Брат на брата - Грінченко Борис
— Я стою собі спокійно коло своєї хати, а ви прийшли до мене з кулаками, з ломаками... Хто ж бунтується?..
Стовпище знов замовкло, а Корецький говорив далі:
— Може я покривдив кого? — так скажіть, люди добрі! Кожен чоловік помиляється: може й я яку кривду кому зробив, — нехай скаже. От ви, Демиде, — озвався він до молодого ще чоловіка з темною борідкою і з ломакою в руці, — може ви що скажете? А як ваша рука? Чи не болить тепер? Добре робите нею?
Демид почервонів і ніяково заговорив:
— Та ні... спасибі вам... як ви вигоїли, то тепер усе добре роблю... Дай, боже, вам здоров'я!
— Хвалити бога!.. А з вас, Семене, вже не править Семенюта ті півсотні?
— Ні, я нічого... Спасибі, що поклопотались тоді в городі — не править...
— Кажіть же, люди добрі, кому й яку кривду я зробив? — питався знову Корецький.
— Та ні... Кривди од вас не знали... спасибі вам!.. Запомагали нас завсігди... То вже дякуємо... — загомоніли серед стовпища окремі голоси.
— Може діти не так учив? Може навчав їх красти, пити, батьків зневажати?..
— Ні, за дітей спасибі... Діти нічого... Гарні діти виходили од вас...
— Та що ви його слухаєте? — скрикнув налазячи Гаврило, але його зараз же спинили:
— Стривай, не репетуй!.. Дай чоловікові сказати!.. Ще поспіємо, коли що...
— Та що казать! — скрикнув сердито Семен. — Яка там кривда!.. Ніякої кривди од вас не було!.. Це нас збили та й годі... Маніфестом отим!..
— Маніфестом? — перепинив Корецький. — Гарний маніфест цар дав і сьогодні не треба нам ні гніватися, ні битися, а брататися треба. Такий маніфест, щоб не було знущання з людей, щоб виборні з народу люди кращий лад завели...
— А землю?!.. А жидам землю мужицьку оддати, то не ви, прокляті демократи, вигадали?! — заверещав чийсь голос, і Корецький побачив перед себе перекривлене зо злості обличчя Валюшного.
— Жидам землю! Землю жидам!.. — репетував Гаврило, соваючи кулаки.
— Люди добрі!.. — почав був Корецький.
— Бий його, брехуна! — скрикнув старшиненко Михайло і, розмахнувшись з усієї сили, вдарив Корецького в висок.
Корецький схитнувся, але вдержавсь, ухопившися за. штахетки.
Але ту ж мить кулаки посипались йому на голову, на обличчя, на плечі.
Він підняв був руки, щоб захистити голову, і враз побачив перед себе по-звірячому злобне обличчя Демидове, а в його руках високо підняту ломаку.
Корецький бачив, як вона мелькнула в повітрі, як упала йому на голову, — і враз утратив притомність.
IV
Сонце дуже пекло в голову й він прокинувся.
Але сонця над їм не було, тільки голова горіла, мов її припікало літнє сонце. Хотів доторкнутися до неї і почув, що руці боляче ворушитися. Таки звів руку, доторкнувсь, — щось мокре й липке застигло в його на лобі. Глянув — і побачив на руці кров.
Силкувався зрозуміти — де він і що з ним.
Вгорі було небо, заслане сірими хмарами. Помалу пересувалися, то купчилися, то розлазилися — нудні й огидні. Дивився на їх і не розбирав, де вони взялися. Нарешті зрозумів, що він не в хаті, а на дворі. Збоку біля себе побачив штахети, торкнувся рукою внизу, — лежав долі. Здивований хотів швидко підвестися, але в голову стукнуло так, що впав назад і мусив кілька часу полежати. Тоді помалу підвівся й сів, зіпершись на штахети.
Глянув на школу й побачив побиті шибки. Відразу згадав усе: п'яне стовпище, кулаки, ломаку в Демидовій руці... потому, мабуть, був погром...
