Криничар - Дочинець Мирослав

Спорядив валку і, поки мажі тихим ходом скрипіли на захід сонця, я відлучився до Білгорода. Там віднайшов у цілості свій сховок під сосною і наздогнав своїх. Цінний пожиток було запечатано в одну з бочок, схожу на інші, наповнені соленою рибою. Лишень у цій я віз сіль чужих земель. Чи то пак "масло земне". Віз на свою землю...

Коли ми вийшли на гребінь карпатського перевалу, я спинив валку на тривкий перепочинок, а сам пішов шукати заповітну криницю, з якою прощався двадцять літ тому. І знайшов її, захряслу в гущавині. Я прорубав ліщинник і пив, пив із того кадоба, як крадений кінь. Аж поки в голові не заясніла притомність: невже я дома?!

Ми плуганилися рінним спадом, а збоку гриміла майською повінню Латориця, неначе дражнила мене: от скільки дурної води, а ти роками зривав нігті в кров, аби пронюпати глибинну жилку, що відгонить нафтою і мертвячиною! Я пив ніздрями тужаву свіжість, молодий буковий настій і, сп’янілий, держався за кормигу, аби не зашпортатись. Сіролиці люди в сукняних лайбиках покрадьки виглядали з-поза кривобоких куч, а босі, нестрижені діти горобцями летіли нам навперейми. Я простягав їм табли халви, а вони шкрябали їх лепавими пальцями, боячись піднести до рота. Я впізнавав свій народ... народ, що не вірив ні окові, ні зубові. Так, я був дома. "Краю мій, краю, з тілом покраяним і омитим ропою..."

Коли ми порівнялися з Паланком, я піднявся знайомим прогоном (тепер він був брукований каменем) до псарні. Порожнє дворище залободилося, вітер торгав обдерті шопи. Зі сторожки вигулькнув сонний чоловічок. Повідав, що псів теперішній комендант не честує. Та й нащо їх, мури після облоги підрихтували — щур не продіється. Я запитав про Гречина. "За моєї помки такого не було. Розказували про одного химерника, що списував стіни вугликом. Але той давно пропав". — "Як пропав?" — "Того я вам не скажу. Одного рана застали його комору порожньою. Чи сам звітрився, прости Господи, чи кудись умкнули його нишком. Темниця — діло темне..."

Так і залишилася для мене кінцева Гречинова судьбина невідомістю. Дай йому, Господи, світлий прихисток у Твоїх засвітах. Може, він уже й там? Може, таки розгадав числовий закон, що провів його через стіну і підніс над часом і простором до сліпучого верху Істини? Я хочу в це вірити.

"А ви з котрих будете, пане?" — зазвідав мене сторож.

"Я не буду, я є. З тих, що й ви, вуйку. І такий же пан".

Я не застав живими ні Влени, ні Мордка. Жига поневірявся десь горами в шуканні нових барв. А Божий Симко впізнав мене і в сугемені каплиці. Поклав мені на плечі легкі, як крила горлиці, руки і задумливо сказав: "Ти потвердів, синашу".

"Це добре чи ні?"

"Як сказати. Млин бере тверде, а дає м’яке".

"А я про млин якраз і думаю. Хочу покласти його на заломі Латориці. Буде й загорода для повеней, і приступне мливо".

"Хіба тут доста для того води?"

"Води тут доста, отче, аби намолоти муки для всіх голодних".

"Мені любиться в тобі ця звага, але, крім води, потрібні ще й гроші".

"Я прийшов з грошима".

"Це добре, але ж ти, синашу, не роздаси голодним свої гроші?"

"Ні, не роздам, бо голодний не має не лишень віри, як ви казали, але й міри. Замість грошей їм краще дати реманент, замість муки — насіння".

"Це й жиди їм дають, а потому здирають сім шкур".

"Мені їх шкури ні до чого. Мені потрібні їх руки й голови".

"Навіщо?"

"На те, отче, аби вони не лишалися порожніми. Там, звідки я прийшов, кажуть: порожня рука — злодійська рука, порожня голова — майстерня диявола..."

Ще два літа ми купно помагали одне одному, Симко мені, а я йому. Він зберіг нотарську легітимацію на мій пай у будівництві доріг, яку справив для мене Мордко. За ці роки мені набігли добрі проценти. До того ж пайовикам нарізали наділи вздовж доріг, де вони могли відкривати свою комерцію. Я заклав декілька гостинних дворів, млинів, олійниць, сушарок і збиралень. Люди зносили сюди гриби, дички, ягоди, горіхи, мед. Тут це сушили, солили, пакували й провадили в багаті міста, аж до Пешта й Відня.

Я саджав сади й винниці, а коло них заводив пасіки. Мед — це солодке золото. Мед, як і вино, завжди має свою ціну. А наша карпатська бджола — чи не ліпша в світі. Блага, невибаглива й роботяща, як і наш чоловік. Виноградні чубуки мені везли з Токаю, з Молдови і навіть з Туреччини, де в мене лишилися кінці. За моїм вином посилали з Лемберга, Кийова і з Московії.

Купували чужі багатії, прощава скніла в нужді. Як і раніше, городський простолюд був полишений на Божу ласку й опіку. Рукомесний промисел ледве животів, копалень довкола ніяких. До середини зими люди з’їдали свої припаси, а далі мусили харч купувати, якось заробляти.

Вівсяний ощипок, крумплі й капуста — головна їжа. Цілий рік вони не виділи ні м’яса, ні яйця, хіба якусь децу молока. Ходили недокрівні, пожовклі, слабосилі. Зате скопом накидалися на них хитрі жиди-лихварі зі своїм повсюдним "гешефтом". Мало яка родина не втрапляла в їх тенета. Жиди захопили більше половини хлопських земель, орендували всі сіножаті, котрі перенаймали земледільцям. їм належало майже все тягло, вози й реманент. Вони так обплутали торговиці, що без їх посередництва не купиш і не продаси ні корову, ні свиню, ні садовину, ні домоткання.

