День для прийдешнього - Загребельний Павло

Отак воно, мабуть, буває з усіма. Живеш спокійно, працюєш, не забігаєш далеко наперед, все в тебе гаразд, а потім настає така хвилина, коли перед тобою, мов та статуя Командора, виростає зматеріалізоване запитання: "Навіщо живеш на світі?" І ти думаєш, чи все зробив, що міг, і всі твої думки і наміри, всі мрії й сподівання сплітаються в тугий клубок бажання подвигу, і ти йдеш на подвиг. Щодня, щохвилини, скрізь на кожному кроці хтось їде на подвиг, і цим тримається наше життя, наше суспільство, завдяки цьому воно просувається вперед, розвивається, завдяки цьому ми йдемо до комунізму. Чи плануються ці подвиги? Так, вони плануються вже самими нашими народженнями, нашим вихованням, нашою учобою, і коли водія вантажного автопарку Володимира Пушкаря приймали на вечірнє відділення будівельного інституту, то вже десь хтось мав на увазі, що через енну кількість років Пушкар збудує будинок, або школу, або лікарню, і на тій майбутній споруді у великому плані людської перспективи вже накреслив хтось за старовинним звичаєм традиційну формулу "Pushkar fecit"[2].

Так я засів за креслярську дошку і сидів півроку, забувши все на світі, викроюючи кожну вільну хвилинку, майже забувши про сон, і про відпочинок, і про їжу, і про... Вероніку.

Згадував її тільки іноді. Ішов за вікнами білий сніг, і був він білий і м’який, мов мої спогади про Вероніку. Шумів за вікном вітер уночі, і вишумлювався з голих віт осокора неповторний голос Вероніки. Мені ставало боляче й соромно. Я дзвонив до Вероніки додому або на роботу, казав кілька втішних слів і знов зникав на тижні. Чи боявся я, що її втрачу? Ні. Звідкись прийшла дивна певність того, що Вероніка вже нікуди від мене тепер не дінеться, що це — завойоване, а оте, що лежало в незакінчених кресленнях, те могло втекти, могло вислизнути з моїх рук, як казкова жар-птиця, і потім жди ще, коли знов упіймаєш її за хвіст і вискубеш хоч пір’їну.

...Я сказала йому тоді: "Якщо ти вільний, то це ще не означає, що вільна я. Тепер я дуже зайнята". Такі дитячі залякування на нього абсолютно не подіяли. Пам’ятаю, якось взимку він з сяючим обличчям подав мені паперовий кульочок. "Що це?!" — "Чудо природи! Єгипетські фініки!" — "Фе, — сказала я, — ненавиджу фініки! В дитинстві я об’їлася ними, з тих пір не можу дивитися на цю солодку гидоту!"

Якого-небудь Гнатка Косаревича такі мої слова вбили б на цілий місяць! Я знала, як подіяти на київських хлопців. Але не на цього! Володя забрав свій кульочок, повертів його в руках, сказав роздумливо: "Не у всіх же було фінікове дитинство".

