Я, Богдан - Загребельний Павло

"Був гетьман, а з ним сама". "Мали розмову з гетьманом, і була при сім сама". "Обід дав нам ясновельможний, і по праву руку від нього сиділа сама".

Прискочив з гетьманським знаддям Іванець Брюховецький, приїхав з ним отець Федір, прибули писарі, між якими вже й Виговський, у козацькому вбранні, чистий, чемний, чепурний, перед очі мені не пхався, як Брюховецький, та я покликав його сам.

— Пам’ятаю, яку прислугу мені зробив під Боровицею, пане Йване, тож хочу тебе випробувати в нашім ділі, бо здається мені, шо годен ти більшого, ніж спогадування про свою інфамію та лики татарські.

Виговський мовчки схилив голову. Знав пошанівок.

— Бачив ти, що сталося на Жовтій Воді. То не просто виграна битва. І не просто кров. Кров’ю шляхетською в campu deserto59, як називають вони степи наші, змито кров народу мого, яку пани лили ріками впродовж десятиліть, а то й століть цілих. І те, що писав я під Боровицею, теж змито тепер панською кров’ю. Всіх можних, яких не побито, відішлю в дарунок ханові Іслам — Гірею, коронних гетьманів з їхнім військом розіб’ю так само, як розбив гетьманського сина, і хто попаде мені до рук, теж помандрує до Криму. Тим Чорним шляхом, яким ішов у ясир мій народ. Потоцького не лякаюся, бо й нікого не лякаюся. Азалі60 виграв він бодай одну велику битву? Азаж61 проблисла в ньому бодай іскра здорового глузду? Шкода говорити!

Весь народ піднімається до мене. Йдуть з усієї України та й ще йтимуть. Посилав універсали з Січі, тепер хочу скласти універсал з Чигирина. Хай знають про мою перемогу, про те, що я знов у своєму Чигирині, і хай ідуть до мене під Корсунь і туди, де стану. Напиши, що йдемо з вірою в Бога, у свою зброю і добре діло. Неба не прагнемо, пекла не лякаємось. Стаємо за поламаніє прав і вольностей своїх і кличемо всіх стати, бо ридання України голосами небо пробиває, прохаючи помсти. Ми народили дітей, вони повірили нам і прийшли на сей світ. І що ж вони тут знайшли, що побачили? Нам треба хоч вмерти, а заслужити, віднайти їхню довіру. Напиши, як розбили Шемберка і молодого Потоцького, а тепер розіб’ємо і Потоцького старого. Коли б’єш собаку, то чому б не вдарити й хазяїна?

Виговський слухав — і хоч би тобі муркнув. Це не козацькі норови, коли кожне твоє слово мов на списи піднімають. Видно, добре пом’яло життя пана Йвана, коли він виказує таку abrenuntiatio62. Але я не мав наміру щадити його. Перша розмова — перша й наука. Коли й поставлю його на місце Самійлове, то хай завжди пам’ятає, де гетьман, а де він сам бути має.

— Знаю, що довго крутився ти між шляхтою, пане Виговський, і сам у шляхетство вуса вмочив, то й слухай, що я тобі скажу. Ця шляхта не тільки хліб наш і сало наше їла, але живилася коло нас достатньо нашою мовою, перетягла з неї до себе багато слів, і наш одяжний посполюдний споряд, і наші пісні. За це не лаємо її, а шануємо, бо засвідчила розум, якого не мають наші писарі. Поглянь — но, скільки тих скрибентів маємо: писарі військові, полкові, сотенні, при отаманах, гродські, волосні, писарі й писарчуки, писаренята, підписки. Народ говорить одною мовою — гнучкою, багатою, рясною і барвистою, а пишуть якоюсь мішаниною, кострубатими словами, не знати звідки й узятими. Та ще й для писання такого доводиться тримати цілу орду скрибентів з покорченими душами і вивернутими мізками. Подумати лиш, що й я стільки років був таким покорченим, носив тягар навмисності На душі, і не вірилося, що зможу колись скинути той тягар, визволитися від нього.

