Манюня - Вінграновський Микола

І лише тоді, коли з синьої розхилини неба в те баболітине павутиння влетіли чорні шпаки і вилетівши із нього срібними, зоставили в нім прохід, — тим шпачиним проходом мій погляд легко пішов до Магдиного сільця. А воно, над ярком приліплене до землі, боязкими вікнами з вишняків придивлялося до стороннього мене і намагалося втиснутися в городи, зробитися непомітнішим й меншим. Та я оглядав його вже наче рідне — з нього мала з’явитися Магда. Вона та її з козами ланка зійдуть із пригірка і протемніють куфайками до тих ще кількох бурякових куп, які вони недочистили вчора. Поки вони сядуть кружка і, взявшись однією рукою за гичку, зблиснуть ножами, аби ту гичку від буряка відрізати, і поки ту гичку кози почнуть жувати, — з лісосмуги до їхніх персон вирине моє велике цабе. Позаду мене ступатимуть Манюня, Орлик й Султанчик, а я з пов’язаними качками через одне й друге плече підійду і скажу: "Доброго ранку. Я, дівчата, до вас у гості. Чи ви вже снідали? Вже? Тоді на обід прийміть од мене по качечці! Засмажемо їх чи зваримо? Запрошую вас до себе — на возі в мене є все: і сковорода, і казан!"

Ці небесні слова я проговорював навіть вголос і знову стеріг Магдине миле сільце й ніяк не міг взяти в голову, чом воно все порожнє? В ньому не ворушилася жодна людська ранкова душа. Щось там не те, міркував я, бо знав, що дядьки і тітки на ногах товчуться ще здосвіта. Тепер же на їхніх прихатніх подвір’ях ніхто не порався, на городах не нагинався, вуличками не прошкував. Не було видно ніде ні куфайки, ні хустки, ні картуза або шапки. Під багряними вишняками мовчки біліли самі хати, лише на глиняних мурах, б’ючи себе вогнистими крилами по вогнистих боках, після вранішньої любові дерли горло півні. Півні були більшими за хати. А біля хат нікого. Може, начальство погнало і Магду, і її ланку, і всіх у селі на інші десь буряки, коли за вікнами ще й не світало? Бурякових полів тут — море, де не ступиш — буряк. А що в селі нікого нема, то, може, мені тільки здається, бо і павутиння в очах сріблить, і дві ночі не спав. Трохи ще поочікую, а як не буде — запряжу Манюню й поїду Магду шукати. Десь вона мусить бути і є. І я вже дивився не на село, а на глиняну стежку, що пнулася на пригірок і по якій Магда вночі пішла від мене додому. Тепер ця порожня стежка повужчала і примерла… Я укрився кожухом з головою і під далекий голос півнів задрімав. Дрімав — не дрімав, але почув, як у селі щось гупнуло. Воно грізно когось про щось попередило і, наче звисаючі з мурів на огудинні гарбузи, обважніло над вуличками зависло. "Бубон. Хтось, видно, зранку здурів й з дурної сили калатнув у бубон." — подумав я і попхав голову під сидіння, аби того калатала не слухати. Але воно вже загупало і забило на все село, що печерички-хати повлазили в землю мало не з вікнами, а затремтілі враз вишняки попритрушували їх листками. Та коли бубняра підперли іще й мідноголосі труби, що забубукали, мов водяні бугаї, і коли вони разом злучилися в один урочисто-мідний марш, до мене дійшло: за хатами й вишняками біля невидного мені сільського клубу розпочалося свято. І не яке-небудь просте, а вельми знатне. Бо не веселеньким триндиканням командири села відзначали його, а потужними маршами. І вже напевно, що на тім торжестві, обійнявши себе за холодні плечі, стоїть і дивиться в ноги Магда. Вона, як і всі, бути на нім зобов’язана. А коли так, то сьогодні її не побачити — на цікавих очах сільчан та під налитим оком начальства до мене у лісосмугу вона щезнути побоїться. Хіба прокрадеться, як стемніє… Тож до сутінків Магди мені не буде! З досади я дістав з діжечки пляшку, докутав її до дна і знов запхав голову під сидіння. Та де! Той духовий оркестр прихопив мене й там! Він догримів до мене і в мою схованку: торсонув возом, а возові колеса, що досі стояли поміж кротячими кротовинами непорушно, від його маршової бадьорости мало не зрушили з місця. Але не зрушили, бо не було Манюні.

