Зачаровані музиканти - Пагутяк Галина

Білий продовжив:

— Чи ти знаєш, що ми служимо княгині й вона для нас важніша, ніж князь?

— Тепер буду знати. А ви ті, хто літає в повітрі?

— Коні літають, а не ми, — пояснив білий. – Люди не літають.

— А я й не кажу про людей.

— Нема чого балакати. Мусимо втрапити нині до двору, — обірвав чорнявий. – По дорозі розкажемо, що та як.

Матвій подивився і побачив, що очі в чорнявого не злі й не колючі, а просто втомлені, що його дуже врадувало.Білявий дав йому торбу, щоб покласти до неї скрипку. Матвій завважив у нього на мізинному пальці темний обідок, наче від розпеченого персня, але не пов’язав це зі своєю фортуною, бо ж у нього на пальці була квітка і він майже її не відчував.

— Наші коні літають лише при місяці, — тихо пояснив їхню пішу подорож білявий.

— Я знаю.

— Звісно, знаєш, — перекривив його чорнявий. – А коли будеш знати ще більше, пожалкуєш, що втрапив сюди. За тими, хто потрапляє землею, тягнеться кривавий слід. Тому найперше ми підемо до озера Обшир, щоб ти змив із себе кров.

" Так, — подумав Матвій, — кров з мого серця."

Він уже звик до своєї рани. Така сама була в його діда, і в його батька, і могла би бути в сина, якби Матвій мав сина.Цю рану завдано не рукою, а поглядом. І хоч зараз кров не ктекла, Матвій здогадувався, що мають на увазі музиканти. Він стікатиме кров’ю доти, доки це потрібно.

Печера коло Ілова. Княжий двір.

— От ми й прийшли, — сказав чоловік-олень, коли попереду заясніло сонячне світло.

Івась з Боніфацієм довго терли очі, звикаючи до звичайного денного світла, а не до примарного.Потім виявилось, що під ногами в них вода, попереду верболіз, а назад вони не встигли глянути, бо чоловік-олень повів їх через лози кудись вгору й через якийсь час вони побачили високу заліснену гору, де просвічував сірий камінь.

— Ми останні, — мовив чоловік-олень. – Либонь, і коні вже там.

Івась ніколи не бачив таких високих гір, вищих навіть за Бокоцин, а гора з каменем була схожа на височезну копицю сіна.

— Там, — продовжив чоловік-олень, — двір князя, а двір княгині он там. Ми туди вночі підемо. А доки ми тут – ні слова про княгиню.

— Чому?

"Вічно він лізе зі своїми питаннями, — розсердився Боніфацій на малого. – Треба не питати, а слухати.Хто мовчить, той завше виглядає мудрішим."

Чоловік-олень буркнув:

— Так заведено.Ходімо швидше, аби нас людиська не помітили. Оселились тут, ніби місця ніде нема.

Боніфацій зиркнув бистрим оком довкола, і не так побачив, як відчув запах хатнього диму і запах коси.Ніби ще рано було косити.Таки-так, не було на косі свіжої крові трави, просто вітер приніс неприємний запах заліза, що колись стинало траву.Потім засвербіло в носі від підкови, загубленої конем.Вона обросла мулом і все одно заважала потічку.Треба її вийняти.Але часу на те не було.Невдовзі вони опинились біля підніжжя гори, на схилах якої дерева росли абияк, а поміж ними лежали брили торішнього листя.Його вологий кислий дух нагадав Івасю й Боніфацію про зимування в лігві ведмедя.Після того, що сталося з ними під землею, обидва врешті змирилися з тим, що проспали цілу зиму, вкоротивши собі й так недовгого людського віку.

— Декому й куцого віку вистарчить, аби накоїти лиха, — мовив чоловік-олень, читаючи думки так, ніби читав книжку й одразу коментував прочитане.

Боніфацій одразу погодився:

— Твоя правда.

