Вишневі усмішки сільські - Вишня Остап
А по рушниках тих низенький чагарник візерунками стелиться!..
А отак просто великий ліс… Там вовкулака живе. Миколка сам його бачив… Воно таке руде й, як побачило Миколку, мекнуло та в ліс… Тільки зашелестіло…
А праворуч того лісу молодий зруб, дубовими хащами шелестить, ясеночками поскрипує… І пахнепахне! І суницями, й полуницями, й чебрецем, і материнкою…
А шлях упав поміж тим лісом та зрубом, упав і посунувся вниз, туди, туди, де ліщина натовпом, як на мітингу, рукамивітами "галасує"…
Що, якби на оцьому місці, де я стою, та поставити якогонебудь поета?! Та він би вам таких образів понастругував, ліве око примруживши, що хай бог милує!
Бо ж таки красиво!
— Ну до того ж у нас за селом ловко! — казала Христя мені вчора…
І таки справді ловко!
— Що так придивляєтесь? Може, козу дику побачили? Вони в нас тут є! Здрастуйте!
— Та так замислився! Доброго здоров'я!
— На Гомільшу?
— Атож!
— Ходімте разом… Веселіш буде!
— Ходімте!
Це "хохол" один із Свинарного… Очевидно, такий самий хохол, що його зустрів і Вс. Вольський в "Пролетарии" ч. 134 від 29—VI ц. р… Попавсятаки йому в "Дорожньїх зскизах". Тільки й різниці, що у Вс. Вольського без лапок. Такі вже ті "хохли" треклятущі, що хоч святи його, хрести його, а він "хохлом" і залишається… Навіть на що вже т. Ленін — і той не зміг з нього тавра того зчистити… Хоч і писав Володимир Ілліч, що "в нас і досі українця "хохлом" звуть, татарина "князем", кавказця — "восточньш человеком", але що Вс. Вольському — Ленін, раз він пише "Дорожні ескізи" і раз йому раз у раз "хохли" на дорозі зустрічаються… По "Малороссии" ж хлопець їздить… Хіба він винен?
До ліщини дійшли… Гущавина — оком не проткнеш… Алея затишна та зелена!
— Ну, й хороше ж отут! Дивіться, мов мур зелений та живий!..
— Та не погано! Гущавина яка! Торік тут один поляк, біженець, дітей своїх і жінку сокирою зарубав! Місце, щоправда, примітненьке… Хороше місце! Рік шукатимеш, чортового батька знайдеш…
Далі дубняк молодий. Непрочищений, з ліщиною переплітається… Шумить, шумить…
— Ех і лісок! Років через двадцятьтридцять які велетні будуть. Хоч кораблі будуй!
— Підходящий лісок! Два місяці тому гомільшанського чоловіка з перерізаним горлом ізнайшли! І коні пропали, й хід! Залізний хід! З млина борошно віз… За таких коней тепер мільярдів з п'ятдесят оддай! Та й то чи купиш! Хароший лісок! Добряче дерево!
— А жита, жита! Бач, яке хвилюється… Просто броненосця на нього пускай! Скороскоро вже коси задзвенять! Дивіться, як хороше, коли під лісом жито! Тіні які! Кольори які!
— Та що й казати?! Замилуватися можна! Тут завжди жита добрі… Земля не виснажена… Це на корчуватому, — колись ліси великі стояли!.. Земля тут була добра. Цей рік ще й дощів у нас обмаль, а доброго, дощового літа так жито до верховіття добирається… Та густегусте, мов очерет… Крок зробив у нього, й ніхто тебе не знайде… Торік, як косили, так два тіла знайшли зарубані… А так, якби не жнива, вікувати б їм там! Де ж таки в такій гущавині вглядиш їх?.. Добра земля, добрі місця… Красиві місця!..
Далі зруб молоденький…
— Ох і полуниць! Дивіться, дядьку… Он! Он! Он! Захрясло прямо… Отут, мабуть, бабам роботи! А чого не видко нікого?.. Таки не збирають, чи що?!
— Тааак! Ягідягід! Як землі! Чому не збирають? Збирають! Ген там поза тої неділі пішли з Гомільші по ягоди, так ік вечору поприбігали голісінькі. Що сміху було?! І сорочок поодбігали!.. Пороздягало щось у зрубі… А ягід у нас дуже багато… І хороші ягоди! Ех і місця тут у нас! Благословенні місця!
Ось і Гомільша!