— Над гетьманами не тяжіє ніщо, — подав нарешті голос Виговський.

— Окрім обов’язку. А ти, пане Йване, чи готов підняти на свої плечі тяжкий обов’язок мого писаря?

— З тобою, пане гетьмане, хоч на край світу.

— Не треба нам того краю. Свою землю маємо. Помітив ти, скільки там у нас писарів гетьманських?

— Дванадцять.

— Славно. Не гайнував, виходить, часу. Втрата в мене тяжка й невідшкодовна. Загинув писар генеральний Самійло з Орка. Ким тепер заміню його — не знаю.

— Дивне трохи наймення Зорка, — зауважив Виговський.

— Не Зорка, а з Орка. Бо вже він потрапив у орк, себто на той світ, як знаєш вельми добре з латини. Козаки в рай не попадають, а тільки в пекло. Тому до смоли звикають ще за життя. Липи свої просмолюють, і сорочки в смолі, і дратву — на чоботи та кінську збрую. Ну, то про Самійла. Замінити вже його ніколи не зможу, однак змінити треба. Може, й тебе спробую. Та це так. Тепер уложи універсал, як я сказав.

— Справедливо сказав, великий гетьмане, що мова народу — то святощі, — мовив Виговський, уклоняючись. — Розумію це і листи укладу відповідно.

Був дворак лукавий і біглець у всяких річах, та я тоді ще не збагнув цього.

Пан Іван уже на ранок спорядив універсал так, що мало й поправляти довелося, і мова була дохідлива, і все без слів зайвих:

"Богдан Хмельницький, великий гетьман Війська Запорозького, і все Військо Боже Запорозьке.

Відомо чиню, а саме людям духовним: владикам, архімандритам, протопопам, ігуменам, попам та іншим слугам Божих домів, також і старшині грецької віри: війтам, бурмістрам, райцям і на якому — небудь уряді перебуваючим грецької віри, — що, маючи чимало шкод, кривд, ламання наших прав і зневагу Війська нашого Запорозького через панів різних, через що Україна наша, і слава, і Божі доми мусили б загинути, і святі місця, і тіла святих, які до цього часу за Божою волею на певних місцях існують і лежать, вже не мали б жодної слави і ми з них жодної радості, — до того жорстокий розлив крові батьків наших, матерів, братів, сестер, духовних отців, невинних діточок, на яких висіла жорстока шабля ляхів і тепер виявила себе, — оце знову плачі, крики, лайання рук, шарпання волосся, мати дитини, батько сина, син батька — це ридання всієї України голосами небо пробиває, прохаючи помсти від Господа Бога — хочу шаблею знищити цього неприятеля, пробиваючись за ним до Вісли.

Так прошу вашої ласки, для Господнього милосердя, щоб ті, що є Людьми одного Бога, одної віри та крові, коли буду далі з військом наближатися до вас, мали свою зброю, стрільбу, шаблі, кульбаки, коней, стріли, коси та інше залізо для оборони стародавньої грецької віри. А де можете, якими силами та способами, готовтесь на цих неприятелів наших і стародавньої віри нашої, ворожих нашому народові. Порохом, найбільше оловом і грішми запасайтеся для деяких справ, про які дам вам знати пізніше, чого слід буде держатися. А якщо знаєте або чуєте від проїжджаючих або перехожих про війська яких чужоземних народів, набраних проти нас від короля, давайте знати і остерігайте нас; це розуміється і про лядську землю, коли також є яке військо і сила, — через того, кого посилаю до вас, повідомте нас, просимо.

За цю вашу доброзичливість і прихильність обіцяю вам ласку мою і мого Запорозького Війська і всім вам мій поклін до ласки вдруге передаю.

Діялось в Чигирині".

— Гей, пане Йване, — зауважив я Виговському, — додав — таки від себе "великого гетьмана".

