Я, Богдан - Загребельний Павло

Та то ще мало бути колись.

Я гримав на вістових, які підскакували з тими чи тими звідомленнями, та ніхто не привозив вісті про Самійла. Отець Федір знайшовся, соборував умираючих козаків, ходив десь по розлеглому бойовиську, як живе втілення милосердя, а Самійла не знаходили, так ніби знявся і полетів з птахами.

Коли вже віддалявся я од цього поля ганьби, від одної купи невільників хтось гукнув:

— Пане Хмельницький! Пане гетьмане! Зглянься на мене! Я — Виговський Іван, писар з — під Боровиці…

Боровиця! Поле козацької поразки і тяжкої ганьби — і це поле звитяжне, але ганебне по — своєму. І чоловік, що мовби поєднав два поля моєї ганьби, відлеглі на десятиліття.

Я повернув коня, придивився до невільників, пов’язаних сирицею, оточених зіркими воїнами Тугай — бея. Виговського не впізнав, бо шукав писаря, а тут усі були жовніри.

— Не впізнаєш, пане гетьмане? Та ось я.

Жовнір, як і всі, але мовби й несправжній, тільки й того, що обладунок на ньому жовнірський. Закороткі руки, щоб махати мечем, рот маленький — і покрику з нього войовничого не видобудеш, вуса теж — такі собі.

— То це ти, пане Йване? Як же попав у лики? Де твій каламар? І хто тепер у тебе хазяїн?

Хазяїном виявився геть молоденький татарин.

— Що тобі за Цього бранця? — поспитав я його.,

— Кінь. Скакун. Огир.

— А коли дам кобилу? Ти молодий, тобі господарство треба заводити, кобила лошат приведе, розбагатієш…

Татарин кинувся розв’язувати Виговського. Той укляк у глибокім поклоні перед моїм конем.

Гей, пане Виговський, — засміявся я, — досі знав я, що в Тебе гнучкий ум, тепер бачу, що маєш і гнучку спину.

— Бог тобі віддячить, пане гетьмане, — мовив той, — що, так возвисившись, не забуваєш про малих сих.

— Який же ти малий, коли писар? Писарі малі не бувають. Як то сказано: писар поганого для себе не напише.

— Вже не писар, пане гетьмане, а інфаміста і відробляв свою інфамію на узграниччі простим жовніром.

— За що ж став банітом? Чи не догодив велемудрому пану Киселю?

— Спав з шляхетською жоною.

— Тоді справедливо. Бо спати з жоною, а не робити того, за чим прийшов, гріх неуявленний. Та вже тепер знімемо з тебе інфамію, коли схочеш піти з нами. Підеш?

— З тобою, гетьмане, хоч на край світу!

— Так далеко не йтимемо. Тепер одведуть тебе до писаря генерального пана Самійла, там і обзвичаюйся.

— Дяка, пане гетьмане. Здобув ти собі слугу вірного і відданого.

— З Богом, Іване, з Богом.

Згадав тепер про Виговського все, Прибув тої страшної Для нас зими під Боровицею молоденьким писарчуком при боці в Киселя. Молодий та ранній, бо посаджено його мені під руку пильнувати, щоб я вписав у козацьку субмісію все, чого ждало від поконаних панство, і так тоді мені допік, що я кинув перо, пошматував пергамен, жбурнув остряпки Виговському під ноги й загукав:

— Пиши сам, коли так! Що ти мені турчиш над вухом!

Ладен був побити цього короткорукого писарика, яко — то Бог наділив, мабуть, навмисне таким крихітним ротиком, щоб звідти соталося лише зло, як у змії отрута. Та Виговський умить, як то кажеться, перевернувся на спину, задер лапки і тихо порадив мені:

— Хай пан Хмельницький не псує собі гуморів та не бере всього того аж занадто до серця. Писати треба все, що вельможним хочеться прочитати, бо ж ви поконані, а Потоцький звитяжця. Та коли маєш щось сказати своє, то впиши тихцем і теє. Пиши, пиши, та й писни, та й писни!