Манюня темніла на баштані, і разом з Орликом та Султанчиком понуривши голови у мишій, щось з нього слухали. І що уважніше й довше їхні вуха в мишій влипали, то жвавіше у них стали ходити хвости, а шкура засмикалася, ніби їх, усіх трьох, почало бити електрикою. І не лише їх, але й мене — ноги мої на возі невідомо від чого засіпалися! Я виліз із-під сидіння і сів. Посидів, затим знову приліг і знову відчув у собі й під собою якусь тривожну тремтливість. Вона проймала мене наскрізь. І йшла вона з-під землі. Я приклав вухо до днища воза і зрозумів: з-під землі, попід возом грав іще один духовий оркестр. І він був не той, що садив з Магдиного села, а зовсім інший — кротячий. Кроти духопелили просто зі своїх кротовин. Видно, й у них, як і в Магдиному селі, було своє гонорове свято. І свій гоноровий марш. Тож саме його пружне звучання чули мої чотириногі колеги. Манюня, Орлик й Султанчик вже навіть не шарпалися, а під кротячі карбовані ритми замарширували на баштані як солдати — лише Орлик з Султанчиком рубали кроки, як прості рядові, а Манюня ступала копитами, як молода офіцерша.

Перед своїм та сусіднім племенем кроти-землюшники-музиканти зібралися під моїм возом на штик лопати в землі, і в чорному залі, вимитому в землі дощами, надимаючи щічки, пругкенькими хоботками дули і дули в труби. Мідні труби і трубочки в їхніх руках-лопатках аж розпеклися й мало не плавилися… І хто б міг подумати, що цей кротячий народ і кожен зокрема кріт, що був менший за баклажана, такий пристрасний та завзятий. Від струсу і шоку, і вже непритомні, з підземельної стелі падала на кротів їхня життєва сила — дощові черв’яки, але землюшникам було не до них: усі вони — від стариганчика до малятка — перебували в гіпнозі свого коронного маршу "Ніч крота". Та і мені "Ніч крота" починав подобатися, він міг би стати моїм улюбленим маршем, якби над вухом знову не вжарив оркестр із Магдиного села. Шестеро впрілих дядьків та сьомий з бубоном на животі гриміли трубами і калаталом і вели за собою село і Магду…

Я її не впізнав! Магда йшла не в своїх загартованих кирзових чоботах і ватяній куфайці, а в гумових ботах, плюшевому жакеті з медаллю і під червоним прапором. Вона ж і несла його. А за Магдою, як і вона, в ботах й так само в плюшах перемовлялися дві чорняві її ровесниці: в їхніх руках понад ними, поміж двома акацієвими тичками надувався розвітрений транспарант з червоними літерами "Колгосп Шлях до Комунізму", а нижче білими літерами було накреслено: "День Буряка — 1991 рік".

Третя Магдина подруга йшла з буряком живим. Вона тримала його перед собою, і він з кошлатою гривою на боках величаво круглів перед її лицем й нагадував голову гривастого лева.

