Брат на брата - Грінченко Борис

Молоді яблуні, груші й вишні вже третій рік добре родили і щороку на спаса Корецький робив своїм школярам, що працювали в саду, маленьке свято, наділяючи їх садовиною.

Він пройшов стежкою, поміж берегами зеленої росяної трави, аж до краю садка. Там кілька старих дубів та липа, що росли тут ще з давніх давен, робили гарний холодок, — тут він укопав столик з ослоном. Він згадав, як учора знайшов тут плачущу Талю, і ввесь учорашній день ожив перед ним одразу. Як казка, чарівний і дивний був той день... така казка, що перед нею блідли найфантастичніші з усіх казок, які він знав. Убогий парубок, що заходив у город, шукаючи роботи, і несподівано ставав там царем, не міг почувати й половини того, що почував він, Корецький, вийшовши несподівано з тюрми, щоб промовляти на вічу до визволеного народу!..

Він підійшов до краю саду, до тину. Зараз там починався яр, а по той бік його, просто саду, стояли півзруйновані будівлі старої цегельні. В одній з тих халабуд торік вони ховалися — він з Талею й дітьми, — як їх зненацька захопив дощ. Ішли від Петра, й дощ ударив такий, що треба було зараз же ховатися. Забилися в найдальший куток, де не протікало, і там сиділи, сміючися, на купці старої соломи. Яр тут робив коліно попід селом, попід городами, і перія хат, видна відціля ззаду, теж робила коліно і здавалась величезною дугою, один кінець якої був школа, а другий, просто проти неї, геть далеченько — Петрова хата, з якої видко було сюди тільки покрівлю. Корецький стояв і дивився на село, потім знову пішов садом. Було тепло. Він позирнув угору на синє небо, на сонце, що вже височенько підбилося, і несамохіть почав проказувати:

Висне небо синє,

Синє, та не те;

Сяє, та не гріє

Сонце золоте.

— Ні, ще гріє! — подумав він, усміхаючись і залюбки почуваючи на своєму тілі його тепло. — Та й як би ж воно не гріло — тепер, коли невольникам засяла воля? — додав він і сам собі радісно засміявся. — Хоч природа й байдужна до наших радощів і мук, але тепер мусить же й вона радіти!

І, все ще всміхаючися, він широко дихнув запашним холоднуватим повітрям.

"Дышется легше, в три четверти груди..." — вихопився йому з пам'яті вірш Некрасова про закордонні вільні краї.

— А ми хочемо й будемо дихати на всі груди! — сказав він сам до себе вголос і знову засміявся.

Почув галас і гавкотню. Озирнувся до школи й побачив, що стежкою бігло троє: поперед усіх величезний чорний Катай; вчепившися йому в спину однією рукою, поспішався за ним Володько, а трохи далі швидко-швидко лопотіла коротенькими ніжками білоголова Ліда. Катай з великої втіхи гавкав, діти верещали і всі втрьох бігли просто на Корецького.

— Чаю пити мама кличе!.. — силкувався перегукнути Катая Володько.

— Цаю, мама!.. цаю, мама!.. — пищала й собі Ліда.

— Гав-гав-гав! — додавав своє Катай.

Катай плигнув Корецькому аж на груди і вимазав його лапами, діти опали батька. Втихомиривши їх усіх, Корецький пішов додому. Назустріч їм уже йшла Таля, — її худеньке личко було все рожеве, вона трохи щулилась од сонця, що било їй просто в вічі, а біляве волосся здава лося золотим у сонячному промінні.

Сівши в хаті за стіл, Корецький знайшов на своєму місці зшиток з написом на першому боці друкованими літерами: "Дарую таткові Корецькому!" Це був зшиток Володькових малюнків: там були — все з підписами — і "татко, як він у школу йде", і "мамуся Ліду веде", і сам Володько, і баба Химка з дідом Терешком, і Катай — усі страшенно похожі один на одного, тільки Катай трохи одрізнявсь од інших. Усі були вертикальні, а він горизонтальний. Корецький залюбки зостався б розглядати ці малюнки й базікати з дітьми, але вже був час іти в город у редакцію. Нехотя взявся за шапку. Але на порозі зустрів його Петро, зблідлий і затурбований.