— Не моя, а твоя, — відрізав чоловік-олень, настрій якого мінявся, як погода в марці.Він щось поворушив рукою в листі, відкинув суху гілляку і сказав: Заходьте!

Чоловіка з хлопцем ніби засмоктало в гору, вичавивши з легень повітря, і вдихнути вони змогли уже у великій печері, де крім них нікого не виявилося, а у стінах блищали круглі камінці й пахло затхлістю.

— Господарю, — мовив урочисто чоловік-олень, — я привів під твій дах дві людські істоти і здаю їх на твою ласку!

Не можна сказати, щоб такі слова сподобались двом людським істотам, але обоє служили в своєму наземному житті, не належали до панства, і розуміли, що ліпше промовчати.Але й страху не треба виказувати. Звичайна поштивість буде якраз.

У темному кутку почувся шурхіт і звідти вийшов високий чоловік без жодних звіриних додатків, та ще й такий гарний на вроду і шляхетний на виду, що, якби він посміхнувся, вони б стали перед ним на коліна як перед янголом. Але навіть тіні посмішки не було на тому лиці, ніби він носив по комусь жалобу, не показну, а глибоку й щиру.

Чоловік-олень вклонився, і вони теж вклонились. Господар, князь, довго дивився на Боніфація й малого, Нарешті звів брови:

— То що мені з ними робити?

— Здаю на твою ласку, господарю. Сі двоє проспали зиму, бачили без світла, і щось помогло їм перейти мертвий Дунай.

— Що помогло? Тебе питаю! – звернувся князь до Боніфація, і той втішився, бо, хоч малий робив більше успіхів, але спитали його, як старшого.

— Ми перейшли... по руках, — квапливо відповів Боніфацій і додав: князю.

— Що ж ви їм дали, аби вони вас перенесли?

— Та жовту квітку Івась пустив по воді.Бо ми не знала, яка то вода – жива чи мертва.Виявилось, мертва.

— Мертва для вас, — буркнув князь і звернувся до Івася: Чого ж ти нічого не питаєш мене, отроче?

— Надто багато питань, князю! – смиренно мовив Івась. – А часу в тебе мало.

"Диви, — подумав добродушно Боніфацій, — який смілий!Ну, що ж, хай він і мудріший за мене, але замало прожив..." І теж наважився спитати:

— А чи міг би я запитати вас, князю, чи здоровий той коник, якого привели з лісу акурат перед самою зимою?

— Привели трьох, не знаю, про кого ти питаєш? Утім, ти ще побачиш, як підемо увечері.

Князь повернувся і зник у тому ж темному кутку.За все своє життя Боніфацій надивився чимало вельможного панства, але тепер усі ці гонорові шляхтичі здавалися йому нікчемами супроти цього чоловіка, вбраного в просту темну одежу.

Озеро Обшир. Надвечір.

То була тяжка дорога, схожа на дорогу, яку проходить недужий, перш ніж стрінеться зі смертю.Музиканти поспішали і Матвій ледве за ними встигав.У нього боліло серце.Спершу билось, як пташина в тісній клітці, потім біль почав наростати.Чого хотіло серце? Що йому не подобалось в Матвієвих грудях? Хлопець втрачав сили, біль віддавав на кожній грудці глини, коли він підіймався на пагорб, і коли спускався з нього.Врешті він упав і не міг підвестися.Над ним нахилився білий музикант, і в очах його було співчуття.

— Мусиш дійти, хлопче, — сказав він.

Підняв його на ноги одним рухом і поволік за собою.А потім його підхопив чорнявий музикант.Його майже несли. Їм дуже на тому залежало, щоб привести Матвія до княгині. Не так, як раніше, коли два рази покидали його в дурному становищі.Наче насміхались. І Матвій знав, що не вмре зараз, бо це місце, де не вмирають.Він буде терпіти ці муки, бо так мусить бути. І здається,не лише за себе, а й за весь людський рід, що чимось завинив перед Тими, що літають в повітрі...

