День для прийдешнього - Загребельний Павло

— Це неабиякий успіх. Кому не везе в дискусіях, везе в коханні, так казали ще древні греки. А може, й не греки, може, то я сам вигадав. Ніко, я впаду на коліна!

— Можеш падати хоч на живіт.

Ми пішли. На сходах Вероніка швидко нахилилась і поцілувала мене в щоку.

— Побачать, — сказав мляво я.

— Нехай.

Вологе тепло її уст подіяло на мене заспокійливо. Я знову відчув тишу Києва і білоінійну його красу.

— Знаєш що, — сказав я Вероніці. — Давай сядемо на тролейбус, та поїдемо до Глибочиці, та махнемо на Татарку, там десь у моїх родичів розкішна ялинка!

— Гаразд, — згодилася вона, — але спершу давай зайдемо тут ще в одне місце, до моєї давньої подруги.

І ми зайшли до подруги, де, звичайно, була "штрафна", і були обійми, поцілунки, докори: "Чого не заходиш?", проводжання, потім зайшли ще до когось, потім я згадав, що на Артема один мій товариш одержав квартиру, і ми зайшли покропити всі кутки шампанським, а вже тільки тоді добралися до Татарки.

ПОЧАТОК КІНЦЯ

На місці кроком руш! Тупцювали на одному місці, товкли воду в ступі, переливали з пустого в порожнє, намагалися дійти до істини, а істина лежала десь поза межами кімнати, в якій засідали ці люди, поза межами їхнього впливу.

Кукулик був утомлено байдужий. День наближався до кінця, а засідання жюрі не могло ніяк закінчитися. З появою секретаря міськкому зникла категоричність суджень, тепер кожен намагався вживати якомога обтічніших формулювань, говорили довго і тільки для того, щоб нічого не сказати. Кукулик трохи тривожився: чи секретар зробить які-лебудь висновки з цих невиразних балачок, чи зрозуміє він, що саме треба підтримувати?

Секретар слухав. Дивився на кожного, хто виступав (а виступав навіть Кошарний, обережно вихваляючи економічність проекту "Космос" і гудячи нестримне експериментаторство автора "Сонця для всіх"), намагався побачити його очі.

Ох, очі, очі! Ми дивимося в очі тільки дітям і коханим, а потім уже більше нікому. Так і проживаємо життя, не бачачи більше живих, наближених до нас людських очей, хіба що на екрані кінотеатру, в якоїсь там кінозірочки. А ще нам не вистачає часу слухати. Ми намагаємося вибалакатися. Говоримо й говоримо без кінця і ніколи не слухаємо. Слухаємо тільки в школі. Та й то тільки для того, щоб згодом почати говорити самим. Чим далі, тим більше говоримо і менше слухаємо. Та що там слухати! — мотив усіх засідань, усіх зборів. Навіть у суді слухають тільки з обов’язку.

А в нього була тепер така посада, яка зобов’язувала насамперед вислухати людину. Вислухай, розберися, будь об’єктивний і справедливий.

Перед виступом Олексій Іванович попросив у Кошарного протокол, проглянув його. Кошарний ухитрився дочепити до протоколу аркушик з викладками — скільки членів жюрі за який проект. Найбільше голосів зібрав проект "Космос" — це було ясно. Секретар попросив слова, підвівся, відкашлявся, сказав:

— Хай товариші мені пробачать: я не архітектор, не будівельник, виступаю тут як особа якоюсь мірою службова, насмілююсь також взяти слово від імені тих, хто не представлений у вашому жюрі, — від трудівників міста Києва, хоча в таких самих повноваженнях важко відмовити також іншим товаришам — і з міськради, і з Держбуду, та й вам, нашим уповноваженим по будівництву житла. Добре було б, звичайно, знати думку багатьох тисяч киян. Тоді нам легше б зараз працювалося. Я, наприклад, дивуюся, чому не влаштували виставки проектів, перш ніж їх розглядатиме жюрі.

— У нас було обмаль часу, — пояснив Кукулик. — Та й не хотілося, щоб навколо конкурсу розпалювались зайві пристрасті.

— В мистецтві без пристрастей не обійдешся. А ще важливіше тут — суд народу. Подивилися б наші проекти кілька тисяч чоловік та написали в книгу відгуків свої думки...

Діжа уявив, що б писали про "Космос", і затулив рукою посмішку. Такі написи довелося б публікувати хіба що в "Перці" та "Крокодилі".

— Мені особисто подобається ідея вашого конкурсу, подобається демократична ідея його проведення, подобається і суто архітектурна ідея: експеримент, пошуки нових шляхів, нових конструктивних рішень, можливо, застосування нових будівельних матеріалів. Такий конкурс, окрім того, може дати нам приплив нових творчих сил в архітектуру, він активізує нашу молодь, та й не тільки молодь, і тому перед жюрі стоять завдання не лише суто архітектурні, а й педагогічні, державні завдання по виявленню й підтримці талантів. Це можна зрівняти з тим, що, йдучи шляхом, ми побачили алмаз. Від нас залежить, чи втоптати його в багнюку, щоб ніхто його ніколи не побачив, а чи підняти, щоб він засяяв на всю свою силу і кинув відблиски на якийсь з куточків нашого життя. На жаль, іноді в нас ще буває, що ми не помічаємо цих алмазів, топчемо їх, а потім посилаємо далекі експедиції за алмазами.