Високависока гора, за нею шпилі церковні сторчать… Йдемо на гору…
Думається: "Чиї руки цю гору клали? Скільки їх? Скільки було сліз, нагаїв, крові?! А тепер вільні гомільшани на вільній горі… І навіть із такої високої гори нігде ні однісінького пана не вздриш… Скільки око хватає — все наше!"
Надвечір — назад!
Ліси, зруби, жита, ліщина…
Подорожній на Пасіки…
— Чого ви так швиденько забираєте? Краса яка! Дивіться, он шлях, як у пащу якогось чорного звіра вскочив… Сідайте, відпочинемо!
— Ні, дядечку, давайте краще швидше додому… Красиві місця. Благословенні місця…
— Та не біжіть так! Боїтесь, чи що?!
— Та хто там боїться?! І чого б я боявсь?! Поспішаю, дуже поспішаю! Чекають на мене.
Хоч би хоч ліщинку проскочить!
P. S. Банди, що бешкетували були в цих місцях, тепер уже знищені…
ПРОПАЩІ ЛЮДИ
Злива на сільраду нашу. Паперова злива!
Голова так іще сяктак пливе, горічерева, а секретар уже захлинається.
Отот пірне… Отот пірне…
Поринає й плаче… Гіркими слізьми плаче:
— Коли ж уже, доленько милосердна, припиниться! Як пішов "дощ" з революції, так дедалі більшає, дедалі скаженішає… Та ні на човні від нього не врятуєшся, ні на пароплаві від нього не втечеш!
Ви не бачили нашої сільради. А навіть коли б і побачили, ніколи б не подумали, що в такій маленькій, біленькій, чистенькій хатці йде така страшна боротьба з грізною стихією. Ніколи б вам і на думку не спало, що в тій хибарці двоє людей захлинаються в паперах, що вже ось три роки ливом ллють з "райвиконкомеької хмари".
163 двори наше село має.
860 чоловіка їдців у нашім селі.
Тихі собі двори, тихі собі їдці. Тихо їдять, хоч і добре їдять.
Так от на оці сто шістдесят три двори й на тих вісімсот шістдесят їдців уже до 1 липня "випало" більш як п'ятсот номерів "уходящих" та штук шістсот "виходящих".
Це ж іще не було гарячої пори. Вона тільки осьось наближається…
Єдиний с.г. податок надходить. Це для сільради "жнива"…
Тут уже що ж буде?
"Злива з градом" буде!
Щодня, що білого дня:
"Райісполком приказиваєть нємєдленно…"
І щодня:
"Сєльсовєт ув отвєт на ваше предпісаніє увєдомляєть…"
І то на день райвиконком разів із десять "приказиваєть", а сільрада разів із десять "увєдомляєть…"
Та добре ще, якби було на чім "увєдомлять".
А то на старих "ділах" колишньої "розправи" доводиться "увєдомлять", бо ні паперу, ні на папір.
Це тільки так звані "тєкущії діла".
А різні не "тєкущії", а просто "стрибающії"?
Коли тобі: "на протяженії 24х часов, в протівном случає ви будете арестовани".
Такі так само мало не щодня!
А ви знаєте, що наша сільрада має десять форм щомісячних звітових відомостей, що їх вона має подавати кожного п'ятого числа?
Яких?
Ось яких!
1. Відомість, скільки в селі дворів, їдців, з поділом на чоловіків, жінок і т. ін. Ця відомість має 15 шпальт!
2. Відомість на земельну площу (17 шпальт!),
3. Відомість про число худоби в селі (19 шпальт!).
4. Відомість про число мертвого інвентаря (26 шпальт!).
5. Відомість про число фондових участків (18 шпальт!).
6. Відомість про число прокатних пунктів (14 шпальт!), де щомісяця пишеться: "Прокатних пунктів нєт". Щомісяця це пишеться!
7. Відомість про засівну площу (18 шпальт!).
8. Відомості про колективні господарства (11 шпальт!).
9. Анкета гідротехнічного обслідування (12 шпальт!), де щомісяця постановляється в одній шпальті, що село має 15 зрубових колодязів.
10. Відомість про покривні (злучні) пункти на 11 шпальт, де в одній із шпальт урочисто щомісяця проставляється "2" (два бугайці), а в другій "1" (кнур).
Не забувайте ж, прошу вас, що це постійні, щомісячні відомості, які не торкаються різних періодичних сільських кампаній!
Може, цікаво, скільки й яких списків склала наша сільрада за останні дватри місяці не постійних, а, сказать би, "кампанійських"?