— Хто ж від тебе тепер більший, пане гетьмане? — подивувався Виговський.

— Сам же й пишеш далі, що військо — Боже, отож, виходить, Бога не забуваєш і ставиш його над гетьманом. А хто під Богом ходить, то великим зватися гріх. Пишеш, щоб ставали всі для оборони стародавньої грецької віри. Воно й так, але, може, ще не час про саму віру.

— Що ж може бути вище за віру, гетьмане?

— Кажу ж, правдиво написано. Та це для нас, пане Йване, а не для тих сіромах, що й перехреститися не вміють, їм ще живіт свій захистити треба, діточок своїх, сорочку останню, а вже тоді віру. Щоби вірити, треба жити. А з мертвого — яка ж віра? Може, хай воно буде й так, як оце склалося й написалося, та треба ще й інак. Не один аби універсал, а кілька, і неоднакових, як неоднакові й люди, пане писарю.

Я звелів переписувати і розсилати по всій Україні явно і тайно, з гінцями гетьманськими і з надійними людьми, на Правобережжя до Києва і на Лівобережжя до Полтави, Миргорода, Чернігова, Новгорода — Сіверського і Стародуба; на Брацлавщину і до Кам’янця, та й до самого Львова. Так і понесли ті мої універсали Кобзарі й старці, з бандурами й торбами, співаючи думи й випрошуючи милостиню, вичитували слова моїх закликів, і люд піднімався і валом валив до моїх полків, так що там не встигали й спитати, хто й звідкіля, аби лиш мав самопал, чи спис, або просто дрючок добрий — дейнегу, за що й прозвано тих босоногих і гологрудих дейнегами. Питали їх старшини мої:

— В Бога віруєш?

— Вірую.

— А в Богородицю?

— Та вірую.

— Перехреститися вмієш?

— Та, може, й умію, а може, й ні.

— Ну, йди до полку, там навчать.

Кривоніс сповіщав мене, що військо в поході зросло вже втроє або й учетверо і зростає далі невпинно. Вість про Жовті Води випереджала і мої універсали, хоч пан Кисіль найбільше лютився на ті мої звертання до народу, пишучи канцлерові: "Цей зрадник розсилає всюди по містах таємно свої листи до Русі, де тільки стає". Та про пана Адама мова буде осібна, бо ще не настав його час, ще не почав він примилюватися до козаків та до мене, як то розпочне згодом, називаючи мене в листах свои "здавна милий пане і приятелю!".

Коронне військо зупинилося під Корсунем, перейшовши Рось. Там був шмат старого валу, насипаного чи й не за київських князів ще, Потоцький велів поправити давні насипища, а до них приробити нові вали. Коли вже все зробили, тоді побачили, що для оборони місце не годиться. Кривоносові вивідачі все те прознавали, а він сповіщав мене в Чигирині, натякаючи, іцо й мені час уже вибиратися з своєї степової столиці туди, куди прямує козацьке військо.

А я чіплявся за кожну зачіпку, аби лиш побути бодай один зайвий день з Мотронкою, бо розлука могла бути й навіки — хто ж то знав! І вона, щоразу як я заводив мову про від’їзд, падала з стогоном мені на груди, шепотіла гірко: "Ти не вернешся! Я знаю, ти не вернешся!"

Та я хотів вернутися і вірив у те. Вже відіслав поперед себе Чарноту з припасом, готувалися до від’їзду мої осавули, ще був обід з старшиною, тоді відправляв гінців, радився з Виговським, якого йменував старшим писарем, генерального не признаючи нікому, їздив по Чигирину, дивуючись, як багато люду може вміститися на такому невеликому, власне, шматку землі, так напоткнувся на шинок Захарка Сабиленка і вельми порадів, що не поруйнований і не спалений, бо козаки з шинкарями поводилися не дуже зичливо, коли не сказати грубше, а руйнувань у Чигирині мені б не хотілося.

Я кинув повіддя джурам і ввійшов до шинку.