Позики жиди давали щонайменше під тридцять процентів, а коли боржник фінансово занепадав, піднімали процентну струну. Аж поки той не ставав їх повним невільником, і тоді вони орудували його заробітком, життям і цілою його будучиною. Чоловік ставав вічним наймитом, не маючи до праці ні охоти, ні сил.

З гіркотою придивлявся я до живоття своїх одноземців. Русини не навчали дітей, не лікувалися, єдиною журою насущною було — наповнити шлунок. Зате приблуци-лихварі своїм дітям наймали вчителів-бохерів, були вхожі в жандармські постерунки і ручкалися із суддями. Кланялися лише "горі", "долину" ж топтали немилосердно. А королівські наглядачі-штултріхтери заїздили сюди з Пешта хіба раз у півроку.

Я розумів, що цей стан треба зломити. Силою влади не вийде — лише силою грошей. І сам я це не подужаю. Потрібен купний вибух заповзятливості, охоти до діла. А його може спричинити лише свобода дії, інтерес, гроші. Тут треба було брати за всі віжки одразу і перти воза вперед. А стелити путь — грошима.

Я почав із позик. Давав їх рукастим і промітним людям, правлячи вдвічі менший процент, ніж жиди. Я силував гроші поденникам і тим, що скніли в нужді. Люди боялися грошей. Тоді я придумав давати позичку на вуличні громади.

Знаходив головатого чоловіка і рядив це через нього. Видавав гроші на огорожі, на скло для вікон, на дрівцята, на вдобрення городів. Люди відробляли це в моєму лісі, в садах, на рибниках. Урядники громад вели рахунок. Коли втяглися, почали просити підпору для дворових хазяйств. Я давав на купівлю кози чи поросяти, на плуг чи возик, на житло й матеріал для роблення, на насіння.

Позикова книга товстішала щодень. Люди брали з живим блиском в очах. Чоловік, який має, — інший чоловік. Такий хоче мати ще більше, а жити ліпше. Він — ґазда. Його це тішить, він устає рано й лягає пізно. Він починає поважати себе й собі подібних. Даючи, я знав, що не всі і не все повернуть. Ризик, утрата — це другі імена гендля. Але як порядкувати в порожній крамниці, як множити цінності, коли немає споживача? Ти викопай криницю, а жаба знайдеться. Даючи їм у борг, я давав собі.

Як я чинив, коли борги не вертали, не маючи чим, не вміючи заробити? Я викреслював у книзі той рядок і забував. Нічого ліпшого тут не придумати. Так і я, і вони мали полегкість, ми могли зноситися далі.

Мадярські урядники підсміювалися: "Кортить вам возькатися з цим бидлом? Із пса ніколи солонини не буде".

— "Разом із пшеницею і бур’янець поливають", —відмахувався я. Не буду ж похвалятися, що й сам із собачої буди. А "бидло", руський народ — дуже добрий у глибині душі, послухняний, слова дотримується і порядності не втрачає. Корінь зла його — в глибокім болоті, в яке його загнало чуже владування. Та досить нашому чоловікові протралити десь на чужину — він перший робітник, а у війську — ліпший вояк, найвитриваліший до тягот. Як кажуть, шовк зноситься — онучою не стане.

Я знав, що чиню. Знав, що коли ступити цим людям назустріч, вони теж переймуться поступом. А вода, зіткнувшись із водою, набирає силу. Хто міг знати про це ліпше, ніж я. Коли я вернувся в Мукачево, застав тут хіба якусь жменьку крамарів, ще менше розпорошених ремісників. Усе інше — біднота, що жила з клаптя ниви і корови, поденні наймити, жебраки. Даючи позики, я придивлявся до них. Надто до тих, котрі брати ухилялися. Ці люди ще якось давали собі раду, боялися грошової кабали. Таких людей я і визбирував, як насінне зерно в обмолоті. А передусім таких, що годувалися ремеслом. На них я і сперся в своїх намірах. Бо ремісник — то улюбленець Бога. Цю правду мені відкрили турчини, що привернули собі світ умілістю рук і твердою волею.

Я повернувся домів не приблудою-гендлярем, їх вистачало тут. Мені руки свербіли до живого діла, до роблення. Перше, з чого я почав — зібрав у корчмі для ближчого зазнайомства майстровитих городян. Назвав і себе майстром-криничарем і розповів, що заробив цим добрі статки і що готовий це продовжувати купно з ними на розріст нашого Мукачева.

"Чи знаєте, поважні городяни, хто ви? Ви — любимці Господа. Ви — сіль людності, хребет цього города, який годуєте, вбираєте й облаштовуєте. Не грубі мури Паланку є твердинею Мукачева, а ви, бо що мертвий камінь без ваших рук! Таким, як ви, держава мала б у пояс кланятися й за пазухою вас носити. Але хіба вам потрібно це? Вам би працювати спокійно, без здирства, і мати добрий заробок. Я обійшов півсвіту і придивлявся до майстровитих людей, бо на них стоїть цей світ. Придивлявся й прислухався... Шевці як кажуть: хочеш шити — перше вузлика зав’яжи. Я видів, що найліпше маються ті, котрі купи держаться. Тоді один одного підпирає, учить і захищає. Тоді можна купувати більше доброго матеріалу за менші гроші, а виріб буце ліпшим і дешевшим. До майстрового гурту й жид не підступиться, не заломить ціну, бо артіль може відкрити свою крамницю. В гуртовій роботі вигострюється скусність: якщо чогось не знає один, те вміє другий чи третій.