Так само з дівочими вивертами і відмовами. Володя просто нездатен був зрозуміти будь-яку відмову. Мені поталанило на деспота! Такий собі майбутній домашній тиранчик. "Ну як же так, — кислим голосом заспівав він своєї фараонської пісеньки, — я ж так ждав, тепер от звільнився..." Він ждав! Він страждав, він недосипав ночей, думав про те, як нам зустрітися, як провести вихідний день, як сходити в кіно, в театр, на будапештський балет на льоду. Це все він, а не я! От вам чоловіча логіка! А ще докоряють жінкам за їхню непослідовність. Можна влаштувати екскурсії на Татарку до товариша Пушкаря або просто до Володі Пушкаря і знайомитися з цим київським експонатом чоловічої непослідовності і алогізму. "Ну, гаразд, — сказала я, — що ти пропонуєш?" — "А ти що пропонуєш?" Він так ждав і так надіявся на цей день, що навіть не підготував жодної путящої пропозиції. "Не знаю, — сказала я, — я просто не думала. У мене були свої плани, та й зараз ще є, так що..." Він таки злякався! "Ну, Вероніко, — заскімлив, — я ж так ждав... Повір мені, що я не міг... Клята робота зовсім замучила... Але тепер нарешті я вільний, як птах... Тепер лише ждати, що вийде з моєї роботи... Якщо вийде, то... Тоді ура!.. Але завтра... Знаєш що? Я витяг свого моторолера". — "Надзвичайно зворушена. А отже, ти знайшов також санчата, якими спускався колись з гори? І тепер передаси їх до історичного музею з табличкою: "На цих санчатах катався славнозвісний В. Пушкар, коли йому було шість років". — "Ти все смієшся, а я серйозно, — сказав він. — Моторолер мій так і рветься. Давай поїдемо завтра в ліс. Куди-небудь за Куренівку. Листя на дубах уже закучерявилося. Це ж така краса". У мене в серці так і заспівало: "Поведи мене, поведи", але вголос я сказала: "Виходить, ти ждав, поки на дубах закучерявиться листя? Але не всі ж такі довготерплячі. Уяви собі, що я вже була у всіх київських лісах і вже бачила буквально все, що там можна побачити". — "Я ж не знав", — сказав він, і я по голосу почула, який він засмучений, розчарований і навіть зляканий. Мені хотілося ще подратувати його, щоб хоч трохи відплатити за довгу зиму і за довгу весну чекання, але я пожаліла Володю і згодилася: "Поїдемо. Тільки не барися, щоб повернутися додому ще до обіду. У мене справи". Останнє додала просто так: щоб прикрити шляхи для відступу, хоч знала, що відступати мені не доведеться, нікуди відступати.

* * *

...І от моя "Вятка" везе мас по вулиці Артема. Я відчуваю в себе на шиї гаряче дихання Вероніки, її міцні округлі коліна доторкуються до моїх ніг ззаду, на виїмках вона злякано ойкає і охоплює мене однією рукою, на крутих віражах щось мені кричить, але я не чую, в мене йде обертом голова, я зовсім п’яний від весни, від запаморочливо швидкої їзди, від незвичайної близькості дівочого тіла, якої мені ще ніколи не доводилося переживати. Ми їдемо довго-довго. Стоїмо перед світлофорами, спокійно обпираючись ногами об асфальт, і тільки наш "ролик" нетерпляче пострілює мотором. Ми переганяємо вантажні машини і ввічливо поступаємося легковим таксі, що завжди квапляться, мов на пожежу; нам хочеться добратися до лісу якомога швидше, щоб відітхнути від міста, забути про нього, а потім скучити за ним і повернутися на його вулиці, мов після довгої розлуки; але водночас ми й не квапимося, нам приємно обом отак їхати, дотикаючись одне одного, зливаючись в одне дихання, ми б їхали так цілий день і цілу ніч. Від шосе відриваються прожилки доріжок і гулькають у ліс, між сосни, між берези й дуби. Ось Вероніка притискується до мене ще міцніше і гукає мені просто в вухо: "Отуди!" Ми вискакуємо на лівий бік шосе, перевалюємо через неглибокий роз’їжджений рівчак — і вже ми в лісі. Три доріжки розходяться між соснами, мов сліди величезного таємничого птаха. "По якій?" — скошуючи око, щоб побачити хоч краєчок обличчя Вероніки, кричу я. "По середній!" — відповідає вона. Ми летимо вгору, котимось через наїжачений соснами косогір, за ним — широка долина, заврунена зеленим дубовим листям, круглими шапками дубів, високих, старезних і ще зовсім молодих, низькорослих, і навіть кущів дубових, Вероніка ахкає від захвату, обіймає мене вже обома руками, я мало не втрачаю рівноваги, кричу на неї, ми летимо вниз і вниз, доріжка звужується, ось вона вже просто стежечка, а потім і стежечка зникає, під шинами шурхотить торішнє дубове листя, ми зариваємося в дубову гущавину, стоп! — перед нами старий, закиданий паліччям і перепрілим листям окоп, видно, кулеметна ячейка, повернута бруствером в бік Києва, приткнута до самого кореневища столітнього дуба, який сів на неї ось уже майже двадцять років свої жолуді й прикриває її своїм листям. Я кладу моторолер коло окопу, випростовуюсь до хряскоту в спині, дивлюся на Вероніку, вона дивиться на мене. Потім ми дивимося на окоп.

