Манюня - Вінграновський Микола

I

Осінь прийшла така, що білі, руді і чорні коти носили з мокрих полів мокрих мишей мішками. Теплі ще з літа, сумні польові дороги поволі хололи, самотньо даленіли під лісосмугами вдень, а в затуманених надвечір’ях під придощеним на ніч сонечком мідно поблискували, ніби политі олією. Тьмяно відсвічували боки, грива і хвіст й моєї Манюні. Нога за ногою, понуривши голову, Манюня потихеньку тягнула купленого позаторік у циганів любого мені воза. З трьома залізними дугами для брезенту, навіть з ручним гальмом, що поржавіло стирчало біля чобота збоку, наш віз-халабуда на гумових колесах рівно котив по жовтій дорозі й наче дрімав. Снилося щось на ходу і Манюні. Приколисана проти ночі скіфськими могилами, — а вони увесь день йшли біля нас в порожніх полях, — Манюня не оглядалася не лише на мене, але і на свого синочка Орлика, — чи не відстав — бо Орлик любив відставати. Ось і тепер він задивився на страхопудне, мов чорна повітряна куля, сороче гніздо на акації в лісосмузі, задер голову, став і стоїть. У гнізді наче нікого нема, та — є. Орлик того не знає й через те не підозрює, що сорока, аби дурно не мокнути на всохлім вершку деревини, склавши човником крила, впірнула в колючу свою домівку, в її темний і круглий отвір, і там, у рябій, як і вона, гніздечковій теміні тепленько вмостилася, слухає дощик й мовчки сидить. Дзьобик її не ворушиться. Не ворухнеться під нею внизу на дорозі й Орлик. Допитливим оком сорока вже провела вздовж лісосмуги нашого воза, простерегла Манюню й запам’ятала мене — похиленого на сидінні, в куфайці і картузі подорожнього чоловіка… Тепер під нею з’явився Орлик Ще один за сьогодні кінь, лише дитина: на гінких горіхових ніжках, з іще невідсохлим пупком під тугеньким животиком, цей коник-хлопчик зловив у свої придощені очі сороче гніздо й розмірковує, що воно за таке?.. Орлику півтора місяці і це його перший вихід в осінній світ. Він ще ніде не був. Ні він, ні його ровесник, рябіший аніж сорока, цуцик Султанчик.

Султанчик. Я ще не бачив його й не знав, як звати, але одного разу якоїсь ночі саме його дзявкотіння з подвір’я хати моєї сестри долетіло до мене через Атлантичний океан у Сполучені Штати. Його домашнє, затишне гавкотіння дотягнулось до мене в Нью-Йорк, де з місяця в місяць, вранці щодня з готелю, одягнувшись по формі номер один, я йшов на роботу — на засідання Асамблеї Організації Об’єднаних Націй… А як Султанчик заскімлив, коли мій надхмарний літак повертався назад додому — знову над океаном, над череп’яними дахами Європи до вересневого Києва. Похлинаючись радістю, Султанчик завищав вже й у Києві, аби в квартирі я не засиджувався, а, поки тепло, збирався в гості до них, — в край вишняків, соняшникової олії і з кукурудзяної муки розкішної мамалиґи.

Мій звіт про роботу в Об’єднаних Націях на колегії міністерства було заслухано, і я зібрався.

Я знову рушив в дорогу. Але вже не в ту, що так чіпко тримала мене в постійній напрузі, а ту, в якій приємно душі й легко очам, коли ранок і день, вечір і ніч сіріють, біліють, голубіють, темніють тобі такими, як їх сотворено — без метушні і галасу… Взявши гостинці і для дядьків заграничне куриво, я відпустив гальма. І коли вже за Києвом в дзеркальці автомобіля нетерпляче промиготіло чотириста розгонистих кілометрів, я ступив на спориш і обійняв сестру, де півтора роки тому лишив свою циганську Манюню. Я рвався до неї, до воза, до степу, не знаючи ще тоді, що в Манюні знайшовся вже й Орлик і кимось підкинутий на подвір’я його товариш по крутанині та біганині цуцик Султанчик — саме його непосидючий голос щебетав мені крізь простір і час в Америці…

