Дар Евтодеї - Гуменна Докія

Бо ця подорож мені дуже подобалась, я сама хотіла б подорожувати, то хоч перекладом надолужувала бажання. Як ніхто мені цього перекладу не замовляв, то я сама собі замовила. Та гай-гай! Занесла я переклад до Держ-видаву — там не було потреби в ньому. Нема в видавничому пляні. Але працював там симпатичний і доступний літературний редактор Новоселецький і сказав, що потрібні переклади з французької. От якби я знала французьку мову...

А я ж трохи знаю французьку мову, треба тільки її вдосконалювати. Я вступаю на курси Берліца, ходжу, поки вистачає сил і кишені. Аж зустрічаю на вулиці Гасю Турчинську, виявляється — вона також вивчає мову, тільки англійську — "ту бі ор нот ту бі?" — на курсах чужоземних мов. — Є такі курси? — Так, на Фундукліївській, нижче Володимирської — То й я вступаю на ці курси, на французьку, викладач — француз Картьє...

Саме тоді прийшов до мене офіційний лист, запрошення зайти до київської філії ДВУ. Прийняв мене Аркадій Любченко, що завідує, виявляється, сектором чужоземної перекладницької літератури у харківському Держвидаві, а до Києва приїхав у видавничих справах. Коли я прийшла, питає мене, чи не взяла б я перекладати роман Роні Старшого "Ксипеґуси". Я ніколи не чула про таку книжку, але з радістю взяла це замовлення. І от вже й перекладаю, щасливо мучуся, бо багато невідомих слів, зворотів, весь час звіряю із словниками, підбираю найвідповід-ніші українські вирази. Мучуся, але вперто перекладаю і навіть здаю цей переклад, і навіть одержую за це гонорар. Але мабуть моє знання французької мови було дуже недосконале, бо вже ніколи я не одержала запрошення на перекладання. Думала навіть, що "Ксипеґуси" забраковані і не побачили світу, десь утонули в нетрях ДВУ... Яке ж було моє здивовання кілька років згодом, коли в одній сільській бібліотеці на півдні України побачила я книжку "Ксипеґуси", досить уже зачитану, з написом на титульній сторінці: "Переклад з французької Докії Гуменної". А мені навіть авторського примірника не прислали!

Я не пам'ятаю зустрічей з Василиною, мабуть, вона була тоді в інших сферах. Але з Гасею Турчинською ми тоді дуже часто зустрічалися. Оце йду Хрещатиком, — назустріч Турчин-ська. — Куди йдеш? — Та там десь біля тебе в Марксо-Ленін-сь кій катедрі доповідь Шабльовського. Ходім!

Я перший раз чую, що біля мене щось подібне є, а виявляється, — справді біля мене. Лише через один будинок. Поруч шостиповерхового житлокопівського стоїть аристократичний осібняк-палац, оздоблений ажурними штахетами. Один з найкращих палаців на цих вулицях, у легкому ренесансовому оформленні. Двері відкриті, можна зайти, а в вестибюлі можна бачити себе з усіх боків у перехресних дзеркалах. Можна й сісти у невеликій залі, оформленій дубовою різьбою. Це я вперше в такому київському палаці (і востаннє!). Ми втрапили на засідання. Виступали Шабльовський, Борис Якубський, Самійло Щупак та інші, а для мене було важливо не те, щб вони казали, але як вони казали. Релігійно, наче в церкві чи синагозі молилися. Я навіть, після закінчення, хотіла була перехреститися, та вчасно схаменулася. Всі інші плескали, теж ритуально.

От, якби не Гася, то я навіть не побувала б у цьому будинку, не знала б ніколи розкоші всередині. А щодня ж ходила повз нього.

Вчащали ми на інші доповіді, на концерти, до ДВУ, до редакцій, — де тільки пускали, де відчинені двері.