За сяйливим оркестром, за Магдою-прапороносицею, транспарантом та буряком-левом тримало напрям районне начальство. З прямими на прямих спинах плечима, в габардинових макінтошах воно ступало, ніби саме йшло попереду себе. Разом з двома інструкторами та головою Магдиного колгоспу рухався секретар районного комітету партії: він та його інструктори дивилися перед собою прямо — прямі їхні очі ні на кого не відволікалися. На два кроки позаду від них в мишастих плащах кольору сталі поблискували окулярами прокурор та суддя. На крок поза ними ставив ногу начальник міліції. За сталевими спинами прокурора й судді та головного міліціонера курсували інші районні достойники: начальник по здачі м’яса та молока; начальник по заготівлі й засолу помідорів і огірків; начальник по заготівлі і здачі яблук, вишень і груш; начальник курок-несучок, або яйцебази; начальник по відрізанню землі — городів й садків — у тих, хто не робить в колгоспі. Перебирало ногами ще десь із десяток начальників менших — не в капелюхах, а в простих картузах і в накладних кишенях з ручками-самописками. А вже за ними темним плюшевим шлейфом і всі, як одна, в зелених, напередодні завезених в магазин японських хустинах, тягнулися Магдині подруги-буряківниці, а з тими так само зеленоголові свинарки, доярки й телятниці і зігнуті в попереках, з паличками, зеленоголові бабусі. А ще — неквапливі дядьки та кілька сухих допотопних дідів… Свято було для всіх. І, головне, грала музика. Та якби вони знали, що їм не один грає оркестр, а два — один з-під землі кротячий зі своїм маршем "Ніч крота", а другий дядьківський з маршем "День Буряка", то їхнє щастя сягнуло б неба…

З іншого боку поля, звідки почався вітер, задиркотіло четверо тракторів. Вони поспішали, бо вигналися на поле, як десантні війська. З їхніх вихлястих причепів на руках трактористів почали приземлятися дощаті столи і лави, корзини з посудом і пляшками та півторавідерні кастрюлі, що від них на акацію до сороки запахло тушкованою капустою. Не худими жуками й одноманітними мишами, якими вона день при дні харчувалася, а тушкованою на м’ясі капустою запахло з поля сороці. Смаковита духмяність просто-таки її оповила і в неї набралося повен дзьоб слини. Сорока вже було ворухнулась до тих кастрюль, коли її погляд зупинився на Магді. Й не так на Магді, що під червоним полотнищем наближалася по дорозі, як на блискотливій на її грудях медалі. Сорока любила колір. Вона вже мала в гнізді мідну гільзу з патрона й уламок алюмінієвого гребінця, але такої грайливої цяці, як на Магдиній циці, в сороки ще не було. Серце в неї роздвоїлося: одна його половинка кликала до наїдків, а друга — завмирати на гілці й дивитися на Магдине срібне сяйвочко… Переміг живіт. Сорока махнула крилом на медаль й понад купами буряків поскрекотіла до дядьківських столів, де, коли вдасться, перепаде щось і їй…

А Магда мене проминала. А я ж як чекав, коли вона пройде отут біля воза, біля моєї вистромленої з-під кожуха голови і її попелясті очі глянуть на мене вологим жаром. Не подивилась. Не глянула. Підперта в спину державним оком начальства, оглушена бубоном й з забитими памороками від шаленіючих труб, вона протемніла повз мене чужа чужою. Навіть те на дорозі місце, яке ще дихало нами, не прохололо, тепле, від нас обох, — вона переступила й пройшла. Пролопотіла на вітрі прапором, що золотою китицею з держака ще й бив її по щоці.

Зате її подруги — вчорашні мої примари — дві з транспарантом і третя, кульгавенька, з буряком на руках, оглянувшись на вже приморене, відстале начальство, мене признали:

— Валю! Женю! Чи це не той, від кого ми уночі тікали? Він чи не він?

— Ти, Клаво, краще поглянь, як ця зміюка вириває нам руки! — впираючись ногами в обочину й ковзнувши по мені здичавілими од напруги очима, Валя і Женя тягли до себе свій транспарант, що рвався з тичок під хмари.

— Доброго ранку! — притишуючи ходу, привіталася Клава. — Ви нас упізнаєте?

— Доброго ранку! Але сьогодні, дівчата, ви не ті й не такі!

— І ті, і такі! — Клава переступила обочину і підійшла до мене. — Тільки сьогодні ми з музикою.