Залишенець. Чорний Ворон - Шкляр Василь

Нову землянку залишенці викопали за три версти від Лебединського Свято-Миколаївського монастиря, що стояв, як і "Мотря", на плоскогір'ї посеред лісу. Коней цього разу довірили в добрі руки на хуторах (сутужно було з фуражем), тому стайню не рили.

Різдво справили, можна сказати, по-людському. В кутку землянки навіть поставили дідуха, тільки сніп був не з околоту, а з сухого очерету, якого вони нарізали на лісовому озерці, де брали живу воду, — з талого снігу вода була прісна. Їхній кухар одноокий Карпусь (осколком вибило око ще тоді, як брали Черкаси) приготував вечерю, як і годиться, з дванадцяти пісних страв — були на столі свіжі підпалки, узвар, пшоняна каша, цибуля, мед (на зиму завжди запасалися кадібцем меду), печена картопля, квашені огірки, помідори, капуста, була сушена тараня, заощаджена спеціально до цього дня, бо який же Святвечір без риби, стояла тут ще мисочка олії, в яку вони вмочали хліб і картоплю, а також — ну, звісно, — кутя, щоправда, без маку, зате з товченого в ступі ячменю, присмаченого узваром та медом.

Діждавшись вечорової зорі, вони сіли до столу, проказали Отченаш, скуштували по ложці куті, а тоді, взявши чаші (це були різного калібру кухлі), стоячи пом'янули загиблих. Налили ще, і Чорний Ворон, котрий сидів у голові столу, знову підвівся, підняв свою чашу за кожного, хто зостався тут зимувати, в тому порядку, як вони сиділи по обидва боки від нього — за Вовкулаку, Сутягу, Біжу, його брата Захарка, Козуба, В'юна, Ладима, Фершала, Карпуся, Цокала, Невіруючого Хому і, звичайно ж, за Ходю, який прозрів і також повстав проти червоного люципера.

Ходя аж просвітлів од такого святочного моменту, але скромно опустив голову і, втупившись у дванадцять пісних страв, не міг зрозуміти, що ж це за свято таке чудне, якщо Карпусь не засмажив їм дикого цапа, якого він, Ходя, вистежив і підстрелив із лука біля того ж таки озерця, де вони брали воду. Так-так, Ходя змайстрував собі справжнього лука, позаяк отаман заборонив стріляти у лісі, а куди ж це годиться, щоб жити серед звірини й ходити голодному. Тож Ходя швидко змикитив, як бути: вирізав підходящу свидину, випарив її, вигнув дугою, із доброї сириці натягнув тятиву, а потім наробив таких стріл, що можна було йти не тільки на полювання, а прямо в бій, — він ті стріли оперив, наладнав кульові наконечники (на вогні виплавив із куль свинець), так що в землянці всі аж роти порозкривали, як побачили цього "могола" зі справдешнім луком. А коли перед самим Різдвом Ходя вполював дикого цапа, то тут уже козаки готові були його на руках гойдати, і тільки Невіруючий Хома заходився з усіх боків оглядати рогатого, підозрюючи, що той сам упав од морозу. Та ні, упав цапок таки від стріли, але Карпусь засмажить його лише взавтра, бо хоч повстанський раціон посту не передбачає, різдвяна вечеря — святе.