Нате!
1. Списки на трудгужподаток.
2. Страхові списки на будівлі.
3. Списки засівні на озимину.
4. Списки засівні на ярину.
5. Страхові списки на худобу.
6. Списки єдиного с.г. податку.
7. Списки подв. маєткового податку.
8. Списки садибного…"
9. Списки загальн. гром…"
10. Земельний список…
Все це не списки, а "списочки". Аркушів у них, аркушів, аркушів!..
І все це роблять у нас Яким Федорович (голова) й Назар Григорович (секретар), які ще ж мусять "в свободноє от занятій урем'я" орати й сіяти, косити й молотити, бо їм, як і "простим" людям, їсти хочеться і які "в противному случає будуть арестовани"…
У сільраді, в шафі, в самісінькім низу, є чимало книжок з підписами: "Пасічанський сільський староста". Там є і "входящі", й "ісходящі".
Приїдьте колинебудь до нас та й порівняйте ті "входящі" з теперішніми "входящими". Я порівнював.
І виходить, що тоді "входило" до розправи на рік с т одвісті папірців і "виходило" так само.
А тепер, коли станете на дверях у нашій сільраді, так ті папери не "входять" і "виходять", а натовпом "пачками" влітають і вилітають.
Як бджола з вічка!
Пишуть, і пишуть, і пишуть, ї пишуть…
Подописувалися до того, що вже отаке пишуть:
"В с. Гомельше на рогатому скоте появілась сібірская
язва, что установлено ветєрінарним врачом, которий падаєт
скоропостіжно". Тут — "упадеш".
Московська "Правда" нещодавно багато писала про боротьбу з паперовою зливою взагалі, а статистичною зокрема. Треба боротися!
Треба, бо недалечко той час, коли на нашім пасічанськім цвинтарі будуть дві свіжі могили. І написи на тих могилах будуть такі:
"Тут покоїться прах раба божого Якима Федоровича Володимирова, голови Пасічанської сільської Ради, утопшого в паперах во царствії твоєм".
А другий такий:
"Тут поховано секретаря Пасічанської сільської Ради Назара Григоровича Головню. Знайшли мертвим під "входящими".
А й Яким Федорович, і Назар Григорович хароші люди й хароші, зразкові робітники.
І сільрада в них як писанка, і школа в них ремонтується, і все в них вчасно, і все в них у порядку.
Не губіть їх!
У ХВОСТІ СИЛА
Пече…
До того пече, що дід Панас, той, що ніколи в світі без шапки за ворота не виходив, сьогодні стоїть за ворітьми, рукою очі затуливши, без шапки й кличе:
— Ацяцяцяцяцю!
Кури під погрібником. Гуси в холодку, під "потребилівкою" (вже чотири роки замкнена стоїть!), а Йванів лошак, риженький, той, що з нього:
— Ну й кінь буде! От, брат, кінь!
Та й не вдивительно: з заводським ізлучав — от воно й лошак як лошак!
Так той лошак стоїть на вигоні, сонячними списами проткнутий, та головкою тільки: Тактак! Тактак! На все, мовляв, "согласний".
Вискочиш із хати (вискочиш, звичайно, в такому вигляді, як тільки на селі можна з хати вискакувати), так і те, в чому вискочиш, хочеться з себе здерти…
Дереш за шкуру й лаєшся, що в тебе груди не на ґудзиках. Розстебнув би так на всі зразу, розпанахався, щоб дунуло туди й видуло з тебе оті сорок ступенів Реомюрових.
До одинадцятої наближається…
В повітрі камертони золоті:
Дззз! Дззз! Дззз!
Медяні камертони, що на спаса бабі Мелашці коржі солодитимуть, а на страсть свічку зліплять.
Тріскатиме й плакатиме перед "усіх сверблящих радості" та свічка жовта, старечими бабиними Мелащиними руками зсучена, а баба Мелашка стоятиме навколішках, битиме поклони:
— Покрий нас, заступнице, чесним твоїм семафором…
І плакатиме баба Мелашка, благаючи в "заступниці" "семафора" на свою сиву голову, похилу, бо звідки знає баба Мелашка, чи "семафор" у "заступниці", а "омофор" на залізниці, чи "омофор" у "заступниці", а "семафор" на залізниці…
Камертонам медяним нема до того діла: Дззз! Дззз! Дззз! Вони працюють…
В ліс! Під грушу, під дуба, під ліщину!..
