Криничар - Дочинець Мирослав

На двоногих зловмисників у псів інший викрут. До цехів були приставлені сторожові собаки, люди ночами пантрували чергою. Підмогли й братове-зброярі. Де в упадку кревне суспільне добро, там стає грудьми ціла громада. А це сила. Наша відкрита сила долала силу злодійську.

Люди мінялися, росли духом. Повелася боротьба з "партачами", позацеховими ремісниками, що торгували поробками на базарах. Вони гнули ціну, підсовуючи гірший товар. Я наполіг, аби їх штрафували, половина йшла в цехову скарбницю, а половина — в міську. Так було заборонено

продавати в Мукачеві "волосаті", необроблені постоли і не побілені гуні, а на весь крам встановлено тверді ціни. Ремісникам не вільно було ганити чужу виробу, закликати покупців з вулиці і витісняти сусідів з громадської лавки. Тих, хто з якогось причинку, не міг працювати в артілі, приєднували до цеху документально й давали надомну роботу. Та їм і самим на відрубному хлібі було важко. Я скупив ліпші глиновища в Новому Селі та Іванівцях, брав гуртом матеріали, мав свій діловий ліс на корені, запустив плавильну і ливарну печі. Тож за дешевим сирцем із поклоном ішли до мене.

Цехи кріпли. Наймали вже робітних людей з поденників та малоземельних селян. У більшості зародилися позичкові каси. Бідні і хворі могли дістати грошову спомогу. Артіль допомагала вдовам і тим, що служили у війську, вчилися. Водночас суворо карали гультяїв і нечестивців. Могли позбавити півмісячної платні за те, що хтось не з’явився на похорон побратима. А коли заскочили жону майстра за любовними втіхами з підмайстром, то діставала вона 15 палиць, а коханця карали тридцятьма і виганяли з города за "вчинену цехові ганьбу".

Скоро і влада розчовпала виграш такого господарювання. Податей більше, а мордування менше, ще й до празників урядники діставали дари від цехів. І понад це, я зголосив, що кожен цеховик відробляє річно одну днину в замку, а на випадок військових дій визначається місце, яке цех буде захищати своєю зброєю. З такою умовою люди сміло могли держати вдома зброю і мати майно під охороною. Ще одне моє впровадження — товариство гасичів. Від кожного цеху відбиралися люди, що в разі пожежі притьмом збиралися на гасіння. Для цього ми склепали великі бляшані бочки і при них помпи з шкіряними сикавками. Як таке могло не любитися зверхникам?! Незчувся я, як став депутатом Мукачівської домінії, а бургомістер оголосив мене своїм почесним дорадником. Відтоді мої задуми пішли як по маслу. А мастити було чим...

Працювали дві плавильні — в Ряпиді і в Нижній Визниці. Спочатку залізо ми плавили в ямах (придалися вуглярська й горничарська школи), а далі звели муровані стіни з каменя-річковика. Печі привезли з Сілезії. Неподалік поклали й молотивню. А біля Кольчина — квасцеву фабрику. В Жборівцях варили "гірку сіль", котру розвозили по всій цісарській імперії. В Підгорянах розвивалася суконна мануфактура, фарбоване сукно продавали навіть до Польщі. Навчилися ми також, залучивши заїжджого шваба, варити й пресувати цупкий папір. І дерева, й води для цього було доста. Папір радо брали друкарні Лемберга.

Либонь, я перший у краї, повернувшись до свого корінного ремества, почав пошуки цінних руц. І знайшов у ріці Ломовані й у потоках під Лісарнею та Плоским золото. Воно було не зовсім чисте, з домішком срібла. Коли цей промисел розрісся, жупанат прибрав його до своїх рук. На готовий хлібець знайшовся їдець. Щоправда, я встиг викупити деякі землі під золотими намивами, то їх мусили орендувати. Залишили мені й баню з деревний вугіллям у Березинці, і вапнякові копальні в Сускові. Там ми випалювали вапно, а заодно копали гострий іскристий пісок, який годився на скло. Дуті зеленуваті скляниці і прозорі штофи залюбки брали пивовари й корчмарі. Так було, доки в гуту не вдарила блискавка, а розбурхана ріка підмила її стіни.

