Криничар - Дочинець Мирослав

А заснував цю державу цар Менес, що був купцем. "Мена" — так називали мінял, торговців давні слов’яни. Ось звідки подзвін! Виходило, що я прийшов сюди за своїм хвостом.

До слова, тутешні купці теж прийняли мене приязно. Жива торгівля стирає границі, віри й мови. Шібабів родак Фікрет, що й сам підторговував рисом (біла пшениця, про яку я вперше почув від Ліня), оселив мене в своєму домі, призвичаював до тутешніх звичаїв. Чужина робить людей люб’язними. Ми з ним були тут чужинцями, хоч і різними. Та мова грошей поріднила нас. Єдина мова, яку впізнають усі.

"Ти покажи їм отвір, а вони вчинять ворота, — повчав мене осілий турчин Фікрет. — Рук тут вистачає. І шапок теж, а от голів мало".

Він звів мене з посідачами дикого Синаю, які кочували з худобою бідними межигір’ями в пошуках води й нужденного бур’янцю. Вони нагодували мене плескатим прісним хлібом, сиром і м’ясом, дали дві верблюжі кошми

— для лежанки поверх піску і для даху, що кріпився на чотирьох жердинах. То був захисток від сонця, бо дощ останній тут пам’ятали лише беззубі діди. Так я дістав свій дім, перед його порогом хлюпотіло старе, як світ, море. Його берегами з перетертої охри колись ходили пророки й мученики, і через це воно було таким пречистим і таким солоним від сліз віків. Обняли й мене ці води, змиваючи шкаралущу розчарувань і вимиваючи з душі мулький пісок сумнівів.

Увечері низанкою світляків тремтіло за розімлілою затокою Зайордання. Від Єрусалиму з-поза гори Синай, розпеченої за днини, надлітав гарячий низький тиховій, шурхотів піщинками, древніми, як ці застиглі кам’яні пагорби, схожі на переплутані людські тіла. Здавалося, вони оживали й промовляли до мене знайомими голосами...

Симковим: "Бог думає, синашу, про тебе, але не замість тебе. Якими б не були твої труди і прагнення в галасливому безладі життя, живи у мирі з Ним, а отже —із собою".

Гречиновим: "Хайрадість приходить до тебе щоранку і залишається на весь день".

Жиговим: "Трава вища за наш хист. Бо талант від Бога, слава — від людей. А те, що наше, покриє врешті-решт трава".

Галасовим: "Ніколи не зрівнюй себе з іншими, бо завжди будуть люди твердіші й розумніші за тебе".

Мордковим: "Один гріш — це ніщо. Гріш і роботяща людина — це вже срібний. А гріш, роботяща людина і Бог —це багатство".

Лойковим: "Добрий пастух, якщо схоче, то й цапа здоїть".

Ліневим: "Держи спину і стережи сон".

Шібабовим: "Очі жадібніші за живіт. А язик —хранитель голови".

Дервішовим: "Радо пий свою чашу — зцілення на її дні".

Тимковим: "Коли стаєш на міст, спробуй палицею — чи міцний".

Соломчиним: "Солоданьку, що ’м тобі рада..."

Дориним: "Ти залишишся повіки в мені, як кісточка в сушеному абрикосі..."

І зрозумів я тоді, що ніщо нікуди не никне, що душевні пережиття близьких людей живими згустками наповнюють небесну баню і в час молитовної тиші серця спускаються до нас. Аби скріпити, напоумити, надихнути. Доки ми носимо в собі їх образи, вони в помічній спілці з нами. Простір і час тут ні до чого. Бо це інший закон —закон Вічності.

Я шукав для тутешняків воду. Якщо досі навчився чути її під землею, то тут я мав увидіти її через залізний камінь. Я знав, що вода є — мусив щось пити народ Мойсея, блукаючи пустелищами. Якщо порожнеча породила верблюда і ящірку, вона заготувала для них і воду. Ця скупа з вигляду свята земля багато чого ховала від поверхового ока. Мені помагали в роботі вимуштрувана провидливість і числа з Гречинової таблиці. Не минуло й трьох місяців, як я вирив перший колодязь. Затим — другий і третій.