Десь Гася викопала нову письменницю, що ще недавно була черницею. Вона написала книжку про життя в монастирі, про розбещеність там. Читала нам. Це вона, здається, казала, що половина мешканців Микільської Слобідки за Дніпром — діти ченців? Скоро ця Ткачик померла, а що сталось із її повістю — не знаю.

Пам'ятаю також авторський вечір Наталі Романович-Тка-ченко. Читала вона повість "Роман-зілля" і нам повість видалась тягучою, без дії, але ми ввічливо слухали. А може видалось нам безвиразним тому, що її мучив весь час тик, вона безвідгалу моргала й смикала м'язами обличчя. Внедовзі вона й померла. Хоронили її на Байковому кладовищі, чоловік 60 ішло за труною. Мжичило... Савченко, Терещенко...

Це тоді десь зимою сиділа я увечорі в хаті, світла не запалювала. І уявилась мені баба на печі. Я почала записувати навпомацки, а вранці розібрала по пам'яті каракулі та назвала тоді "Покинута баба". (Потім я переназвала: "Сосна чекає чуда"). Послала Пилипенкові, а він надрукував у журналі Плуг. Чомусь ця невеличка річ викликала аж два відгуки. Один — "новеля розміром мала, але вражіння від неї, як від великої повісти". А другий — дуже зневажливий. Як казали тоді, — "нищівна критика".

З плужанами я ніколи ніде не зустрічалась. Чи й були такі в Києві? "Плуг" це ж щось дуже соромне. Я аж здивувалась, як зустріла на розі Левашівської й Інститутської О. Корнійчука (біг кудись) і він, тепер уже член ВУСПу, по-давньодружньому запитав, звідки-куди, а як почув, що я тут живу, напросився: "Я прийду читати п'єсу..." Тоді ще Корнійчук був звичайна людина, це був останній раз, що я його звичайною людиною бачила.

* * *

Вже вичерпувалися мої ресурси, а підійшла зима. Починало ставати дуже круто, а виглядів на переклади ніяких. Моє пів-голодування наближалося вже до часів першого року студентства на Паньківській. В хаті ніколи не було ніякого запасу на другий день. Купила — з'їла. Про таку розкіш, як молоко, не було й мови. Чай з хлібом — ранковий режим. Лягала спати з почуттям голоду, бо не вечеряла.

В ці дошкульні дні зустрічаю Шабельницького, що колись був на нашому курсі. Чи й тут діяв замисел Істоти? Шабель-ницький дуже уміло випитав мене про мої катастрофальні ситуації, запросив мене на обід, познайомив із дружиною, що звалася Нехама. Ця Нехама теж десь викладала, розмовляла тільки російською й ані слова не говорила українською. В ній уже виразно відчувалося, що вона — член партії, в чомусь невловному. Отже, Шабельницькі запрошують мене приходити обідати щодня, це для них нічого не складає, бо вони обоє працюють, заробляють, а щоб не було мені прикро, то я буду з Нехамою два рази на тиждень мати зайняття української мови. Я мала її українізувати. Може їм не так треба було тієї лекції, як хотіли мене підтримати. Так тривало досить довго, щось тільки ззовні розбило цю угоду і я ходити до них на обіди перестала. Здається, це Шабельницькі постаралися мені працю — три тижні заміняти вчетельку на Звіринці у школі.

Як делікатно й непомітно для вразливого самолюбства підтримали вони мене в ту важку хвилину. Взагалі ж, я не раз на собі відчула, що жиди-приятелі — найкращі приятелі і це відчуваєш найбільше тоді, коли тобі біда. Своїх тоді нема. Хто ж мене тоді запитав, — чи тобі потрібна яка допомога, чи маєш працю?

