Кобзар - Шевченко Т. Г.

- гори.

Стогне земля, стогне море,

Стогне та гуде!

 

Косаря уночі

Зустрічають сичі.

Тне косар, не спочиває

Й ні на кого не вважає,

Хоч і не проси.

 

Не благай, не проси,

Не клепає коси;

Чи то пригород, чи город,

Мов бритвою, старий голить

Усе, що даси.

 

Мужика, й шинкаря,

Й сироту-кобзаря.

Приспівує старий, косить,

Кладе горами покоси,

Не мина й царя.

 

І мене не мине,

На чужині зотне,

За решоткою задавить.

Хреста ніхто не поставить

І не пом՚яне.

 

[30 травня 1847, С.-Петербург]

 

XII

 

Чи ми ще зійдемося знову

Чи вже навіки розійшлись?

І слово правди і любові

В степи і дебрі рознесли!

Нехай і так. Не наша мати,

А довелося поважати.

То воля господа. Годіть!

Смирітеся, молітесь богу

І згадуйте один другого.

Свою Україну любіть,

Любіть її… Во время люте,

В остатню тяжкую минуту

За неї господа моліть.

 

[Між 19 і 30 травня 1847, С.-Петербург]

 

«Не спалося,- а ніч, як море…»

 

 

Не спалося,- а ніч, як море.

(Хоч діялось не восени,

Так у неволі.) До стіни

Не заговориш ні про горе,

Ні про младенческие сны.270

Верчуся, світу дожидаю,

А за дверима про своє

Солдатськеє нежитіє

Два часовії розмовляють.

 

1

Така ухабиста собой,

И меньше белой не дарила.271

А барин бедненький такой.

Меня-то, слышь, и подсмотрили;

Свезли в Калугу, и забрили.

Так вот те случай-то какой!

 

2

А я… аж страшно, як згадаю.

Я сам пішов у москалі;

Таки ж у нашому селі

Назнав я дівчину… Вчащаю

І матір удову єднаю.

Так пан заклятий не дає:

Мала, каже, - нехай, дождуся.

І, знай, вчащаю до Ганнусі.

На той рік знову за своє;

Пішов я з матір՚ю просити.

«Шкода,- каже,- і не проси.

П՚ятсот,- каже,- коли даси,

Бери хоч зараз…» Що робити?

Головко бідна! Позичать?

Та хто таку позичить силу?

Пішов я, брате, зароблять.

І де вже ноги не носили!..

Поки ті гроші заробив.

Я годів зо два проходив

По Чорноморії, по Дону…

І подарунків накупив

Найдорогіших… От вертаюсь

В село до дівчини вночі,-

Аж тілько мати на печі,

Та й та, сердешна, умирає,

А хата пусткою гниє.

Я викресав огню, до неї…

Од неї пахне вже землею,

Уже й мене не пізнає!

Я до попа та до сусіди,

Привів попа, та не застав,-

Вона вже вмерла. Нема й сліду

Моєї Ганни. Я спитав

Таки сусіду про Ганнусю.

«Хіба ти й досі ще не знаєш?

Ганнуся на Сибір пішла.

До панича, бачиш, ходила,

Поки дитину привела

Та у криниці й затопила».

Неначе згага запекла.

Я ледве-ледве вийшов з хати,

Ще не світало. Я в палати

Пішов з ножем, не чув землі…

Аж панича вже одвезли

У школу в Київ. От як, брате!

Осталися і батько й мати,

А я пішов у москалі.

І досі страшно, як згадаю.

Хотів палати запалить

Або себе занапастить,

Та бог помилував… А знаєш,

Його до нас перевели

Із армії чи що?

 

1

Так что же?

Ну, вот теперь и приколи!

 

2

Нехай собі. А бог поможе,

І так забудеться колись.

 

* * *

Вони ще довго говорили,

Я став перед світом дрімать,

І паничі мені приснились

І не дали, погані, спать.

 

[Між 19 і 30 травня 1847, С.-Петербург]

 

«Думи мої, думи мої…»

 

 

Думи мої, думи мої,

Ви мої єдині,

Не кидайте хоч ви мене

При лихій годині.

Прилітайте, сизокрилі

Мої голуб՚ята,

Із-за Дніпра широкого

У степ погуляти

З киргизами убогими.272

Вони вже убогі,

Уже голі… Та на волі

Ще моляться богу.

Прилітайте ж, мої любі,

Тихими речами

Привітаю вас, як діток,

І заплачу з вами.

 

[Друга половина 1847, Орська кріпость]

 

КНЯЖНА

 

Поема

 

 

Зоре моя вечірняя,

Зійди над горою,

Поговорим тихесенько

В неволі з тобою.

Розкажи, як за горою

Сонечко сідає,

Як у Дніпра веселочка

Воду позичає.

Як широка сокорина

Віти розпустила…

А над самою водою

Верба похилилась;

Аж по воді розіслала

Зеленії віти,

А на вітах гойдаються

Нехрещені діти.

Як у полі на могилі

Вовкулак ночує,

А сич в лісі та на стрісі

Недолю віщує.

Як сон-трава при долині

Вночі розцвітає…

А про людей… Та нехай їм.

Я їх, добрих, знаю.

Добре знаю. Зоре моя!

Мій друже єдиний!

І хто знає, що діється

В нас на Україні?

А я знаю. І розкажу

Тобі; й спать не ляжу.

А ти завтра тихесенько

Богові розкажеш.

 

Село! і серце одпочине:

Село на нашій Україні -

Неначе писанка село,

Зеленим гаєм поросло.

Цвітуть сади, біліють хати,

А на горі стоять палати

Неначе диво. А кругом

Широколистії тополі,

А там і ліс, і ліс, і поле,

І сині гори за Дніпром.

Сам бог витає над селом.

 

Село! Село! Веселі хати!

Веселі здалека палати,

Бодай ви терном поросли!

Щоб люди й сліду не найшли,

Щоб і не знали, де й шукати.

В тому господньому селі,

На нашій славній Україні,-

Не знаю, де вони взялись,-

Приблуда князь. Була й княгиня.

Ще молоді собі були,

Жили самі. Були багаті,

Високі на горі палати,

Чималий у яру ставок,

Зелений по горі садок,

І верби, і тополі,

І вітряки на полі,

І долом геть собі село

Понад водою простяглось.

 

Колись там весело було.

Бувало, літом і зимою

Музика тне, вино рікою

Гостей неситих налива…

А князь аж синій похожає,

Та сам несмілих наливає,

Та ще й покрикує «віват!».273

Гуляє князь, гуляють гості;

І покотились на помості…

А завтра знову ожива,

І знову п՚є, і знов гуляє;

І так за днями день минає,

Мужицькі душі аж пищать.

Судовики благають бога…

П՚яниці, знай собі, кричать:

- І патріот! І брат убогих!

Наш славний князь! Віват! Віват! -

А патріот, убогих брат…

Дочку й теличку однімає

У мужика… І бог не знає,

А може, й знає, та мовчить.

 

Княгиня взаперті сидить.

Її і в сіни не пускає

Убогих брат. А що ж робить?

Сама втекла і повінчалась,

І батько й мати не пускали,

Казали: - Вгору не залазь.-