Сидів якийсь час, потім посилкувався і встав. У голову стукало, світ туманів у очах. Помалу, спираючися на бильця, зійшов по східцях на рундук і ввійшов через сіни в свою світлицю.
Просто перед порогом лежали черепки а кинутої об поміст лампи і смерділа калюжа керосину. Розламана на шматки полиця валялася серед хати, а замість книжок скрізь було накидано купи роздертого, пом'ятого, потоптаного ногами паперу. Стіл жалібно похилився додолу, держачись тільки на одній нозі, а все, що було на йому — папери, каламар, рямці, бюст — усе в друзках лежало долі; і білі грудочки гіпсового Шевченка втоптано було в чорну калюжу з каламаря. Вся хата була закидана якоюсь мішаниною шматків дерева, клаптів паперу, склянок, лика з роздертого матрацу і чогось такого, що його вже Корецький не міг і пізнати, чим воно було — таке воно було побите, знівечене, потоптане. Здавалося, ніби якийсь величезний страшний ціп залізний помолотив усю хату на гамуз. Дуже щиро понищено було книжки — Корецький не міг побачити ні однієї цілої — тільки клапті та порожні поламані оправи. По всій хаті лежали великі картки з ілюстрованого Данта, а на купі побитих пляшечок з шкільної аптечки лежала частина "Історії культури", — він пізнав її по малюнках. Переступаючи через увесь цей мотлох, підійшов до дверей у другу світлицю і саме на порозі побачив рамці з великої Рафаелевої Мадонни: зірвано її зо стіни, кинуто так, що вона одним кінцем зіперлася на поріг, а потім продавлено наскрізь чоботом. Чобіт оддавив голову дитині й Мадонні і позоставалися тільки скалічені безголові тіла. Корецький підняв малюнок, подивився й нащось положив його на купу потовченого мотлоху.
Тоді переступив у другу світлицю...
Здалося, що то сніг. Придивившися, побачив, що то пух білий з розірваної подушки. Він укривав увесь поміст і купу уламків, що лежали долі. Два дитячих ліжечка залізних, поламані й покручені, скорчилися як дві калічки, посеред хати, а шматки порубаних сокирою матрасиків розкидано було скрізь. На одному з шматків та сама лялька, що вчора приносила йому Ліда, лежала впоперек, розкинувши руки, але без голови; черепки з неї валялися біля стіни: певне хтось розбив її голову об стіну, а тоді кинув. Комод лежав, вивернувши пробиту чимсь стіну, а шухляди з його валялися зовсім порожні. Порожня була й одежна шафа з вирваними дверками, але трохи пороздираної одежі де-не-де валялося по хаті.
У кухню тільки глянув, проходячи проз неї — там була купа побитого череп'я. Вийшов у сад.
Зараз од вікон тяглися білі смуги пущеного на вітер пір'я. Далі...
Далі не було зовсім саду. Квітчані грядки витоптано — чорніла порита земля. Сила молодих дерев лежала викручена з землі, жалібно виставивши під холод осіннього неба ніжні обірвані корінці, перемішані з землею. Од більших дерев стояли самі стовбури з пучком гілок угорі, а знизу все було обламане, оббите ломаками, і купи гілок то з зеленим, то з пожовклим листом умирали коло кожного дерева долі. Тільки великі дуби й липа стояли незаймані; але від столика під їми зостався тільки стовпчик, а ослін був переломлений надвоє. Той самий ослін, на якому вчора, під зоряним небом. Таля й він плакали з радощів, що вже не буде більше неволі й мук, насильства й крові...
Пройшов далі і вийшов у хвіртку. Стежка від неї збігала вниз, в'ючися по кручуватих ребрах яру. Корецький пішов нею, помалу ступаючи. Побачив на стежці ніж з виделкою; трохи нижче блищав долі загублений грант з самовару.
— Певне несли сюди... — подумав Корецький.