За різне хапалися, та головним хлібом мукачівського робітництва залишався камінь. Імперія потребувала доріг, городи — бруківки. Довкола здіймалися гори сивого граніту, що, змочений, виблискував синіми іскрами. Твердий і принадний, камінь давався обробці, і десятки молотів приденно цюкали на Шелестівських пластах. Люди сірими мишами гризли обніжжя гори. Підошвам столичного панства теж любився наш камінь. Бувало, що я тижнями сидів у Пешті чи Відні, наглядаючи, як мої люди стелять там майдани. Вночі ходив свіжим бруком босоніж перед тим, як мали проїхатися шляхетні брички. П’ятам було любо чути рідну теплу твердь. Там, під позеленілими від часу статуями кінних вождів, мені й почепили на груди хрест Витязя.

"Я ж не вояк", — мляво відхрещувався я.

"Ви, пане Криничар, більше, ніж вояк. Ті нищать, а ви відроджуєте".

...Час пролітав над Мукачевом, відносячи роки й десятиліття. Гой-гой, ноги мої глибше вростали в землю, руки стискали жмут віжок здоровезного розгонистого воза, а серце прагло краси. Ще раніше приставив я в науку до моравських ливарників двох похватливих хлопців, виписав звідти майстра і за рік вони почали це діло тут. Жига захоплено чипів над формами, Йванко йому помагав. Так ми почали виливати з чавуну ступи, гирі для важниць, печі, лавиці, надмогильні хрести і плити. Був і світильник Жигової руки, виліплений в образі діви, що простягає в долонях вогонь. Якийсь час карбували ми й медалі для королівського війська. Один вельможа з Марамороського Сигота, дочувшись, попросив відлити йому ворота й огорожу, а добре б — ще й коритце з водограєм. Я поїхав сам на місце, аби зміряти все наочно.

Несподівані обдарунки Твої, Господи. Тільки-но ступив я в двір сиготського маєтку, як зір мій з того краєвиду нараз вихопив жінку, що сиділа зі служницею під деревом і перебирала черешні. Ясне волосся тугим перевеслом косичилося на потилиці, а слова її відбивалися тихим дзвоном об таріль. Соломка! Вона сиділа до мене спиною, і я вгадав вигин її шийки одразу. Я впізнав би той голос із річища голосів. Хоч то сиділа важна пані, а не рухливе, сміхотливе дівча. На травиці бавилися з щеням діти. Обходячи посідок, я бокував і хнюпив вид, аби не виказати себе. Нашвидко замалював, що треба, від гостини відмовився. Не хотів підживляти спокуси. Ачей вона мене не впізнала, а може, не подала знаку. Вже на вулиці я, як злодій, зазирнув ще раз у шпару паркану. І серце моє знову затерпло. Вона була прекрасна. У гарної жінки не лише весна гарна, а й літо.

"Соломко, Соломко, постели мені м’яко". — "Я сама простелюся тобі м’якою дорогою. Я для тебе спасенним дахом буду, хлопче", — відлунювала потривожена пам’ять.

І тої миті, під чужою загородою, врозумів я: нічого тобі не належить; стільки всього маєш, лише не те, що найбільше хочеш. Пронизливо-гостро, аж до німого плачу, забаг я мати свій дім, свою криницю, сад, а в ньому — жону і дітей. Аби вони бавилися на зеленому моріжку.