2

Минав третій день, як ми всі вчотирьох, — я, Манюня, Орлик й Султанчик, — тримаючись подалі від шосейних доріг, польовою доріжкою тягнулися над принишклою по-осінньому, несміливою Кодимою. За довге своє степове плюскотіння, обкидана з берегів селами та містечками, замукана чередами корів, перегороджена бетонними та земляними гатками, не річка й не річечка, Кодима вже не знала й сама хто вона є насправді. Приїжджі, а від них й легкодухі тутешні взяли за звичку зливати в неї мазути й масла, кидати дохлих котів та собак і говорити, що в ній завівся якийсь небезпечний заразливий вібріон…

Зневажена й упосліджена, Кодима посеред того чи того села раптом провалювалася крізь землю й текла в пітьмі під землею. Текла навпомацки, а тоді, задихаючись без повітря, випірнала з землі далеко в полях і, кручено оглядаючись навкруги, приходила до тями: швиденько обсаджувалася очеретами, застелялася ряскою, навіть заводила собі для душі приховані зарічки. У тих потаємних зарічках в очеретах до своїх півників сокотіли червонодзьобі водяні курочки, а недалечке від них на теплім осонні вилежувалися сонні вужі, та, ніби перевернуті догори дном полив’яні мисочки, вічно задумливі черепахи…

Наближався ошатний вечір. Попелясті стрижі, черкаючи крильцями Манюнині боки, вечеряли біля неї останніми літніми мушками. Обвіваючи крильцями неговіркого мене, стрижики ловили мушок, що вилися й понад моїм, нагрітим від ранку, не холодним для них картузом. Набіганий досхочу, Орлик ледве за возом плентався. Надивлені на досі незнаний простір і волю його здивовані очі опускалися у дрімоту. Лише Султанчик, звісивши кінчичок язика, гасав біля нас в недавно скошеному по шию, вже безголовому соняшничинні. Раз-по-раз цуцик вигулькував з нього, аби поглянути, що ми в нього є, що ми нікуди не ділися, і знову щезав у тім сизо-синім паліччі. Від невпинного нюхання Султанчиків мокрий чорненький носик аж розпух і набряк …

Старою, зарослою буркуном прибережною стежкою ми далі котили над Кодимою, коли праворуч від нас в прижовклих очеретах щось привабливо засиніло. Я притримав Манюню й звівся на ноги — за очеретяними качалочками ховався синій кодимський зарічок, а біля нього, немов пришита до синього зелена латочка, зеленів моріжок. Понад ним, торкаючись лише подихами, тріпотіло двоє біленьких у чорну крапку, не зважаючих ні на кого метеликів. Посередині моріжка, ніби навмисне кимось посаджений і забутий, як та сирота, малиновою квіткою-головою цвів старий довгов’язий будяк… Манюня подивилась на мене змореними за день очима і я зрозумів: усім нашим гуртом ми зупинимось на ніч саме отут — при зарічкові на моріжку.

До нього ми й завернули. Просуваючи себе і воза крізь потихеньку, потай від самих себе жовтіючі очеретини, Манюня пішла обережніше. Під колесами захрумкотів сірий пересушений солонець і запахло гіркою сіллю. Султанчик апчхикнув, а Орлик покліпав на прямовисні над ним очеретяні нетрощі і притулився мордочкою до голоблі. Він задихав поруч з Манюнею, мовби ніколи від неї й не відбігав…

"Тррр!" — сказав я Манюні, коли вона ступила на моріжок передніми копитами: пізніше, коли її випряжу, вона на ньому, нестоптаному, зможе попастися… Метелики помітили нас й перелетіли на малинову голову будяка. Коли ж, як до себе подібних, рябеньких, до них підмахав хвостиком Султанчик, вони знялися й потріпотіли на зарічок, де мало не сіли на зеленкуваті голови вужів — роздивляючись нас, вужі повистромлювалися з води і поніміло з води стирчали.

