Позичений чоловік - Гуцало Євген
І на коні й під конем, і на возі й під возом, і на гарматному лафеті й на броні танка, і в теплушці й на даху вагона — випадало по-всякому. А в широкому світі навчився багато всякої всячини, знаю, що сонця в мішок і справді не вловиш, що шила в мішку не сховаєш утишку. А також затямив, що раз назвався грибом — лізь у кіш, знаю, що зі своїм уставом у чужу церкву ходити не слід... То чом би тепер спокійненько не посидіти на цепу? Адже, коли подумати, припнули мене до колодязя, а колодязь — яблунівський, а Яблунівка — на Україні, а Україна — на Землі. Отож, припнуто до планети Земля. А хіба я до неї і так не припнутий? Припнутий всеньке своє життя, а Дармограїха хіба що ланцюга вкоротила, от і всі діла. Захочу —— й посиджу трохи, спочину, а не захочу—смикну за ланцюга, щоб вирватись, і таки ж безпремінно вирвусь, бо дужий, бо ще на силі чуюсь.
І, так подумавши, відчув, як тіло моє стало наливатись ще більшою силою, руки задзвеніли від моці, груди загули здоров’ям, як лаврські дзвони у Києві. Я взяв у руки ланцюг, що тепер видався легким, як павутинка бабиного літа, міцно намотав на кулаці і вже намірився смикнути... та стримався в останню мить, заскочений зненацька побоюванням: гаразд, коли одірву ланцюг із коловоротом, а коли не вдасться? А якщо коловорот так надійно вбито в тумбу, а колодязь навічно вріс у яблунівську землю? Тоді — лихо! Тоді можна, смикнувши за ланцюг і не тямлячись на силі, не тільки всю Яблунівку зірвати з місця, а й сусідні села, а й далі, далі... всю Землю! Поперевертаю міста й села, гори й долини, річки з кораблями й моря з підводними човнами, понищу заводи й аеродроми, шахти й полігони, курорти на південних узбережжях. Кинуться шукати винуватця трагедії, а сліди й приведуть до Яблунівки, тут мене за шкірку, товариський суд влаштують. Добре, як іще правління колгоспу "Барвінок" візьме на поруки, а як не візьме?!
Ні, спокійніше, либонь, трохи посидіти на ланцюгу, подихати на повну губу свіжим осіннім повітрям, пофілософствувати над життям... Та й, мабуть, не для того я колись порятував Яблунівку від потопу, щоб тепер задля своєї шкури перевернути її догори дном!
Отож сиджу на лавчині під грушею, припнутий на ланцюгу, й філософствую на всі заставки, пишаюся своєю людською силою, спроможною перевернути всю землю от тільки до пори ця сила погуляє на припоні.
— Хомо! — Голос зоотехніка Невечері долинув із вулиці, з-за сливового та вишневого гілля.— Скільки можна під грушею сидіти? їхав я на велосипеді на ферму — ти сидів. Повертаюся з ферми — ти сидиш! Чим так заклопотаний, якщо не секрет?
— Живу, значить, як у батька за пазухою, то надумав посидіти трохи надворі та слинки вволю поковтати.
— Видать, багато слини запасся.
— Ага, тьма-тьмуща: кучугура й три оберемки.
— А за колгоспною худобою не скучаєш?
— Ага, скучаю, як собака за києм... І чого ти, Трохиме Трохимовичу, пристав як горбатий до стіни? Крути педалі — й гайда до Христі, доглядай мого названого синочка Хомка Хомовича... О, бач, надувся, мов на вітер!
Зоотехнік зозла головою через гілля ник, мов сучка в глек, і давай присками прискати:
— І не Хомович, а Трохимович, уже свою дитину переписав на себе, так що ніякий він не названий твій синочок!
— Але ж на мене був записаний, був моїм названим!