Кому в цей день дозволялося їсти дичину, то це хіба Ладимові, бо він був затятим язичником, який молився Дажбогу, Сварогові, Перуну, Мокоші і, що цікаво, незрідка вимолював у них те, що Ладимові було треба. Язичником він став не з якоїсь там примхи, а, можна сказати, таким з'явився на світ, адже народився Ладим у Яру, який відгалужувався від села Ганжалівки таким глибочезним рукавом, що люди, котрі там жили, майже ніколи не виходили "нагору", і до них, вважай, ніхто не ходив "униз". То були люди особливі й за натурою, і за своєю подобою: невисокого зросту, але дуже кремезні, смагляві, аж чорні (молились-бо до Сонця) і надто повільні, ніколи нікуди не поспішали, не метушилися, навіть розмовляли знехотя. Тож і Ладим, кремезний та смаглий, розповідав про свій Яр, наче клоччя жував: виходив він "нагору" хіба раз на півроку, щоб прикупити солі та сірників, а так жили на всьому своєму. Мали хліб і до хліба, аж поки не спустилась "униз" орда і не забрала в Ладима не лише хліб, але й молоду дружину, з якою вони тільки-но побралися. Тоді Ладим упросив Перуна, щоб той "убив громом" ґвалтівника, після чого мусив тікати до лісу, і так тут прижився, що іншого побиту вже й не уявляв. У лісі він ще ближче був до своїх богів, й ось навіть зараз, перед вечерею, відійшов у куток до Дідуха і, здійнявши руки, тихенько і дуже повільно помолився, а тоді так само повільно повернувся до столу й повільно слухав, що каже отаман.

— Подякуймо ж, хлопці, Богові, — звертався до всіх Чорний Ворон, — за те, що ми з вами живі, не заломилися і досі воюємо. А якщо доведеться загинути, то дай нам, Господи, зустріти смерть…

— У бою! — хором відгукнулися козаки.

— Атож, у бою, — повторив Ворон. — Бо навіть найкращим воїнам не завжди випадає таке щастя. Чека все обплела своїми липучими сітями, і я… — Він подумки мовив: і я не впевнений, що її агента нема серед нас, — але не сказав уголос. — І я хочу згадати наших отаманів Загороднього, Голика-Залізняка, Гупала, які так по-дурному влипли в ті сіті. Тепер не можемо ні пом'янути отаманів, ні випити за їхнє здоров'я, бо не знаємо, яка їхня доля. Та яка ж…

Ворон надовго замовк. Звідки йому було знати, що отамани ще живі і готуються до бою?

* * *

Без роботи, звичайно, нудилися. Перечистили зброю, перелатали одяг, порозказували один одному все, що знали. Вовкулака журився за своєю кобилою: Тася — дівка з характером, не кожен догляне за нею. Якось Вовкулака, купаючи Тасю в Тясмині, ненароком зачепив її під хвостом, то так хвицнула, що він ледве без яєць не зостався.

— Ну, яйця — то півбіди, — спроквола мовив Ладим. — Добре, що вона тобі зуби не виперділа.

— Це у вашому Яру такі шуточки? — образився Вовкулака.

— Слухай, Ладиме, — перебив їх Невіруючий Хома, щоб часом не завелися. — А що ви робите у своєму Яру цілу зиму?

— Вишиваємо, — позіхнув Ладим.

— І мужики? — не повірив Хома, хоч знав, що Ладим вишиває нівроку. Завжди має при собі голку з червоною ниткою і, як уб'є москаля, мережить на шлику своєї шапки хрестика. Буває, що й не одного. Тепер той шлик нагадував розшиту лиштву.

Серед хрестиків було трохи й білих — Ладим устиг повоювати і з денікінцями.

— У нашому Яру мужиків немає, — поважно сказав Ладим.

— А хто ж там у вас?

— У нас пани-господарі.

— Он як. Слухай! — Хома перевів недовірливий погляд на Вовкулаку. — А ти звідки взяв, що твоя Тася дівка?

— У неї очі ясні.

Про дівчат вони теж балакали. Їх послухати — то любку мав кожен. Вірилося хіба що Козубу. Він так розповідав про свою Ярину, що всі притихали й дивилися на нього "ясними очима".

Суворе, навіть хиже обличчя Козуба лагідніло від сором'язливості. Недовго він зустрічався з Яриною, але одного разу вони "побували на небі". Івасю, — сказала Ярина, коли проводжала його до лісу. — Ти до мене повернешся. Та коли що… не може так бути, щоб ти не залишив після себе сина.