Так і запам’ятався цей верткий пан Іван своїм хитромудрим "пиши, пиши, та й писни!". Тоді в ту ганебну субмісію я таки втулив од себе скаргу на тяжку долю народу мого, який панство нищить вогнем і мечем, і хоч Кисіль доволі покривився, читаючи ту вписку, але проковтнув, бо ж хотів далі видавати себе за великого захисника народу руського і його грецької віри.

Виговського ж я ще стрів у Києві гродським писарем, так само хитрим і невловимим, як перевертень.

Потоцький тоді після погрому Павлюка кривавими дорогами через Переяслав і Ніжин поїхав до "столиці своєї волі" Києва, де польного гетьмана з великого ляку приймали бучно, з найвищою шаною. Митрополит Петро Могила відвідав Потоцького з архімандритами своїми, новозасновані київські школи вітали гетьмана латинськими промовами й віршами, міщанство піднесло дари золоті й срібні на згадку про матір городів руських.

Потоцький почастував киян навзамін кривавим видовищем. Другого дня по своїм приїзді звелів набити на палю козацького сотника Кизима і його сина, а третьому козаку — Кузю — відрубано голову. Мовляв, кара над кількома, а страх на всіх. Виговський, бачачи, що я готов з шаблею кинутися на Потоцького, тихо, як то він робив, порадив мені їхати звідти, щоб подалі від гріха, і я майже вдячний був йому за ту пораду. Чи думалось кому — небудь, що через десять літ шляхетською кров’ю буде змито і ганьбу Боровиці, і оте криваве київське видовисько, та й над самим Потоцьким нависне загроза, якої ще не знав ніколи?

Виговський став для мене мовби нагадуванням ще одним і того, що було зі мною, і того, що маю звершити.

Тяжке випало мені порядкування в Княжих Байраках.

Звелів усіх поранених — своїх і шляхту — класти на вози і тихо везти до Чигирина, туди ж припровадити всіх можних шляхтичів, яких мав намір дарувати ханові. Тугай — беєві призначив зустріч у Чигирині, вибираючись туди ще того дня, бо серце моє рвалося від нетерплячки, коли згадував і малих дітей своїх — Катрю та Юрка, — про яких не знав нічого, і Мотронку, про яку й питати будь — кого боявся.

В одних болять рани, в інших душа.

Кривоніс мав вести військо на коронних гетьманів. Лише згодом довідалися ми, що з побойовиська зміг утекти тільки один чоловік. Був то служка Шемберка. З комісарським псом, сховався він у вовчій норі, де татари не змогли його знайти, вночі виприснув з щільного ординського оточення, мало не перериваючись, біг степом, поки добрався до перших сторож шляхетських — так коронні гетьмани довідалися про розгром на Жовтих Водах.

Кварцяне військо тоді добігало вже з — під Чигирина аж до Корсуня. Перед цим з горем — бідою дісталися до Мошен, пройшовши великі три милі тяжкими пісками, злими переправами через три ріки, прикрими лісами, лісовими дорогами нікчемними, вкінці товплячись на довгому мошенському мосту, ламаючи вози, падаючи в воду, грузнучи й топлячись.

Козаки згодом насміхалися з тої панської втікачки: "Та йшло панське військо через гребельку коло млина, а отой пресучий син Гарасим не зачинив свою сучку в млині, тая сучка почула — гіх, а панське військо у воду — бух, то котре Бога боялось, догори патинками переверталось, а котре ні, то сиділо на дні".

18

Дороги не мають воріт. Я міг вибрати будь — яку з доріг, що ведуть на Україну, а їхав на Чигирин. Виїздив звідти взимку, коли слово "Чигирин" означає "багато стежок у снігу". Повертався в теплі, не снігами, а травами, і Тясьмин виблискував переді мною, як слід, що веде до щастя. Бо слово "тясьма" означає "слід".