— Що було — те загуло, Хомо Хомовичу, а зайве патякатимеш— пізнаєш, відкіль гримить! Я, може, за день— другий і розпишуся з Христею, бо зі своєю бабою глека побив на друзки, й того розбитого глека навіть законно оформив!
І підлатавшись із моєї балачки, мов май грушами, Невечеря крутнув педалями — і мов нечиста сила вхопила. Сиджу на лавчині під грушею, філософствую, аж пара з мене йде, сам собі покивую головою, мов сухим опеньком, на своє філософствування. Бо, знаєте ж, думок маю—що й на воловій шкурі не списав би за все довге воляче життя.
Але неспроста снились мені собаки, яких начебто вві сні листоноша Федір Горбатюк начіпляв на груди й плечі видимо-невидимо, усякої масті й статі, своїх, яблунівських, і чужих, вселенських, бо ж собак чіпляти, то, як відомо, плітки та поговори...
Ох і шкода, що не здогадався прогнати оту наврипливу сороку!
З верха осокора біля воріт сорока злетіла на подвір’я і, подзьобавши якесь насіння, поскакала ближче до колодязя. Тут, угледівши ланцюга, що звисав із повороту, застрекотала так, наче її чорти лоскотали. Далі, мало не по ланцюгу пострибуючи, моторно побігла до мене під грушу, спинилась на півдорозі і, супостатка, застрекотала знову, що собацюра з будки у відповідь заскавулів жалібно. Тоді сорока зірвалась — і полетіла геть...
І коли сорока летіла над садком, придивився я до хвоста її довгого, а на хвості побачив те, що вона вкрала на Дармограїшиному обійсті, щоб негайно рознести по всьому селу. А роздивившись сорочого хвоста, я вже наперед знав, що яблунівці повірять сороці, а взнає якась кума — взнає півсела, а люди, як мовиться, і смоляну кобилу зложать, і навіть сліпець присягнеться, що своїми очима бачив!
І лише сороку побачивши та її довгий хвіст роздивившись, я пошкодував, що мій ланцюг такий короткий — не дасть і в хаті заховатись.
А вже якраз сонечко зійшло над Яблунівкою, ясне проміння золотило стовбури дерев, осінні айстри та чорнобривці всміхались, пахло махоркою, пасльоном і гіркотою зів’ялої м’яти. По обійстях скрикували свійські гуси, чуючи передзимову тривогу, на шляху гули автомобілі, на стовпі біля колгоспної контори гомонів репродуктор, оповідаючи про події на Близькому Сході, а я сидів на вогкій лавчині під горбатою грушею й очікував на свою неминучу долю так, як віл очікує обуха.
Спершу налетіли сороки, повсідались на гіллі дерев, застрекотали, за сороками наринули ворони, заграяли-закаркали; горобці сипнули хмарою, зацвірінчали. А далі почав усякий люд сунути яблунівський — хто відірвався в полі від трактора, хто з ланки від буряків, хто з ферми чи колгоспної контори. Дехто прийшов напівроздягнений, дехто напівозутий. Хтось іще дожовував сніданок — і в одного з рота було видно кістку від курячого стегенця, в другого вареник із капустою, в третього велику, завбільшки з кулак, пшеничну галушку. Яка молодиця не могла кинути вдома дрібненьку дитину, то прийшла з дитиною на руках. І навіть старі діди, що по кілька років уже не злазили з печі (сиди, грибе, поки тебе лихо здибле!), покинули влежану черінь і притюпачили сюди. Був один знаменитий глушман на всю Яблунівку (ну, глухий же, як тетеря, ти до нього говори — мов до гори, ти йому про Тараса — а він тобі про півтораста!), то навіть оцей глушман, якому й обідні не треба правити, теж пришкопертався, напоумив його хтось! І з острахом подумалось про те, що коли пришкандибало старе луб’я, такі молоді, як у спасівку яглиця, оті, що світові не раді, то чом би з такого дива не поприходили й інші... А саме ті, що вчора чи позавчора дуба дали, кого вода змила, хто пішов на дно раків ловити, кого правцем поставило, кого підкосило, мов косою, кого взяв дідько за старий борг, чия свічка догоріла до палички! А серед них, звісно, батько та мати, дід і баба, прадід і прабаба, рать пращурів. А також, зосібна подумалось мені, й колишній головний бухгалтер нашої артілі Петро Зосимович Варава, неперевершений мастак пити пиво до раків і їсти раки до пива.