Аж на дні в яру знайшов ще одну загублену річ: блакитненьку Таліну хусточку. Цю вже він підняв, спинився і, дивлячись на неї, почав згадувати...
Таля... Що саме він мусить зробити... щось до Талі... Але що саме?.. Торкнувся рукою до лоба, знову почув кров і спустив руку...
Таля... Таля...
Ах, так!.. Треба довідатися, що з Талею, з дітьми...
Пішов швидко-швидко деручися кручуватою стежкою вгору. Видрався скоро і стояв уже біля цегельні, але в голову знову застукало, почала обнімати млость. Боявся, що впаде, не хотів лежати тут і ввійшов у темну шопу. Хитаючися, пройшов аж до краю її, аж туди, де колись ховався з дітьми від дощу, і впав там на солому, втративши притомність.
Два знайомих голоси:
— Та нема його тут, — казав один; і Корецький добре пізнав Валюшного.
— А, біс його батькові!.. — Дали ми, брат ти мой, зівка! — одповідав другий, і це був старшинин Михайло. — Утьок уже! Треба було тоді вернуться до його та глянуть, чи тьоплий, чи вже захолов.
— Ну, так треба ж було додому поодносить, — одказав Валюшний.
— Набрались бебехів тягти, а діло забули... Я взяв часи — і довольно з мене: буду я всяку дрянь таскать.
— А Захарко!.. Захарко!.. — зареготався Валюшний.
— Хо-хо-хо! — додав свого Михайло. — І знам'я своє покинув та за самовар!..
— Та горо... ха-ха-ха!.. городами!.. — не вгавав Валюшний. — А вода з його дзюрить!..
— Ну, брат ти мой, — дали чосу!.. Хоч і не добили, а дали... І попользувались наші... На мене піджак — як улип... А в тебе шапка як?..
— Прийшлась, — одказав Валюшний.
— Добра шапка, — похвалив Михайло, — на десять год стане... Чорт його знає — хтось гроші виняв з партаманєту... Партаманєт знайшов, а деньги якийсь сукин син уже витяг... А в учителя, должно, були... Ну, брат, пайдьом дальше!.. Пошукаємо ще... Ех, єслі б найтіть: вже б я його догладив по головці оцією залізячкою.
— Добрий шворінь...
— Пайдьом дальше!..
Вийшли. Помалу затихала хода...
Корецький зрозумів: вони шукали його. Але вже не було ні страху, ні бажання втікати чи боронитись. Якась байдужість страшенна... і втома... Сон налягав на очі... Заплющив їх і зразу ж заснув.
Прокинувся, як уже було зовсім темно. Вдивляючися в темряву, ледве помітив трохи ясніший клаптик хмарного неба, видний крізь двері в другому кінці шопи. Підвівся і встав, — почував у собі силу. Голова не боліла вже так. Міг іти. Куди?
Відразу все згадав. Не знає, де Таля й діти і що з ними. Страх обняв його. Кинувся з шопи й вибіг під небо.
Глянув через яр на школу: ні одно вікно не світилося. Дома нема її, — мусить бути в Петра. Позирнув туди, де уявляв собі Петрову хату, але й там було темно. Невже він так довго спав, і це вже була глупа ніч? Хотів глянути на годинник, але не знайшов його. Згадав, що Михайло хвалився його годинником. А, он що: його шукають, можуть убити... треба бути обережним... Та все ж мусить зараз піти до Петра, довідатися про Талю й дітей.
Враз помітив по той бік яру, коло школи щось... щось, мов чоловік верхи... Він об'їздив сад, повертав конем туди й сюди. Потім десь узявся й другий такий, з'їхалися й тоді повернули назад та й покрились у темряві.
Силкувався зрозуміти, що воно таке, та ніяк не міг догадатися. І враз його думки перепинив якийсь згук — жалібний, безнадійний... Він перебив тишу й потягся в повітрі довгою-довгою ниткою...
