Сестри Річинські (книга перша) - Вільде Ірина

По щирості, той життєвий героїзм не будив у мене пошани до себе. В моїх очах були то хирляві, в дешевих цайгових[113] убраннях, з брудними нігтями і зародками туберкульозу в легенях хлопці. Жалюгідний елемент, який двічі чи тричі на рік нагадував про себе суспільству збіркою на бідних студентів. Ну навіть у фантазії ніколи не спадала мені охота належати до них.

В моїй уяві (можливо, під впливом розповідей стрийка Нестора про його студентські часи) студентське життя було барвистою авантюрою з шиночками, театром, субретками[114] з опери, сутичками з поліцією і казковим марнотратством.

І тільки в ту хвилину, коли Неля засинала, пересунувся (інакше не можу того назвати) в моєму мозку якийсь механізм, і я, несподівано для себе, побачила цей клаптик життя в зовсім іншому світлі.

Пробі! Сотні, тисячі молодих хлопців і дівчат, засмаглих, мускулистих, зухвалих, марширують, манять мене помахами рук, кличуть за собою, і я відчуваю, що неспроможна опиратись ритмові їх кроку.

До біса! Яке кому діло, з чого пошито їх одяги та скільки разів на день вони їдять, коли вони — ті, що здобувають.

Геть з дороги, всі нерішучі, всі хиткі, всі кволі і забобонні! Місця й простору для тих, що здобувають!..

Вночі снилося мені, що я в чужому портовому місті, в якомусь чудернацькому підвалі торгую в'яленою рибою.

Оля так пояснила мені сон:

— Якби риба була жива і в чистій воді, то тебе чекало б велике щастя… А в'ялена… будеш мати якусь невдачу в житті…

Сміятися мені хочеться з невдач і в'ялених риб тепер, коли на моєму небі розквітають такі прекрасні можливості.

За два місяці буду студенткою у незнайомому місті і, може, справді їстиму рибу… собі на здоров'я!

* * *

У нас дома говориться про те, що піднаймач витрачає забагато електрики.

— Можна йому сказати, щоб доплачував ще два злоті місячно за електрику, — розсудливо зауважує Оля.

— Але ж це неможлива річ! — в один голос заперечили Катерина і Зоня. — Гарне свідоцтво виставили б ми собі тим! Теж щось!

— В такому разі, пощо про це стільки дебатувати?

Скільки разів не прокинуся вночі, завжди бачу вузький жовтий пружок на підлозі під дверима, що ведуть (тепер вони зачинені) до його кімнати.

Не вільно мені признатись про це голосно, але той ясний пружок на підлозі під дверима так часто, особливо після неспокійних ночей, править за мініатюрний маяк. Інколи прокидаюсь вночі від жаху, що татко вмирає, але відразу заспокоююсь. За стіною вартує хтось невсипущий тоді, коли цілий дім відданий на поталу злим снам.

Позавчора спала було мені фантазія накинути на себе халат, постукати у двері напроти і сказати, наприклад:

— Добрий вечір, пане докторе. Бачу, ви не спите ще. Я чомусь теж не можу заснути. Коли не маєте нічого проти, поговоримо трохи.

Можливо, був то звичайнісінький збіг обставин, але не виключаю, що він перехопив плин моїх думок, бо вчора зачепив мене перший.

Було вже досить пізнє надвечір'я, і наші, як звичайно, пішли на кладовище посадити і полити раніше посаджені квіти на татковій могилі. Тому що я була сама на весь дім, хотіла раніше позачиняти вікна. Вихилившись через вікно нашої кімнати, зустрілась я поглядом з нашим піднаймачем, який, опершись на підвіконня, відпочивав. Першу мить, майже інстинктивно, я хотіла сховатися, але було вже запізно.

— Галло! — усміхнувся до мене доктор Мажарин. Я помітила, що він у винятково добродушному настрої. — Чи в цьому домі є справді ще хтось живий? Уже кілька хвилин думаю над цією проблемою.