— Що тобі таке, Петре? — здивувався Корецький.

— Ви нічого не чули, Євгене Петровичу?

— Нічого... А що?

— В городі жидів б'ють...

— Та ні!..

— Я оце тільки з городу... Ходять хулігани з дрючками, з ломами... Розбивають крамниці, все, що там є, розтягають або трощать на гамуз... Жидів, які попадуться, б'ють без жалю... Я сам одного вбитого бачив...

— А що ж поліція?

— Поліція... По городу кажуть, що вийшов дозвіл на три дні жидів бити... Поліція ходить слідком та дивиться... та сміється.

Корецький споважнів... Видима провокація...

— Та тут ще й у нас не без лиха, — казав далі Петро. — Вже з тих хуліганів кілька душ і до нас прибігло... Зібралися в Семенюти... Там уже з ними і Карпенко, і Старостенко, і Валюшний...

— Як? Валюшний?.. Та він же...

— Еге, минулося!.. Тепер уже кричать усі гуртом: "Домократи хочуть землю в нас одібрать та жидам оддать, — не попустимо!" Ходять улицями, білий хлак собі почепили... Приїхав становий та їм назустріч: "А што реб'ята, какая сотня гору бере: красная чи чорная?" — "Чорная, ваше благородіє!" "Хто у вас тут первий зачинщик?" Вони всі: — "Учитель Корецький!" "Ви його провчіть, реб'ята!" — "Провчимо, ваше благородіє, так, що не буде й рясту топтать!" "Нет, зачем так, — штоб чего плохого не вышло: ви его только потрепайте хорошенько!" — "Та ми вже знаєм як: не буде більш не то на мітингах, а й ніяк говорити!" "Ну, как знаєте! Крепко держітесь... Ура!" — Тоді всі: ура! Він поїхав, а вони пішли під монополію та й стали там пити... Треба поспішатися, Євгене Петровичу, а то щоб скоро й тут вони не були...

— Євгене, що ж це?.. — почувся тремтячий голос, і Корецький побачив перед себе зблідле Таліне обличчя з широко розкритими очима.

Корецькому теж забило на мить дух, але він перемігся. Трохи помовчав і промовив:

— Талю, тобі треба забрати дітей і піти звідси.

— А ти, Євгене?.. А ти?..

— Я зостануся тут.

— Але ж подумай, Євгене: вони ж тебе вб'ють!..

— Не вб'ють... Я повинен бути тут, щоб спинити їх, умовити, втихомирити... школу зберегти... А ти йди!..

— Ні, в такому разі і я повинна тут бути, і я зостануся!

— А про діти й забула, Талю? Вони ж можуть так їх перелякати, що на все життя зостанеться... — промовив Корецький, показуючи на Ліду, що спокійно гралася з собакою, та на Володька, що вже прислухався до розмови.

Таля глянула на дітей і похилила голову...

— Але ж ти!.. Ходім і ти з нами!.. — говорила вона, вхопивши його за руку.

— Не можу, моє серденько, — тихо відказав Корецький, помалу визволяючи в неї свою руку. — Не барися, — пожалій дітей!.. Іди до Петра... Візьми з собою Химку, хай вона понесе Ліду... А Петро проведе вас...

— Треба сповістити наших, — казав Петро. — Я вже до декого по дорозі забігав, та як на злість тільки Якова та Панаса дома й застав... Василь та Дмитро в городі, Іван десь пішов... Треба ще до декого...

— Але поперед усього одведи їх... Діти вже були готові, — можна було йти. Але Таля знов спинилася.

— Євгене! що з тобою буде?