Козубу вірив навіть Невіруючий Хома. В іншого він запитав би: "То як там на небі?", а тут прикушував язика.

Набалакавшись, вони різалися в карти. Одну колоду вже стерли на клоччя й намалювали нові. Ворон пожертвував на те шість аркушів із рудого зшитка, якого він "позичив" у кореспондента газети "Червоний Жовтень", коли вони виходили з Народного дому. Аркуші порізали на тридцять шість гральних карт, — чим би діти не тішилися. Давно помічено, що коли гурт людей поселити на одному тісному клаптику, то рано чи пізно між ними починаються сварки. Бо в кожного є свої звички і недогоди: той ночами хропе, той такий балакучий, що від нього болить голова, а той дратує вже тільки тим, що весь час перед очима. Ворон помітив, що найчастіше суперечки виникають під час гри в карти.

Спершу грали на "погони", потім на щиглі (ну, як діти), тоді на якісь дрібні речі, а коли В'юн програв Козубові свого "штаєра", отаман розізлився украй. Він відклав убік томик Гамсуна, якого перечитував удруге, бо на цю зиму не встиг запастися книжками — окрім "Кобзаря", в його польовій бібліотечці була ще збірка драматичних творів Лесі Українки, подарована Тіною (чи не її рукою в "Одержимій" підкреслено рядки: "Месія: Що значить, жінко, віддати душу? Міріам: Значить — буть готовим загинуть за любов"), завалялася також "позичена" у більшовиків книжечка "Три мошенника" про Мойсея, Христа і Будду й ось цей томик Кнута Гамсуна, якого Ворон відклав убік, почувши, до чого дійшла вже гра.

— За таке вуркаганське поводження зі зброєю, кожен, хто б то не був, підлягає військово-польовому суду, — сказав він. — І заслуговує… оголошення поза законом.

Це означало, що В'юн мусить назавжди від них піти, не маючи права пристати до іншого загону. Всі розгублено дивилися на отамана, який не мав звички змінювати своє рішення, але заковика була в тому, що жоден із них, навіть якби дуже хотів, не мав права до весни покидати землянку. Отже, оголошений поза законом підлягав розстрілу.

В'юн, без того блідий, став схожий на мумію.

Козуб хотів було мерщій повернути йому револьвер, але наштовхнувся на важкий погляд отамана.

— А ти не рипайся, — сказав Ворон Козубові. — У самого рило в пір'ї. Проти "штаєра", либонь, кольта ставив, не ґудзика?

— Так, пане отамане…

Хлопці перезирнулися — вони знали, що Козуб проти "штаєра" закладав свій трофейний годинник "Сута".

— Спершу поставиш револьвер, потім коня, а далі? Всіх нас? Хіба ми святили зброю для того, щоб грати на неї в карти?

— Цей револьвер не свячений, — сказав В'юн. — Я сам забрав його у "червінця".

— Немає значення, — відрубав Ворон. — Ніхто з нас не має права торгувати зброєю.

— Ми не торгували, — пошепки мовив В'юн.

— Міняли, закладали, перепродували — це одне й те саме. І замість того, щоб вчасно схаменутися, він ще й виправдовується. Ви обоє заслуговуєте розстрілу! Та якщо програний револьвер один, то зробимо вам поблажку, — Ворон прискалив око. — Нехай помре хтось один із вас двох.

Вовкулака вже здогадався, що батько отаман вирішив тільки полякати "бісових дітей". Ще років два тому, може, так і було б, але не тепер, коли їх зосталася жменька. Тому Вовкулака підіграв отаманові:

— Еге, тільки один.

Приголомшені козаки мовчали. Кожен відчував, що тут щось не так, що присуд отамана вкрай суворий, тим більше стосовно Козуба, який узяв на себе половину вини. І що це за рішення — нехай помре хтось один із двох?

Отаман пояснив:

— Якщо ви такі картярі, що вам уже й револьвери не потрібні, то зіграйте на своє життя.