— Я є! — сказала я занадто голосно і відразу засоромилась свого вигуку.

— А, дівчина з м'ячем!

Я хотіла запитати, що означає ця назва, але він зник у вікні, а за кілька хвилин постукав у наші двері.

— Можна? Я хотів довести вам до відома, що в моїй кімнаті вже кілька тижнів як появилась дуже кокетлива чорноока мишка. Вона вже досить освоїлась і зовсім не зважає на мою особу, мандруючи по кімнаті… Про мене, вона могла б собі жити (і її діти теж), але я трохи побоююсь за цілісність книжок. Як тут бути? — Потім побачив на стіні портрет Нелі і забув про миші. — Чудовий портрет… Що за приємна, м'яка фактура… Але оригінал ще кращий…

— Так? — запитала я з чемності. Далебі, я не заздрісна на небуденну красу Нелі, але інколи справді трохи неприємно вислухувати чоловічі компліменти на адресу іншої, хай навіть рідної сестри. Тієї хвилини здавався він мені дуже звичайним саме тому, що, подібно до всіх чоловіків, які приходили вперше до нашого дому, мусив, вульгарно висловившись, всякнути Нелю.

Непорозуміння в тому, що всі ці захоплення не викликають у Нелі нічого, крім похмурого незадоволення.

— Ваша сестра справді така неприступна чи це тільки моє… поверхове враження?

— Так, вона досить дивна…

З того дня наші зустрічі, хоч і випадкові, стають частішими. Йому хочеться говорити про Нелю, а я поволі вчуся розуміти закоханих.

Надвечір, коли наші мандрують на кладовище, він заходить у нашу кімнату. Буває, що ми не згадуємо Нелю, але це не міняє справи. Він сідає проти її портрета, а я мовчу.

Тепер, коли ми з ним майже добрі знайомі, я не вважаю його за несимпатичного. Поволока меланхолії, що наче припорошує його обличчя, надає йому виразу людини, невдоволеної собою й світом. Я ще не бачила, щоб усмішка так міняла людину, як його. На жаль, він так рідко посміхається.

Якось приніс величезну помаранчу. Навіть не знаю, де він таку знайшов. Пізніше пояснив, що то особливий гатунок помаранчі, якесь там схрещення. Першу мить я мала враження, ніби цей дарунок призначено Нелі:

— Дякую від імені сестри…

Він скривився:

— Ви помиляєтесь. Ця помаранча для вас.

Треба було подякувати гарненько, затушкувати враження від моєї незграбності, але я побоялась, що така подяка буде ще незграбнішою, і промовчала.

Помаранча лежала на давньому своєму місці, в кошику для хліба, на розі комода, далеко від нас і така спокуслива.

Чи можна людину, яка за своєю працею, своїми справами і турботами (а турботи у доктора Мажарина є!) знаходить час подумати про такий дарунок, вважати за неприхильну до мене? Ні, в жодному разі. Я розповіла докторові про свій намір вирватися у світ.

На мій превеликий смуток, він поставився до мого задуму досить холодно.

— І ви хочете власними силами добитись диплома? Чи така ваша амбіція? Можу вам тільки сказати, що життя — не література.

Він спохмурнів і наче постарівся відразу.

Ах, які осоружні мені всі поуки старших, досвідчених людей і як не раз кортить піти просто наперекір отим добрим радам.

— Але ж, пане докторе, я знаю, що життя — не література, бо воно цікавіше за літературу!

Усміхнувся з поблажливістю, яка мене трохи вразила:

— Що ви можете знати про життя? Те, що ви уявляєте собі, далеко ще не життя, лише сон.

— Я, пане докторе, не тільки уявляю собі, але й вірю, що мої сни здійсняться, якщо…

Він зиркнув на мене з якоюсь цікавою веселістю, що зовсім не гармоніювала з настроєм нашої попередньої розмови, і я, маючи на думці щось інше, сказала з притиском і чванькувато:

— …якщо буду дуже цього хотіти…

— Ов! — проспівав він і задумався.