Я навіть соромилася признаватися в цьому, щоб не вийшло, що я скаржуся та клянчу. Одного разу стоїмо ми втрьох на вулиці, я, Марія Галич і Гася, а надходить Качура. Галич — з місця в кар'єр: "Гуменна потребує роботи!" — А я крутнулася й побігла від них, так мені стало недобре від цього "потребування". Качура кинув мені услід: "От, дурна коза!" І на цьому скінчилося. Нікому й у голову не прийшло, що моя поведінка — наслідок напруженого відчаю, нервова реакція на безвихідність.

Ото тоді я написала "Синій зошит" — повість, яку я ніколи не друкувала, вона ж була зовсім в розріз із вимогами пролетарської критики. Занепадництво. Декадентство. Психоложество. А що тоді синій колір був мій улюблений, то й "Зошит" був названий синім.

Взагалі, тоді вже сильно в'їлася в душу депресія, пригноблення. Я старалася знайти причину, щоб позбутися, а щоб повернутися до таких веселих і повноводних настроїв, як були д о студентського часу. Тому думала й думала — від чого цей сумерк у душі? Недоїдання? Безгрошів'я, непевний стан і безперспективність? Крах письменницької мрії? Чи це може я сама винна і більш ніхто, щось у моїх клітинах є таке, якийсь токсин, що затруює? Навіть не знаю, як це в мене клеїлась дружба з такою життєрадісною і закоханою в себе Гасею.

44

Щоб боротися з депресію, я робила, що могла. Курси французької мови. Курси англійської на Мерингівській... Ця мова дивувала мене триповерховими минулими часами та вимовою, зовсім іншою, ніж написання.

Одного такого дня, як я йшла на курси англійської мови, мене давила така депресія, що я не знаходила собі місця. Туга, просто фізична мука, я звивалася під нею, як вуж. Це було між четвертою і п'ятою годиною. Через тиждень дістаю телеграму з Жашкова: "Приїжджай на похорон Колі".

* * *

Це в той час, як я мучилася болем душі, особливо, коли підходила до курсів англійської мови о 4-5 годині, Коля був удушений. Ще недодушений, він повз у недобудованій залізничній будці за двоє гонів від Кравченківського хутора, може ще надіявся доповзти?..

От що застала я в Жашкові. Плач, ридання. Коля замордований. Не тільки він, а й ще троє.

Діялося ж таке: Коля, Андрій Кравченко і ще один хлопець, всі по 17 років, працювали в районового фінінспектора. Він висилав їх на села робити якийсь там облік. Від села до села вони їхали найманими кіньми і вже скінчили своє завдання, верталися до Жашкова. У Кривчунці в суботу, за 10 верстов від Жашкова, вони приговорили одного дядька, що завезе до Жашкова. І вже були запряжені коні, як щось в упряжі ввірвалося. Селянин сказав:

— Не повезу вас! І вам не раджу їхати. Переночуєте, поїдете взавтра.

Е, що там! Якісь темні забобони! Не послухали хлопці поради і найняли другого візника. Біля Кравченківського хутора і недокінченої залізничної будки напала на них мандрівна банда циган і всіх чотирьох удушила зашморгом накинутого на шию мотузка. Коні й усі речі з удушених пограбували. Грошей хлопці не везли.

Хлопці в суботу не приїхали, ніхто нічого не знав. Аж у четвер їхали люди на ярмарок повз ту будку, — і що за диво? Усі коні хропуть, стають дибки, лякаються, не хочуть далі йти, як тільки наближаються до будки. Хтось здогадався заглянути в будку. Чотири замерзлі трупи...

Оце таку трагедію застала я вдома. Всі плачуть. Плаче й батько та просить у нас прощення. "Простіть, діти, може я коли був важкий! Може я казав якесь лихе слово!" На маму нарікає: чому вона не спинила його, щоб не їхав? Коля ж мав передчуття, бо перед виїздом казав: "Чогось так не хочеться їхати, як на смерть..." Треба було тільки сказати: "То й не їдь!"

Троє подушених лежали в будці там, де їх застала смерть, а Коля був трохи віддалік, як би повз.