І, нарешті, прийшла моя рідна жінка Мартоха.
Лихо нікого не прикрашає, суща істина. В жалобному одязі, який Мартоха надівала на похорони та поминки, передчасно посивіла та згорбатіла, з поораним зморшками обличчям, із очима-болотами, в яких перестали бити замулені джерела радості, вона йшла по опалому листю, мов примара, а яблунівські колгоспники розступались перед нею, даючи дорогу.
Наче тут і не зібралось мало не всеньке село, моя рідна жінка Мартоха розв'язала вузлика, припасеного з собою, дістала з вузлика пляшку молока, шматок сала та окраєць хліба.
— Давно, либонь, сидиш на цепу, Хомонько мій дорогий,— озвалась голосом плюсклим, як витіпаний негодою колосок.— То закропися молоком, то поїж трохи сала з хлібом.
І сіла поряд зі мною на лавчині під грушею. Я накинувся на їжу, бо й справді на цепу зголоднів од безвиході й думок, а жінка, сумно дивлячись, тільки головою співчутливо гойдала.
— За віщо ж Дармограїха тебе, наче нелюда, вп’яла на посміховисько на цепу?
— Бо хтось іще вдосвіта плітку їй приніс, начебто нас разом з тобою бачили.
— Та ми чисті перед людьми і Дармограїхою, як ті голубенята сизі, які ще тільки завтра мають із яєчок вилупитись!
— Видно, обмова була така чорна, що повірила, ось підступно й посадила на цеп.
— Що ж, Хомо, страшно буває тому, в кого совість нечиста, а ти маєш чисте сумління. Хай хтось і не повірить, а ми добре знаємо, що це правда. Отож, Хомо, й соромитись нема чого, бо сором хліба не дасть! Соромота вийти за ворота, а сидіти перед усією Яблунівкою, мов на покуті,— таке не кожному випадало. Значить, пишатись треба, а не топтатись чобітьми по своїй гордості.
— Еге ж, Мартохо, казав колись у давнину сліпий до глухого: "Слухай, як безрукий голого обдирає".
— Зосталось тобі в Дармограїхи якийсь, може, тиждень перекапаріти. Ото було колись не вернути морду від неї — вже б додому повернувся, а не сидів на цепу.
— А якщо доведеться на цепу й просидіти решту строку?
— Що ж, Хомо, ще й не в таких бувальцях доводилось бувати — й то виходив із честю. Помагатиму всім, чим треба: від дощу долонею захищу, од вітру прикрию хусткою. Але й на ланцюгу слід відсидіти честь по честі, бо добре ім’я — краще багатства.
— А як там телиця? — питаю розчулено, зі сльозою в голосі.
— Добре, ой, добре! Може, тоді, як ти на волю вийдеш, наша телиця до бугая попроситься, ото свято буде!
— Поведемо до бугая Імперіалізме, не повинен відмовити, та й у знайомстві з ним.
І я, підкріпившись і на ланцюгу сидячи та перед усією Яблунівкою до моєї вірної та незрадливої жінки Мартохи тулячись, замріявся про той щасливий день у своєму житті, коли поведу телицю до бугая. І Мартосі, либонь, теж примарилась така сама картина, бо навіть у мріях вона завжди зоставалась вірна й незрадлива.
А сонце вже під полудень підбилось, а днина — гожа, мов дівка на виданні! Розмріявшись, усміхаємось одне одному, й так нам добре, як ніколи!
І хоч кажуть, що кому щастя — того не бере трясця, та...