— Нічого не буде... Я їх умовлю... Ідіть!

Він поцілував жінку, дітей, що нічого не розуміли, і повів їх з хати в садок. Пішли не вулицею, а через яр. Корецький стояв на хвіртці і дивився їм услід. Підождав, поки яр перейшли раз, удруге і покрились за вербами на городах, — тоді завернувся додому.

Дома нікого не було, бо й дід Терешко одпросився ще зранку задля свого діла додому. Корецький пройшов у клас, обійшов його мовчки, вернувся назад у свою світлицю, пройшов і по їй, поторкав полиці з книжками... перейшов до Таліної хати, поглянув на дитячі ліжка, поторкав засув на вікнах... і схаменувся: чого це він ходе? Треба не ходити та дивитися, а подумати, що робити.

Вернувся до своєї хати, сів біля столу. Він заспокоював Талю, але сам не був спокійний. Надіявся, що вмовить їх, але...

Якби були товариші з громадки, його учні, — можна було б од погромників одбитися: певне їх уже не так багато... Але їх нема... та й оборонитися нічим — з голими руками не оборонишся... Ні, коли він чим переможе, то словом... не словом власне, а всім своїм попереднім життям, усім, що він тут робив і зробив... Адже громада не раз йому дякувала... Так, громада... Але він матиме тут діло не з громадою, а з погромниками — з звичайними хуліганами або з людьми, доведеними до хуліганства брехнею про віддану жидам землю...

Ще й з п'яними... Що таким людям уся його попередня робота, все його життя?

Одначе не можна ж так зоставатися, треба ж щось робити, приготуватися до боротьби!..

Приготуватися до боротьби... проти кого? Проти того народу, з яким укупі хотів стати за його право жити людським життям?

Ні, це не може бути!.. Щоб ті самі люди, з якими він дев'ять років жив, як свій, працював, які знають усе його життя і всю його прихильність до їх, щоб ці самі люди прийшли його розбивати?!.. Це щось нелюдське, щось таке, що не міститься у його в голові, чого він зрозуміти не може. Це не може бути!

А в душі почував, що це бути може, певний був, що це наближається...

З улиці почувся гомін... Спершу тихий, потім усе дужчий та дужчий...

Устав, підійшов до вікна... Гомін побільшав, чути було багато голосів, але нікого не було видко за завороткою.

Корецький вийшов на рундук і відразу побачив, ступнів п'ятдесят од себе, стовпище.

Попереду, галасуючи, без шапки, розхристаний і видимо п'яний, швидко йшов високий худий чоловік з розкудланою білявою бородою. Він вимахував руками і раз у раз вигукував:

— Рішу!.. рішу!..

Це був Гаврило, — Корецький пізнав його. Зараз біля його йшов здоровий парубок у піджаку, з картузом на потилиці — Михайло-старшиненко, розбишака й п'яниця. Далі сунула купка старіших і молодших чоловіків, теж видимо не тверезих — чоловіка з десяток. В руках у декого були ломаки, а вгорі над ними теліпався на дрючку білий хлак з написом, якого Корецький не міг розібрати. За ними, трохи віддалік, ще душ двадцять, а ще далі і по боках — дитинчата, зацікавлені надзвичайною подією. Вся юрба галасувала, ворушилася і швидко наближалася до школи. Корецький зійшов з рундука і став на землі.

— Он він!.. Он він стоїть!.. — почулися голоси. Стовпище пішло тихше і спинилося за кілька ступнів од Корецького. Галас стих.

— Здорові були, люди добрі! — промовив Корецький. — А що скажете доброго?

Всі мовчали, — ніхто не зважувався відповідати... Враз почувся голос із середини:

— А те скажемо, що не бунтуйсь!..

— Не бунтуйсь!.. Рішу!.. — крикнув Гаврило і протяг обидва кулаки до Корецького.

— Хто ж бунтується? — спитав Корецький.