Шейх на білому верблюді війнув білим рукавом: "Тобі відкрилася моя земля — тож вона й твоя". Інші казали: "Ти впав нам із неба". Та була й інша подячність. Якогось полудня я застав біля криниці молоду жінку, що дуже побивалася за чимось. Її писані чорні очі повнилися розпачем. А крізь синювату засмагу вилиць пробивався рум’янець сором’язливості. "Що сталося?" — запитав я. —"Я набирала в бурдюк воду і впустила срібний обруч", —потирала знічено зап’ястя. Що було робити: я роздягнувся (вона затулила очі руками), обв’язав себе мотузом і поліз у колодязь. Обнишкав дно, та нічого там не знайшов. Хоча ні, саме там мені відкрилося те, чого я не запримітив, коли довбав сухий створ. Сонячний пук переломлювався крізь товщу води, засвічуючи зеленавими вогниками сколи промитого пласта. Це був камінь, за яким я сюди прийшов.

Коли я вибрався нагору, ні жінки, ні мого одягу, ні торби з пожитками не було. Та мене це мало засмутило, я був у незрівнянно більшій вигранці. Ще більше радів Фікрет. Тепер він міг залишити свої рисові тюки й віддатися гранению і збуту коштовного каміння.

А я копав далі. Копав і чекав.

Солодкий мій читальнику, чи відома тобі туга за отчим краєм? Якщо ні, то ти вже щасливий. Я розвіював свій сум у безнастанних походах горами й морем, докопувався до водних жил у надії, що нападу десь незабутній смак дитинства. Але вода в тому гарячому супіску була жовтавою й пустою, як слина небіжчика. Бувало, палив цупкі, як дріт, поворозини неопалимої купини — може, запахне солодкаво вербою? Але тут навіть кріп пахнув по-іншому, тут навіть сіль гірчила. Мені снилися сливи, затягнені сивим туманцем, які я в шапці несу Влені, розбризкуючи босими ногами роси.

Я відбивав з морських побережин корали винної барви, обтісував їх, нанизував на кінську волосінь і не знав, якій жінці їх подарувати. Якщо довго щось нагромаджуєш (а тим більше каміння), воно починає давити, обтяжувати.

Якось я почув від погонича-пустельника вислів: "Яким вітром тебе приносить, таким і відносить". Я чекав цього вітру. І дочекався. Біля незнамо якої за рахунком моєї криниці око вихопило з гуртику прочан сакви-бесаги грубого ткання, биті порохом" і палені сонцем. У такому ж черезплічнику носила мене Влена, коли йшла копати панську винницю. У задній торбі нишкнув я, а в передній —ледаяка перекуска на довгу літню днину.

Я торгнув чоловіка за плече. "Ге?" — схарапудився той, відриваючи кухлика від спечених губ. — "Слава Йсусу!" —"Навіки слава на Його святій землиці!" — "Здалеку путь ваша?" — "З окраїнної Русі, що під Карпатами. Якщо чули".

— "Чув. Чи добра вода у вашій Тисі і Латориці?" — "Гріх на воду намовляти, але наша добріша за цю, святилася б". —"А сповідник Симеон з мукачівської обителі чи ще топче ряст?" — "Айно, лишень не так твердо, як переже. Ти, пане, де навчений нашої бесіди?" — "Латориця мені її нашептала, коли попід вербами плавав у мащеному глиною кошарчику..."

Зрадів я тим одноземцям несказанно. Нагодував їх вареною бараниною, погостив добрим вином, ще й у бесаги натоптав. А сам спрагло спивав їх розповідки, що оливою живили моє присушене серце.