— Окоп? — питає вона.

— Окоп.

— Чий? Наш?

— Звичайно, наш. Наші тоді наступали з боку Нових Петрівців. Ішли лісом на Київ.

— Може, тут загинули наші солдати? В оцьому окопі була, смерть?

— Ні, навряд. Гинули між окопами. Тут зупинялися, постріляли, подавили фашистські вогневі точки — і вперед.

— А якщо не подавити вогневих точок?

— Все одно — вперед. Бо, сидячи в окопі, війни не виграєш, В окопі й не вмирали. Рідко, в усякому разі. Тим більше в густому лісі. Гинули між окопами. Мій батько теж так загинув. Біг в атаку, впав і більше не підвівся. Піхотинець.

— Мені страшно, — сказала Вероніка.

— Це гарний страх.

— Може, й так, — не стала вона заперечувати. — Дай мені руку.

Я дав їй руку, і ми пішли в окоп, ще нижче, у вибалок, а потім по схилу, який підіймався полого і повільно, і на вершині того схилу, певно, ховалися тоді восени сорок третього фашистські автоматники, і, коли наші хлопці вилізли з свого окопчика і теж побралися, як оце ми, вгору, їх зустріла смерть.

— Навіть не віриться, — прошепотіла Вероніка, — не віриться, щоб у такому лісі, серед такої краси вбивали людей.

Я мовчав. Вперше я побачив, який справді прекрасний дубовий ліс повесні, побачив різьблене зелене листя на міцних вітах, відчув запахи, які струменіли звідусіль: і з землі, і з дерев, і з самого повітря, — і мені теж не вірилося, що тут могла колись гніздитися смерть, бо все дихало тут життям, вічністю, силою. Я стиснув Вероніці руку.

Шуліки кричали у дубовому лісі. Вони завжди кричать повесні у дубових лісах: "Ха-р-р-р! Хар-р-р-р!" Мов стріпує ліс з себе задуму, ніби хоче гукнути: "Я живу, росту!" Ніде б нам не було так дивно-гарно, як тут, серед цих дерев. В розірваних хмарках над нашими головами пропливало десь сонце, зазирало вниз, кидало на землю і на наші обличчя тіні. Тіні пливли, як риби, а то раптом скакали, мов олені, мов коні, різьблені тіні від листя й гілок і від нашого хвилювання. Я побачив дівочі очі, і вони були зовсім не такі, як тої новорічної ночі. Страх зробив їх більшими, вони мінилися якимись дикими барвами, я ніколи не бачив таких очей і не знав, що можуть бути такі очі. Мабуть, вони могли бути такі тільки у Вероніки. Її уста були зовсім близько. Поцілувати не нахиляючись. Цілувати, цілувати, цілувати! Забути про все! Де ж ти був до цього? Що робив? Чому не цілував цих уст? Кому потрібен твій проект, коли такі уста ждали? Хіба не промовляє до тебе малюнок дівочого рота більше і голосніше, ніж тисяча найдосконаліших архітектурних витворів?

* * *

...А я не знала нічого, опріч страху. Колись я вже пережила такий страх і гадала, що він більше не повернеться, а він знов був тут. Він був у листі дерев, у несміливих травах, що пробивалися з-під торішнього листя, і в торішньому листі він був, і в молодому запаху весняного лісу, і в моєму голосі, і в моїх руках, і в моїх очах, і в усьому моєму тілі.