Вони йшли дорогою, яка звивалася пологими схилами, терасами, лісами, і день ніяк не закінчувався.Сонце пекло голову, сушило уста, але не вільно було ні пити, ні їсти. Так сказав чорний музикант. Та й не хотілося нічого, тільки впасти й не рухатись.

Коли нарешті почало сутеніти і все довкола втратило яскравість барв, почав темніти перстень з кульбаби.Не в’янути, а темніти,і далі спалахнув разом з останніми променями призахідного сонця.Але боліло менше, ніж серце. На пальці Матвія залишився лише обідок спеченої шкіри. Такий самий, як у білого музиканта, і такий самий, як у чорного.

Вони вступили до лісу і невдовзі опинились на березі невеликого озера з темною густою водою.Колись воно було більшим, але бракло у ньому води небесної і земною, і згодом, через тисячу років, воно перетвориться спершу на болото, мочар, а далі на галявину, на якій уночі танцюватимуть майки, крихітні істоти, що раз на рік на Трійцю приходять до людських жител ховатися в клечанні на хаті.Ніхто не знає, чому вони це роблять, окрім них самих.

Матвія відпустили і він впав навколішки просто в болото, торкнувся руками води і вона відразу забарвилася кров’ю.Він мив руки, але не міг відмити від крові.

Над ним стояв чорний музикант.

— Ти знаєш, чия це кров? – спитав він.

Матвій лише застогнав.

— Се кров тих, кого ти убив, сам того не відаючи, поки йшов до нас. Се кров твого батька, але він заслужив своєї смерті.Якби прийшов до нас, не було б стільки смертей. Люди вважають, що твій отець помер через невдячність свого сина, але це не так. Подивися у воду й побачиш інші смерті!

Місяць якраз зійшов і в його круглому наче колесо відображенні Матвій спершу побачив, як спалюють на кострищі перекупку, яка нібито зарізала молодого хлопця, а потім на допиті зізналась в чарах і вбивстві власної дитини. Далі помутніле колесо показало, як котиться з горба малий хлопчик, із затиснутою в кулаці золотою цяцькою, як розбиває собі голову об камінь.Як тонуть у ріці двоє волоцюг, що витягли з мертвих рук прикрасу.Як різьбяр, що витесав з білого каменю фігуру Пречистої Діви, лежить скорцюблений у порожній майстерні.Як хатник, покусаний ласицею, спливає кров’ю.Як під уламками піддашшя, так і не прокинувшись, гине найвірніший слуга його батька. А далі – ганебну смерть двох старших шляхтичів на болоті.

Місяць сховався за хмару.До горла Матвія приступила нудота і з рота йому викотився у воду круглий клубок – його серце. Він поглянув на свої руки, тепер білі й чисті. Увійшов у воду й переплив озеро.На тому боці його чекали обидва музиканти. Подали йому руки й усі троє пішли до двору княгині, що звався Прийма.

Прийма. Двір княгині.

Над глибоким яром стояла кругла скеля зі світлого каменю, що нагадувала замерзлий водоспад зі скам’янілими струмками.Те місце й тепер важко знайти, бо воно надійно захищене чарами Тих, що літають в повітрі й живуть під землею.На дні яру, з якого лише випиналася молоденька папороть і яку влітку мало затопити оман-зілля, стояли троє музикантів і грало. Чорнявий на флейті, білявий на бубні, а Матвій – на скрипці. Хоч була ніч, увесь яр світився вогнями: холодними світлячками, діточками Місяця.Що за музику вони грали, Матвій не знав, бо скрипка сама її грала, випручуючись з його рук.Мелодія була дика й неприручена і завдавала болю кожній клітині його тіла.Удар бубна був наче батіг по спині, сопілка стискала горло, а скрипка різала ножем живе тіло.