Межа Фундації - Айзек Азімов
– Або навіть зрадницьким в очах захопленої більшості, яка вважає План основою безпеки Фундації. Можливо, цього й не доведеться оприлюднювати, депутате Тревіз, якщо ми зможемо досягти порозуміння, але як буде необхідно, ми проконтролюємо, щоб Фундація почула.
– Невже ви такий дурень, сер, – буркнув Тревіз, насупившись, – що вам абсолютно нецікаво те, що я насправді маю сказати?
– Суто по-людськи дуже цікаво. І якщо настане слушний час, я слухатиму вас із зацікавленням та певною часткою скептицизму. Та як директор Служби безпеки я зараз маю саме те, що хочу…
– Сподіваюся, ви розумієте, що це не віщує нічого доброго ані вам, ані меру.
– Як не дивно, я зовсім так не думаю. А тепер вам час іти. Під конвоєм, звичайно.
– То куди ж мене заберуть?
Коделл лише всміхнувся.
– Бувайте, депутате. Ви були не надто схильні до співпраці, але було б нереально очікувати, що ви співпрацюватимете.
Він простягнув йому руку.
Тревіз підвівся, не звертаючи на неї уваги. Розгладив складки на поясі й сказав:
– Ви лише відтягуєте неминуче. Мають бути й інші, які думають так, як я, або прийдуть до таких висновків пізніше. Якщо ви ув’язните мене або вб’єте, то це лише викличе здивування і зрештою прискорить такі думки. Урешті-решт ми з істиною переможемо.
Коделл забрав руку й повільно похитав головою.
– Тревізе, – сказав він. – Ви таки дурень.
4Ще не настала північ, коли двоє охоронців зайшли забрати Тревіза з приміщення, що було, як він мусив визнати, вельми розкішною кімнатою в головному офісі Служби безпеки. Розкішною, але замкненою. В’язничною камерою по суті.
Протягом чотирьох з гаком годин Тревіз люто шпетив себе, здебільшого невтомно міряючи кроками підлогу цієї кімнати.
Навіщо він довірився Компорові?
А чому ні? Його згода здавалася такою очевидною. Ні, не так. Він здавався таким готовим схилитися до згоди. Ні, знову не те. Він здавався таким дурним, так легко підкорявся чужій волі, йому так явно бракувало розуму та власної думки, що Тревіз скористався можливістю використати його як зручного тестового слухача. Компор допоміг Тревізові вдосконалити та вигострити свої міркування. Він був корисним, і Тревіз довіряв йому лише із цієї причини – йому було зручно це робити. Але тепер не було сенсу думати, чи мусив він був придивитися до Компора уважніше. Він мав дотримуватися простого й загального правила: «Нікому не довіряй».
Але як можна прожити життя, нікому не довіряючи?
Однозначно це доведеться робити.
І хто міг подумати, що Бранно вистачить відваги висмикнути депутата з Ради й що жоден з колег не поворухнеться на його захист? Хоча вони й не погоджувалися з Тревізом у глибині душі; хоча вони готові були б закласти всю свою кров до краплини на те, що Бранно права; вони все одно мали б принципово перешкодити цьому порушенню своїх прерогатив. Бранно Бронзова, як її іноді називали, справді поводилася з металевою жорсткістю…
Якщо вже сама не опинилася в лещатах…
Ні! Такі думки доведуть до параної!
І все ж…
Його розум рухався по колу, і він так і не позбувся цієї марно нав’язливої думки, коли прийшли охоронці.
– Вам доведеться піти з нами, депутате, – сказав старший з безпристрасною серйозністю. Знаки на його формі свідчили про те, що він лейтенант. На правій щоці в нього був маленький шрам; також він мав утомлений вигляд, хоча й перебував на своїй посаді задовго й робив замало – як можна було б очікувати від вояка, чий народ прожив у мирі понад століття.
Тревіз не зрушив з місця.
– Ваше ім’я, лейтенанте.
– Я лейтенант Евандер Сопеллор, депутате.
– Ви розумієте, що порушуєте закон, лейтенанте Сопеллор? Ви не можете заарештувати депутата.
Лейтенант відповів:
– Ми маємо прямий наказ, сер.
– Це не має значення. Вам не можуть наказати заарештувати депутата. Ви мусите розуміти, що зрештою будете відповідати перед трибуналом.
Лейтенант відповів:
– Вас не заарештовують, депутате.
– Тоді я не мушу йти разом з вами, чи не так?
– Нам дали вказівку супроводжувати вас до вашого будинку.
– Я знаю дорогу.
– І цією дорогою захистити вас.
– Від чого? Чи від кого?
– Від будь-якої юрби, що може зібратися.
– Опівночі?
– Тому ми й чекали до півночі, сер. А тепер, сер, для вашого захисту ми мусимо просити вас піти з нами. І дозвольте мені сказати – це я не погрожую, а доводжу до вашого відома, – що нам дали дозвіл застосувати силу, якщо це буде необхідно.
Тревіз знав про нейронні батоги, що були в них на озброєнні. Він підвівся, сподіваючись, що зробив це з гідністю.
– Що ж, тоді додому. А що, як я виявлю, що ви плануєте відвести мене до в’язниці?
– Нам не давали вказівок брехати вам, сер, – гордовито відказав лейтенант. Тревіз зрозумів, що перед ним професіонал, якому для брехні знадобився би прямий наказ, – і навіть тоді вираз обличчя й тон голосу його б викрили.
Тревіз сказав:
– Вибачте мені, лейтенанте. Я не мав на увазі, що ставлю ваше слово під сумнів.
Надворі на них чекав наземний автомобіль. Вулиця була порожня, жодної людини, не кажучи про юрбу, але лейтенант не брехав. Він не казав, що на вулиці є натовп або що натовп збереться. Він казав про «будь-яку юрбу, що може зібратися». Тільки «може».
Лейтенант стежив, щоб Тревіз ішов між ним та машиною, тож депутат не міг вирватися й спробувати втекти. Лейтенант сів до автівки відразу ж після нього, поруч на задньому сидінні.
Машина рушила з місця.
Тревіз сказав:
– Як я розумію, діставшись додому, я буду вільний робити що забажаю – до прикладу, поїхати, якщо захочу.
– У нас немає наказу перешкоджати вам, депутате, хіба що до тієї міри, якої вимагає ваш захист.
– «До тієї міри»? Що це означає конкретно для мене?
– Я маю вказівку повідомити вам, що коли ви опинитеся вдома, вам не можна буде залишати будинок. На вулицях для вас небезпечно, а я відповідаю за вашу безпеку.
– Тобто я під домашнім арештом?
– Я не юрист, депутате. Я не знаю, що це означає.
Він дивився вперед, проте його лікоть торкався боку Тревіза. Тревіз не міг поворухнутися, анітрохи, щоб лейтенант про це не дізнався.
Автівка зупинилася перед будиночком Тревіза в передмісті Флекснера. Він нині не мав співмешканця чи співмешканки – Флавеллу втомило безладне життя, яке він вів через членство в Раді, –