"Що я годен дати тобі у віддарунок за добро? — звивався, як рута на вогні, дяк Олекса. — Хіба що свій ціпок. У цьому кленовому поплюванці застигли соки нашої землі. Буде тобі на підкріплення родової пам’яті. А схочеш — поведе туди, звідки привів сюди нас. Припровадить домів. Воно так: косиця найліпше цвіте там, де посіяна..."

Ми розпрощалися, і ходаки, поблагословивши мене, сірою низанкою рушили на Єрусалим. Розвірюхали вони порожнечу мого серця. Доти рідного, що надибував я тут, були тільки ріденькі журавлині ключі. З Мертвого моря потягував вітер сироко, що в’ялив серце й висушував кістки. Може, це й був той вітер, що приніс мене сюди? А палиця, що знає зворотню дорогу— вона сама липла до моєї долоні!

Наступного дня я згорнув верблюжу кошму і підрубав жердини, що тримали дах мого кількарічного дому. Я сторгувався з Фікретом, відпродавши йому ями-копалини, і з поклажею на двох верблюдах приліпився до першого ж каравану, що йшов на Туреччину. В Ефесі я швидко полагодив свої грошові клопоти. Встиг ще застати живим муллу Шабіба. Хоча саван для нього вже тримали напоготові. Я склав йому синівську подяку і попрощався назавжди. Висушені віком і хворобою губи ледь чутно шелеснули: "Що ж, іди, Фараде, куди веде серце. І я йду... Муку свою просіяв і сито повісив".

Більше ні з ким і ні з чим я не прощався. Лише підійшов перед смерком під оливковий сад, у якому жовтів грудкою рахат-лукуму Дорин дім. Щоб не збентежити її випадкового погляду, я загорнувся в старий халат. Прийшов, як дервіш, який нічого не просить. Я просто дякував самими очима за все, що вона колись дала мені: за теплу ніжність рук, за трепетну покору тіла, за красномовну маломовність, за оксамитну протяжність погляду, що обливав мене радісним спокоєм. Тепер я остерігався зустрітися з ним. Та вона б мене й не впізнала — вигорілого в спекотній Табі, жилавого, налитого роботою, заколюченого бородою і з колючою твердістю в очах.

"Доро, Доро, чужа облатко мого щербленого серця..."

Джемаль на той час полишив службу в султана і сповна віддався розбудові маєтку. Скупив довкруж ділянки і заклав на них винниці. Круглі, як дівочі груди, пагорби тяглися зеленими рядами. їх щедро напувало моє Нескупе джерело. Так його тепер називали. Виноград зрощували перевагом на сушку. Джемаль, чуючи, що я зібрався в Козацьку Країну, нараяв мені їхати не порожнем, а з ходовим крамом —ізюмом, урюком і халвою. Я розмислив, що й справді так буде безпечніше. Хоча тепер я міг спокійно видавати себе за мадяра.

Султан схвально поцінював опірність угрів австрійцям. Мукачівський Паланок довго залишався єдиною фортецею в Трансільванії, яку ще не засіли австрійці. До того ж її втримувала войовнича Олена Зріні, жона Імре Текелія, сама ходом із Хорватії. Черлені прапори не знімали з веж — як знак затятої стійкості. Більше двох років топталися під мурами австрійські лабанці і нічого не могли вдіяти, як ми колись під Білгородом. Султан тоді послав графині Олені подячний рескрипт-атнаме. А коли відступилася Польща й оборонці не мали що засипати в цівки мушкетів і гармат, і в фортеці почався недо'щ і розпач, управительку хитрістю схилили до перемовин, аби вона здала Паланок. А по тому замкнули з донькою в монастирі, звідки їх турки перепровадили на свій бік. А Мадярщину й Трансільванію віддали під оруцу Священної Римської імперії.

В тій колотнечі, сподівався я, моя парсуна цікавості не притягне. І не помилився. Вдало дістався морем до Криму, де виміняв Джемалів товар на рибу.