Я випряг Манюню, та попастися вона не схотіла, забрала поглядом застелену ряскою незайману Кодиму і схилилась над зарічком. Вужики повпірнали, а Манюня, легенько пирхнувши, тугими, як очеретяні качалочки, коричневими губами доторкнулася до вологи…

Орлика потягнуло до будяка. Орлик заходився навколо нього кружляти, не так коло нього, як біля його малинової квітки. Вона, пахуча, видно, задурила голову Орликові добряче, бо йому закортіло її не лише понюхати, а ще й лизнути. Що він й зробив. Обминаючи мордочкою голчасте листя, він наблизив до малинового меду свої пасльонові очі, приготувався до нюхання і лизання, як раптом будяк шпигонув йому колькою в носа. Орлик відскочив від нього, ніби від батога, й не тямлячи що відбулося, дременув до Манюні. Заховавшись їй під живіт, під її невеличке, як темна чашечка, вим’я, передихнув, затим уперся ніжками в моріжок, прицмокнув і заходився вечеряти вечірнім маминим молоком.

Заходився порядкувати і я, бо поки і їхав, й дививсь, і втішався своєю мандрівочкою, мій реманент на возі потихеньку розворушився й почав подзеленькувати та бряжчати: чотири каністри з водою — одна для мене і три для Манюні, а поруч з ними залізний ящик — сокира, молоток, лопата, щипці, зубило, цвяхи, запасні для Манюні підкови, — довелось відтягнути на різні боки, аби каністри і ящик поміж собою не дотикалися. Ще один ящик з посудом — миски, ножі, кухлі, казан, сковорода, мідна ступка для кави — довелося відсунути від дубової діжечки, що служила мені для харчів, а поміж ними, аби не грюкали, покласти мішок Манюниного вівса…

Тепер: куди діти килим й брезент? Цей обгорілий килим і кучугура пропаленого брезенту, що їх ще тоді, разом з Манюнею й возом, цигани примусили мене в них купити, — загромадили віз на третину. Нащо з ними вожуся? Для чого вони й Манюні, що їх, бідна, тягне? Був би я циганом, кочував вкупі з жінкою й дітьми в спеки й морози і рік, і два й усе весняне, літнє, осіннє й зимове життя на килимі під брезентом — хто б тоді що говорив? Та коли в тебе лише тридцятиденна відпустка і ти, нікому незнаний і невідомий, з тихою насолодою злизуєш з губ дощове моросіння й крізь те моросіння золотаво-імлавий вересень, затамувавши подих, стоїть у небі і на безлюдді, — що тобі треба ще? Нічого. Маєш на возі два кожухи. На ніч одного стелиш, другим вкриваєшся, мостиш під голову покритий рядном оберемок соломи, лежиш під місяцем чи без нього, вмикаєш приймач або не вмикаєш його зовсім, світиш ліхтариком, читаєш чи дещо пишеш, — біля тебе твій кінь з лошатком, собака, нехай і поки що цуцик, козацький притихлий степ з колишнім іменем Дике Поле, а по-теперішньому — спільні колгоспні ниви…

Поки я, накинувши збоку на дуги, провітрював килима і брезента, від яких до сих пір пахло циганським димом, Орлик влігся на моріжку під Манюниними очима. Задрімала й Манюня. Вона завжди дрімала стоячи. Лежачою я ніколи її не бачив — як і кожен при силі кінь, до старості літ вона спатиме на ногах…

Султанчик надибав на моріжку черепаху. Подумавши, що перед ним лежить в траві камінець, Султанчик взявся гострити об нього зубки.