Кобзар - Шевченко Т. Г.

зіроньки до зіроньки

Сидять собі у вдівоньки.

Сидять собі, розмовляють,

Пречистої дожидають.307

Дождалися… З Чигирина

По всій славній Україні

Заревли великі дзвони,

Щоб сідлали хлопці коні,

Щоб мечі-шаблі гострили

Та збирались на весілля,

На веселе погуляння,

На кроваве залицяння.

 

У неділеньку та ранесенько

Сурми-труби вигравали.

В поход, у дорогу славні компанійці308

До схід сонечка рушали.

Випроводжала вдова свого сина,

Ту єдиную дитину.

Випроводжала сестра свого брата.

А сірому сиротина

Випроводжала: коня напувала

До зірниці із криниці,

Виносила збрую - шаблю золотую

І рушницю-гаківницю.

Випроводжала три поля, три милі,

Прощалася при долині.

Дарувала шиту шовками хустину,

Щоб згадував на чужині.

 

Ой хустино, хустиночко!

Мережана, шита.

Тілько й слави козацької -

Сіделечко вкрити.

 

Вернулася, журилася,

На шлях битий дивилася.

Квітчалася, прибиралась,

Що день божий сподівалась.

А в неділеньку ходила

Виглядати на могилу.

 

Мина літо, мина й друге,

А на третє линуть

Преславнії компанійці

В свою Україну.

Іде військо, іде й друге,

А за третім стиха -

Не дивися, безталанна,-

Везуть тобі лихо.

Везуть труну мальовану,

Китайкою криту.

А за нею з старшиною

Іде в чорній свиті

Сам полковник компанійський,

Характерник309 з Січі.

За ним ідуть осаули

Та плачуть ідучи.

Несуть пани осаули

Козацькую збрую:

Литий панцир порубаний,

Шаблю золотую.

Три рушниці-гаківниці

І три самопали…

А на зброї… козацькая

Кров позасихала.

Ведуть коня вороного,

Розбиті копита…

А на йому сіделечко

Хустиною вкрите.

 

[Друга пол. 1847, Орська кріпость]

 

А. О. КОЗАЧКОВСЬКОМУ 310

 

 

Давно те діялось. Ще в школі,

Таки в учителя-дяка,

Гарненько вкраду п՚ятака -

Бо я було трохи не голе,

Таке убоге - та й куплю

Паперу аркуш. І зроблю

Маленьку книжечку. Хрестами

І везерунками з квітками

Кругом листочки обведу.

Та й списую Сковороду311

Або Три царіє со дари.312

Та сам собі у бур՚яні,

Щоб не почув хто, не побачив,

Виспівую та плачу.

І довелося знов мені

На старість з віршами ховатись,

Мережать книжечки, співати

І плакати у бур՚яні.

І тяжко плакать. І не знаю,

За що мене господь карає?

У школі мучилось, росло,

У школі й сивіть довелось,

У школі дурня й поховають.

А все за того п՚ятака,

Що вкрав маленьким у дяка,

Отак господь мене карає.

 

Ось слухай же, мій голубе,

Мій орле-козаче!

Як конаю я в неволі,

Як я нужу світом.

Слухай, брате, та научай

Своїх малих діток,

Научай їх, щоб не вчились

Змалку віршовати.

Коли ж яке покрапиться,

То нищечком, брате,

Нехай собі у куточку

І віршує й плаче

Тихесенько, щоб бог не чув,

Щоб і ти не бачив.

Щоб не довелося, брате,

І йому каратись.

Як я тепер у неволі

Караюся, брате.

 

Неначе злодій, поза валами

В неділю крадуся я в поле.

Талами313 вийду понад Уралом

На степ широкий, мов на волю.

І болящеє, побите

Серце стрепенеться,

Мов рибонька над водою,

Тихо усміхнеться

І полине голубкою

Понад чужим полем,

І я ніби оживаю

На полі, на волі.

І на гору високую

Вихожу, дивлюся,

І згадую Україну,

І згадать боюся.

І там степи, і тут степи,

Та тут не такії,

Руді, руді, аж червоні,

А там голубії,

Зеленії, мережані

Нивами, ланами,

Високими могилами,

Темними лугами.

А тут бур՚ян, піски, тали…

І хоч би на сміх де могила

О давнім давні говорила.

Неначе люде не жили.

Од споконвіку і донині

Ховалась од людей пустиня,

А ми таки її найшли.

Уже й твердині поробили,

Затого будуть і могили,

Всього наробимо колись!

О, доле моя! Моя країно!

Коли я вирвусь з ції пустині?

Чи, може, крий боже,

Тут і загину.

І почорніє червоне поле…

- Айда в казарми! Айда в неволю! -

Неначе крикне хто надо мною.

І я прокинусь. Поза горою

Вертаюсь, крадуся понад Уралом,

Неначе злодій той, поза валами.

 

Отак я, друже мій, святкую

Отут неділеньку святую.

 

А понеділок?.. Друже-брате!

Ще прийде ніч в смердячу хату,

Ще прийдуть думи. Розіб՚ють

На стократ серце, і надію,

І те, що вимовить не вмію…

І все на світі проженуть.

І спинять ніч. Часи літами,

Віками глухо потечуть.

І я кровавими сльозами

Не раз постелю омочу.

 

Перелічу і дні і літа.

Кого я, де, коли любив?

Кому яке добро зробив?

Нікого в світі, нікому в світі.

Неначе по лісу ходив!

А малась воля, малась сила,

Та силу позички зносили,

А воля в гостях упилась

Та до Миколи314 заблудила…

Та й упиваться зареклась.

Не поможе милий боже,

Як то кажуть люде.

Буде каяння на світі,

Вороття не буде.

 

Благаю бога, щоб світало,

Мов волі, світу сонця жду.

Цвіркун замовкне; зорю б՚ють.

Благаю бога, щоб смеркало,

Бо на позорище ведуть

Старого дурня муштрувати.

Щоб знав, як волю шанувати,

Щоб знав, що дурня всюди б՚ють.

 

Минують літа молодії,

Минула доля, а надія

В неволі знову за своє,

Зо мною знову лихо діє

І серцю жалю завдає.

А може, ще добро побачу?

А може, лихо переплачу?

Води Дніпрової нап՚юсь,

На тебе, друже, подивлюсь.

І може, в тихій твоїй хаті

Я буду знову розмовляти

З тобою, друже мій. Боюсь!

Боюся сам себе спитати,

Чи се коли сподіється?

Чи, може, вже з неба

Подивлюсь на Україну,

Подивлюсь на тебе.

А іноді так буває,

Що й сльози не стане.

І благав би я о смерті…

Так ти, і Украйна,

І Дніпро крутоберегий,

І надія, брате,

Не даєте мені бога

О смерті благати.

 

[Друга пол. 1847, Орська кріпость]

 

МОСКАЛЕВА КРИНИЦЯ 315

 

Поема

 

Я. Кухаренкові.316

На пам՚ять 7 мая 1857 року

 

 

Не на Вкраїні, а далеко,

Аж за Уралом, за Елеком,317

Старий недобиток варнак318

Мені розказував отак

Про сю криницю москалеву,

А я, сумуючи, списав,

Та рифму нищечком додав,

Та невеличку і дешеву

(Звичайне, крадене) зобгав

Тобі поему на спомини,

Мій друже щирий, мій єдиний!

 

I

 

Після великої зими319

За Катерини за цариці,320

Москаль ту викопав криницю;

А як він викопав, то ми

Оце й розкажемо в пригоді,