Нам потрібні нові свіжі сили в архітектурі ще й тому, що останнім часом якось так складалося, що видатні, досвідчені архітектори відійшли від розробки проектів районів великих міських комплексів. Вони всі — на високих адміністративних посадах в Академії будівництва і архітектури, в Спілці архітекторів. Якщо й беруть замовлення, то тільки на окремі об’єкти. Персональні, так би мовити, об’єкти. Іноді це бувають проекти справді вдалі, як Палац спорту (хоч покрівля в ньому й нагадує покрівлю ангара) або готель на вулиці Рози Люксембург. Іноді — надто претензійні, як наша міськрада або готель "Москва". Іноді ми сліпо переносимо західні взірці архітектури на наш грунт і маємо просто комічний ефект: візьміть Київську річкову пристань, яка зовні витримана ще в дусі смішної помпезності культівського періоду, з колонами і карнизом, а всередині розписана в ультрамодерністському стилі, який не опирається на жодну з відомих нам традицій — просто манеризм, еклектика, модничання — і більш нічого.

Через те, повторюю, у нас були великі сподівання на ваш конкурс, і міськком свого часу підтримав ідею Василя Васильовича. — Кукулик ствердно хитнув головою, посміхнувся. — І от сьогодні ми присутні на завершальному акті цього дуже цікавого експерименту.

Товариші багато говорили про висунуті на преміювання проекти. Я теж знайомився з представленими роботами. Знову ж таки не можу не зазначити, що не вважаю себе спеціалістом, і що, певно, багато деталей пройшло повз мою увагу. Якщо можна так висловитися, то я хочу бути сьогодні тут найнормальнішою людиною серед ненормальностей і аномалій всього того, що зветься мистецтвом. Щоправда, спершу, коли я дивлюся на проекти, то моє серце вражає краса або ж відсутність краси. Для вас кожен проект промовляє іншим голосом, ніж для мене. Істота архітектури — її просторова конструкція. В малюнку вона згладжується, нівелюється, гине. Архітектор відчуває насамперед конструкцію. Тому він перш за все звертає увагу не на малюнок цілого об’єкту, не на фото майбутнього будинку, а на деталі. Я ж дивлюся на малюнок, я намагаюся уявити ці будинки так, як вони стоятимуть на київській землі, я намагаюся вписати їхні профілі в лагідну красу нашого міста, і ось тут починаються мої симпатії і антипатії по відношенню до тих чи інших проектів.

Усі завмерли. Кожен ждав, як же адресуються секретарські симпатії і антипатії. Однак секретар не квапився з висновками. Занадто заплутали сьогодні тут усі справу, щоб можна було розрубати її одним ударом, щоб вирішити двома-трьома словами, та ще й кому — не спеціалістові, а партійному працівникові! Адже всі спеціальні творчі питання повинні вирішувати все-таки творчі працівники. Олексій Іванович продовжував:

— Але тут я забуваю про красу, витонченість, оригінальність, картина, намальована моєю уявою, тьмяніє... Я вже не бачу нових прекрасних споруд, вписаних у київський ландшафт, я згадую про інше. Бо в мене є ще інша функція, інші повноваження. Я ще бездушний технічний експерт, я повпред економії, уповноважений ощадливості, посланник скнарості. Я не хочу знати слова "краса", чую лише слово "користь", народ доручив мені тратити свої гроші тільки так, щоб був максимум користі при мінімумі затрат. Естетику погодити з економікою, красу з користю.

— Ах, як же це правильно! — не витримав Кошарний і аж підскочив від свого вигуку.

Олексій Іванович глянув на нього, трохи помовчав, мовби ждав, чи той не скаже ще чогось, посміхнувся.

— Але ощадливість треба розуміти теж вірно, по-народному. Економити копійки або й карбованці і розтрачувати тисячі — це не економія. А ми, на жаль, ще часто маємо саме таку економію. Наприклад, будівельники часто говорять про звуко-тепло— і ще там якусь ізоляцію. Насправді не маємо ніякої. Будинки наші прониза і стуком, грюком, ревінням радіол, телевізійною балаканиною. Економимо будівельні матеріали і розтринькуємо душевні заряди наших людей. З цим треба покінчити і негайно. Ми багато будуємо, але не завжди дбаємо про майбутнє. Чи можна тимчасовість сполучити з довговічністю? У вас є термін "статика споруди". Уявіть наші панельні будинки через двісті років? Важко, правда? А Софія стоїть тисячу літ, і будували її наші малокультурні предки. Ми ж маємо в своєму розпорядженні бетон і сталь, маємо дивовижну техніку, а панельний будинок ставимо тільки на той час, поки поіржавіють арматурні сполучення. А самі ведемо безконечні дискусії про способи забезпечити стики від іржавіння. Дискусії є, способів обмаль. На жаль, і в нових наших проектах я не побачив розв’язання цієї проблеми, яке чимось відрізнялося б від існуючих, дуже й дуже недосконалих, підкреслюю.

Мені сподобалося, що автори деяких проектів сміливо пішли проти усталених за останні кілька років стандартів у проектуванні будинків. Ясна річ, я не за те, щоб ми кожен будинок споруджували за індивідуальним проектом, — так ми ніколи не забезпечимо, наших трудящих житлом. Будівельні комбінати — це не будинки моделей, де щодня міняють фасони. Тут постійні деталі, якомога менше треба найменувань. Досить сказати, та ви це знаєте й без мене, що номенклатура деталей лише на один житловий корпус доходить до двох тисяч. Уявіть собі, що ці деталі щоразу матимуть інші форми. В спорудженні будинку бере участь до тринадцяти спеціалізованих управлінь. Але з другого боку, ми не можемо погодитися з тим, що на київській землі, на радянській землі виростатимуть і далі тисячі будинків-близнюків.