Згодом історики засуджуватимуть гетьмана, який кинув своє військо і зник на кілька днів не знати куди. Гадатимуть: що могло б статися за той час? Або військо розбіглося б, або напали б на нього коронні гетьмани й погромили, або зчепилося б з Ордою за здобич, або… Я хотів би подивитися на тих істориків. Чи вони любили коли — небудь, чи були в них діти, чи зазнавали вони втрат? Я спитав би їх: чи знаєте, де жона моя названа і неназвана? Одна вмерла, друга вкрадена, а серце одне. А сини? Один закладником у хана, другий загубився між людьми. А дочки? Рідна Катря і дві дорослі Ганнині. Яка їхня доля?

В чиї руки попали, хто розплів їм коси? Як багато запитань — і мовчання, мовчання. Чи це розплата за славу й вічність?

Я їхав уздовж Тясьмину, а може уздовж Дніпра, а може то була ріка мого життя, яка дає силу, підіймає дух і водночас несе з своїми водами весь жах і тягар влади, що звалюється на рамена одного чоловіка. Для всіх видається він всемогутнім, однак, лишаючись самотнім, стає безпорадно — скорботним перед цим світом — прекрасним і загадковим, та водночас і неспокійним, убогим, темним, гордим і невпокірливим і вічно загрожуваним звідусіль.

Мене супроводжували добірні молоді козаки. Щойно вус висіявся, а вже звитяжці, вже герої, і вже випала їм найвища честь: оберігати свого гетьмана. Про що думають вони? Про волю, про щастям про любов, про владу? Хто коло чого ходить, про те думає. Гетьманські прибічні думають про владу. Бідаки — про волю та багатство. Нещасливі — про щастя. А ті, кому доля була мачухою, — про любов та про любов, хоч іноді може здаватися, що любові в цьому жорстокому світі вже немає і ніколи не буде.

Чигирин — багато стежок у снігу. Та не тільки ж у снігу, але й у траві! Тисячі стежок, і всі ведуть мене до Чигирина, до тієї тонкої (ось — ось зламається, як очеретина), з голосом злякано — приглухлим, що знає тільки одне слово, повторюване тисячократно з упертістю й відчаєм: "Ні! Ні! Ні!" Всьому світові, Богам і дияволам: "Ні!", та тільки не мені, ой не мені, гей, не мені — світ широкий воля! — бо то ж для мене простелилися тисячі стежок топтаних і нетоптаних, без воріт і без початків, стежок, в кінці яких над білими пісками тясьминськими стоїть високий Чигирин, а в нім цариця жінок Мотрона!

Демко встиг усе: Доп’яв навіть гармату, яка весело бабахнула, вітаючи урочистий в’їзд гетьмана в Чигирин. Козаки палили з самопалів, люд сміявся і плакав, сонце сяяло, небо голубіло, сльози затуманювали мені очі, може, тому й не побачив ні Мотрони, ні пані Раїни, зате кинувся до мене малий Юрко і, поданий десятком дужих рук мені на коня, припав до мого пропиленого жупана, а до правого стремена вже тулилася Катря, примовляючи з радісним риданням:

— Ой таточку, ой же наш ріднесенький!..

Я плакав перед усім людом, не ховав сліз, які текли мені вже й по вусах. Жива кров Хмельницького, жива, хай провалиться все на світі, і хай здригнуться всі дияволи в пеклі!

— Коня для доньки великого гетьмана! — гукнув Демко мій вірний. — Хутчіш коня!

Ох, милий Демку, найдорожчий мій чоловіче, як же добре, що ти коло мене в цю Найтяжчу і найщасливішу мою хвилину! Немає прославлених полководців, немає великих воїнів, і заздрісників великих теж немає, а є цей хлопець, з серцем добрим і зичливим — і вже мені мовби й не треба нікого більше, от тільки дітки рідні щоб були біля мого серця натрудженого, та ще Тимко щоб теж опинився тут, та…

Де Мотрона? Чи вона тут, чи, може… Страшно було подумати, що Демко не застав її в Чигирині.