У пущі - Леся Українка
Річард
Для мене се не іграшка, матусю.
Ти знаєш се, та споритись не час,
Де ж віск? Ти, Бело, певне, десь прибрала.
Крістабель
Ти так давно не згадував про нього…
Річард
Бо не було дозвільної хвилини.
Я сам про себе забував не раз:
вдень працював, вночі, як мертвий, спав.
Я став волом, мов вавілонський цар, 4
Не знаю тільки, за яку провину.
Отсе на час вернувся в людський образ.
Так де ж мій віск?
Крістабель
Ох, братику, прости!
Вони просили, мати наказала…
Річард
Я, Бело, щось тебе не розумію.
Едіта
Твій віск громада на свічки взяла,
аби при них читати боже слово.
Шановний Годвінсон заслаб на очі,
читаючи при скіпці…
Річард
Мамо, мамо!
Едіта
Послухай, сину!
Річард
Я не можу слухать!
Ідіть, лишіть мене, я сам не свій!
Ідіть з очей!
Едіта
Ти матері се кажеш?
Річард
Тобі кажу, другому б не казав,
а просто…
Едіта
Що? Побив би? Договорюй!
Річард
Лишіть мене!
Крістабель
Лиши його, матусю,
він пересердиться. Ходім, пора вже.
Едіта
(подивившись який час на сина, подається до дверей)
Зневажить рідну матір! І за віщо?
За марний віск! Хай бог тобі простить…
Едіта і Крістабель виходять.
Річард
(сам. Мовчить якусь хвилину)
Хай бог простить - кому? Тому, запевне,
хто сам не відає, що творить. Що там!
Прощати чи карати - боже діло,
а людям се ні на що не потрібно.
Чи я помстився б за такую кривду,
а чи простив, як наш закон велить,
то кривда не змінилася б від того,
вона б усе гнітила, мов той камінь,
і гризла б серце - праведне чи грішне,
однаково. Тепер мені сидіти,
дивитися на сії зайві руки,
позбавлені коханої роботи,
єдиної, що красила життя,
се гірше, ніж непрощена провина,
ніж муки совісті…
Деві
(ледве жінки вийшли, схопився з лави, крадькома підійшов до Річарда, намагався звернути на себе його увагу, але той не чув)
Слухай, дядьку,
чи ти ліпити можеш тільки з воску?
Річард
А що тобі?
Деві
(сідає долі коло його ніг і щиро дивиться в очі)
Ні, дядечку, скажи!
Річард
Ну, можу з глини, та її ж нема.
Деві
Отак! Нема? А ми ж ліпили комин?
Річард
То не така. І статуя - не комин,
навчися теє знать.
Деві
(ображено)
Я знаю, дядьку.
Я тільки хтів сказати… Ні, не скажу,
бо знов розсердишся.
Річард
Я не на тебе.
Ти, Деві, не вважай.
Деві
Так от що, дядьку,-
якось я пробував ліпити з хліба…
Річард
Ліпити пробував? Не пробуй, Деві,
не пробуй!
Деві
Чом? Ти думаєш, погано?
Здається, що незгірше, хоч поглянь.
(Виймає з кишені і показує Річардові фігурку з хліба.)
Се, бачиш, Годвінсон,- він довгополий,
круглоголовий, з книжкою в руках,
широкий рот, од вуха аж до вуха,
а вуха, бач, стримлять. Такий він, правда?
Річард
(потроху починає придивлятись, потім бере у Деві фігурку)
Дай роздивлюсь.
(Усміхається.)
А справді, Годвінсон!
Чи се ти вперше виліпив фігурку?
Деві
Ні, я весь час, поки були на морі,
ліпив собі.
Річард
А як же я не бачив?
Деві
То я ховавсь від мами і бабуні,
вони ж сього не люблять.
Річард
А від мене
чого ж ховався? Бач, який ти, Деві!
Деві
Соромився показувать таке,
то все було погане.
Річард
(придивляючись до фігурки)
От що, Деві,
у нього має бути довший ніс
і голова похнюплена…
Деві
Се правда.
Так можна ще поправити, хліб свіжий.
Річард
…і набік схилена
(поправляє)
отак, а руки
на книжці зложені…
Деві
Ні, в книжку палець
заложений, мов закладка на тексті.
(Передражнює гугнявим голосом.)
«Десятий розділ, перший вірш Осії…» 5
(Сміється.)
От якби я вмів так ліпить, як ти!
Я б їх усіх зробив: старую Стоклі,
оту сову в великих окулярах,
що не дає в неділю в паці грати,
гладкого Діка, як співає гімна,
наморщившись, мов яблуко печене.
Річард
Чого тобі все хочеться таких?
Деві
Бо я люблю, щоб смішно.
Річард
А щоб гарно?
Хіба не любиш?
Деві
Ні, чом не люблю,
та тільки то вже видумати треба,
куди мені…
(Лащиться до Річарда.)
Дай подивитись, дядьку,
на те, що ти ліпив на кораблі.
Річард
Тобі цікаво?
Деві
Вже ж!
Річард
Ну, те достань,
отам у шафі.
Деві
(біля шафи)
Можна й те достати,
що ти з Італії привіз?
Річард
Не руш.
Ну, що ж ти робиш там?
Деві
Читаю напис,
та по-латині трудно розібрати.
(Читає помалу.)
«Pereat mundus, fiat ars». Що значить?
Річард
«Хай згине світ, а хист