Я вернувся додому і в першу голову завів собі молоденького пса, назвав його Мирком. А тоді став придивлятися до жінок. І очі помалу відкрилися. Мій перший цеховий подільник Микула, зверхник ради "знатних і розумних", нараяв купити ділянку над Латорицею, що клином сусідила з його обійстям. Зібрався я недільного підвечірка оглянути її, покликав і пса. Заблудили ми в садах. Бачу — дівчина йде з козубцем ягід. Ступає пружно, рипить накрохмаленою сорочкою, вихляє срібними кільцятами у вухах. Я обізвався, вона сіканула бритвами темних очиць. Завмерла, як козуля на скелі. І я завмер. Краплинки поту ряхтіли над верхньою її губою. А мені — диво-дивне —схотілося зібрати їх перстом, а може, й облизати. Я ворухнув устами, мимохіть рахуючи... до семи.

"Що ви рахуєте? — підняла лискучі торочки брів. — Я ж тут одна".

"То добре, що одна, — сказав я, збиваючись із ліку. —Менше покараних буде. Ягоди мої крадеш?"

"Ваші?"

"Це мій сад... завтра буце".

"То завтра й присікайтеся", — відтяла скоромовно й рушила далі".

"Стривай утікати. Знаєш, хто я?"

"Знаю, пан Кутьо".

"А це Мирко", — чомусь звернув я на пса.

Вона засміялася — аж малини затряслися в кошарці. А срібні кільця танцювали у вухах. Так заповзято сміялася.

"Чому регочеш, чорнявко?"

"Бо сміхота і є. У вашого пса ім’я людське, а у вас —собаче".

Це розсмішило й мене. Так ми вдвох і сміялися, розпуцжуючи перші намерки. Так і досі всміхаємося, коли стрічаємося очима. І нема на то ради. Уста мовчать, а очі самі між собою говорять. Десь я чув: любиш біляву, а жоною стає чорнява. Це про мене і про мою Марточку. Вона народила мені трьох доньок і наповнила радістю наш дім. Я пізнав, що таке зріла любов. Це коли з нею, з єдиною своєю жоною, ти чуєшся сильним навіть тоді, коли слабнеш тілесно й духовно. Тоді, в першу стрічу, мені не треба було й дораховувати до семи, аби вибрати її. Тепер я числю кожен день, який вона дарує мені своєю близькістю.

Марта ніколи нічого не обіцяє, вона мовчки береться і робить. А коли все готове, тихо відходить, аби не каламутити моїх розмислів. Вона нарадила мене взяти в прийми малого Йванка, аби я мав кого муштрувати, мав з кого ліпити свою подобу. Все, що не стається довкруж, вона стрічає словами "Дякувати Богу..." Зрідка я питаю її, що б вона хотіла мати ще. "Я хочу те, що хочеш ти", — відповідає моя Марточка. Здебільшого я не знаю, що хочу. Зате достеменно знаю, чого не хочу. Може, це й важніше.

Я й далі розбуцовую свій обшир, підсилюю цехове господарення, рубаю і саджаю ліс, копаю руди, стелю дороги, мурую кам’яниці, витягуючи Мукачево з глини. Це моя робота, мій приденний клопіт. І тільки. В підмурки і стіни я не вкладаю душу ("Не вділяй із своєї живої душі на мертве", — застерігав Божий Симко). Для душі я маю інший просвіток. Помагаю церквам, кріплю береги Латориці від повеней, утримую сиротинець і богадільню, підпираю русинських учителів, визбирую по халупах і приставляю до діла метикуватих дітваків... Ці клопоти дивним робом вертають мені сили, які забирає безнастанна праця. Так по життю ведеться: дещо, котре ми вважаємо головним, послабляє нас; інше, на перший позір другорядне, — кріпить нас.

Справдилися Мордкові й Гречинові настанови. Мушу зізнатися, що гроші самохіттю ходять за мною. Як хвороби, котрі я не лікую; як пси, яких я не відганяю; як злодії, від котрих не ховаюся; як жінки, котрих не кличу... Мабуть, через це вони, гроші, й вірні мені.