Дальша розмова не клеїлась. Ми розійшлися у безбарвному настрої, і мені здавалось, що він не скоро шукатиме нагоди зустрітись зі мною.

І справді, кілька днів він не заходив у нашу кімнату. Лежачи на своєму ліжку, я чула за стіною його кроки і гуркіт, ніби від переставлюваних меблів. Потім довідалась від Марині, що в доктора завелась міль (чи не книжкова?).

Якби він звернувся до мене, я радо допомогла б йому. Не хочу сказати, що тужу за його товариством, хоч і не ховаюсь з тим: звикла до його відвідин при заході сонця.

У цю пору, після задухи виснажливої спеки, настає певне відживлення в природі.

Квітки в саду спроквола підводять головки, розправляють листя, повітря сититься росою, люди виходять з хат і стишують голоси.

* * *

Помаранча і досі лежить незаймана.

Доктор Мажарин кудись ішов. Можливо, тільки пройтися, з капелюхом у руці, але, побачивши мене у вікні, зупинився.

— Може, ви маєте охоту прогулятись? — запитав просто. — Я винайшов дуже гарну польову стежку, від млина ліворуч.

— Добре, тільки треба зачекати, поки наші повернуться додому.

— Не буде запізно? — спитав, і я досі не розумію, про що йому, властиво, йшлось.

— Ну, то іншим разом піду з вами, — відповіла я скоренько, щоб віддалити від себе будь-яке підозріння. Здається, я засміялась теж по-дурному, з ніяковості. Саме той дурнуватий сміх немов змусив його призадуматись. Надумавши щось, він сказав здивовано і ніби радо:

— Як ви схожі на свою сестру Нелю! Ні, чи ви не бачите, яка велика схожість?

Мені аж брови упріли. Я хотіла висміяти його, сказати: "Ви страшенно мусите бути закохані в мою сестру, коли у всіх добачаєте схожість з нею". Але сором за його короткозорість стулив мені уста.

"Боже, та куди мені до Нелі? Та яка краса сама шкіра Нелі з її золотисто-оксамитовим, теплим відблиском! Неможливо, щоб він не бачив мого носа, який тільки при дуже великій поблажливості можна не назвати кирпатеньким".

— Ні… ні… пане докторе, яка тут схожість?

— Але ж як ви цього не помічаєте? Постава голови… хода… усміх… а форма обличчя. Придивіться до себе добре!

Він хотів, щоб я зазирнула до дзеркала збоку, але натомість я затулила обличчя долонями. Мажарин взяв мене за плечі і силоміць привів до дзеркала… Досі жоден чоловік не брав мене так в обійми, і тому я на мить таки втратила голову.

Собі самій лише можу це сказати.

Просто закрутилося в голові, і була тільки одна ясна думка, чи б пак бажання, щоб Мажарин тримав мене у своїх обіймах отак якнайдовше.

Я чула, як його рука прилипла до мого тіла… Потім він випустив мене і спокійним, я сказала б, недбалим голосом допитував:

— Справді не бачите, яка схожість між вами і панною Нелею? Справді? — Але це, що відчули ми обоє надто добре, не було вже важливим.

Він попрощався зовсім байдуже. Та саме в отій байдужості було глибоке порозуміння. Немов ми умовлялися мовчазно нашу удавану байдужість зберегти й на людях.

Два дні він зовсім не появлявся. Я умовляла себе, що так треба, але це пригнічувало. Мені хотілося ще раз відчути дотик його твердого, мужнього плеча. Водночас мене поривало з дому між люди.

Одного дня, точніше через три дні після тієї події, зрадила мене Зоня.

— Хай мама скаже їй щось! Вона йде на ріку і там вилежується в піску разом з хлопчиськами.