Чудний - Дніпрова Чайка
Та й що ти собі у голові покладаєш? Ти ж один, а проти тебе усе село! Чи ти ж дужчий, чи розумніший од усіх, отак мудруючи? Гляди-но, Карпе: не осуружуй людей, з ними-бо в сусідстві вік жити доведеться?
Так відмовляла Мотря на Карпови занадто праведні речі.
Але не такою оберталася вона до селян, як часом дратували її, натякаючи на штундаря. О, тоді й вона згадувала клаптики з св. письма, і вона вміла ними повертати так само зручно, як і всіма одвічними селянськими примовками – і балакучим бабам заціплювало.
– Та вже й ти розумна! Недурно й Карпиха!
– Та Карпиха ж! – одгризалася Мотря: – не криюся з тим! А чим вам Карпо в горлянці застряв? Тим, що письменний? Отже усяке скаже, що правда, бо тяжко письменний – чи до читання, чи до писання, чи до рахунку. А вигадки оті ваші дурні!
– Та то він вміє! – єхидно протягнула якась.
– Або що? або він робити не вміє? Чи на полі, чи вдома, чи з сокирою? – Адже кого кличуть сусіди, кому заробляти дають?
– Та розумний же, розумний; як турбівські штундарі! Ті то ж тяжко письменні, і неп’ющі, і працьовиті – ге-ге!
– Ну й іроди! A хіба ж мій до церкви не ходе? не говіє? Дітей не хрестить? – кричала вже Мотря. Та онде ввійдіть до хати та гляньте по образах – дивіться, бодай вам повилазило!
Але якось Мотря так уміла з людьми лаятись, що й до Карпа не доводила. Вона, неначе старша сестра, берегла його од їхніх нападів. А особливе стишувалась Мотря перед тим коханням та пестощами, якими Карпо наділяв її безногу Вівдю.
– Господи, який він! – зітхала вона собі, хоча і в хаті верх був її і скрізь чувся її дужий владний голос.
Роки пливли. Підросла Настя, почала вирівнюватись на гарну дівчину, підріс і Миколка і жваво бігав, ляскаючи батогом; у хаті лазило й пищало ще зо двое, а Вівдя так і лишилася "малою Вівдею", безногою калікою. Воно, казати, і ноги у неї були, та тільки вона не орудувала ними, вони були ніби наростки, ото як часами картопля у льоху попускає. Та й з себе була щупла, тоненька, як билиночка, а гарна-прегарна і до всього велика здільниця: чи помережати, чи пошити, чи намалювати, пряха з неї на все село була, а вже писанок ніхто таких було не намалює.
І де в неї бралося! Та й те сказати: не жалував батько нічого, щоб потішити бідну каліку: і грамоти вивчив, і книжок накуповував, малюнків роздобув то на ярмарках, то у дворі в панів, а що було трапиться вільна хвилина, чи свято прийде, то розказує про все, що сам бачив, читав, чи од людей чув. Дітвора було коло неї горнеться, бо таких казок ні одна баба на селі не вміла, та ще якісь новітні, і так було каже, що неначе вона сама при тому була, сама те все на собі одчула.
Тільки що року худла й худла дівчина, а очі її ставали синіші та більші, а густа русява коса обваяснювала гарну головку. Мати зітхала, гублячи надію, що дівчина колись одужає, і з жахом придивлялась до обличчя доньки, де так і вималювався красень Квіцінський, що вже тоді вмер.
– Кара Божа! – зітхала нишком Мотря.
– Милость Божа! – називав її у голос Карпо.
– І коли вже тебе Бог оберне чи туди, чи сюди! – казали байдужі здорові люди. Їм, які звикли до праці, й цінували понад усе силу та здоров’я, здавалося, що ця хвора дівчинка зовсім нікчемна, дурно на світі живе, і вони тільки дивувались, де це в неї береться стільки краси в її безкровному личку, де набирається стільки розуму в малій голівці, що він аж через край переливається, світить з синіх очей, дзвенить у розумних не по дитячому речах?
Вони якось не зважували, що не дурно ж Карпо всі свої думки, всі занехаяні людьми речі перелив мимохіть у малу дитячу душу. Часто-густо було батько и дочка без річей дивилися одне одному в вічі, наче мовчки розмовляли з собою. Карпо і дивував і радів, що до всього спритна його кохана донька, а тільки не раз і боляче тьохкало йому серце, що недовго вона наживеться на світі та натішить його своєю янгольською вдачою.
І правда, на 12-му році, коли Настя вже дівувала й на досвітки ходила, стала Вівдя дуже швидко в’янути, танути, мов свічка. Неначе ніщо й не боліло їй, а тільки сили все меншало і мала голівка на тонкій шиї хилилася під грубими косами, мов неполита квітка.
Мотрі з болем прокинулося серце: вчула вона, що мало зазнала Вівдя од неї ласки. Мотря, палка як і завше, одразу хтіла надолужити і тільки гірше турбувала слабу.
Поїхав якось Карпо з хурою каменю у Київ. Довго чогось не було його, а Вівдя, як неначе та пташка підстрелена, – кидається, розпитуе, чи скоро приїде батько.
– Та що тобі, Вівде! може болить що?
– Ні!
І знов до вікна, і знов аж стрепенеться, коли вчує здалека воза.
Кличе колись матір.
– А що мамо, жалуватимете, як я вмру?
– Що це ти, бог з тобою, дитино!
– Та нічого… Тільки як мене не буде, – матусенько, жалуйте татка, ой жалуйте їх!.. Оті малі не пожалують, як я… не вміють.
– Та звідки ти знаєш, що помреш? – дивується Мотря.
– А то мені янголом звісточку дано.
Так і не допиталася мати, яка то звісточка. А тільки батько на поріг, дівчина аж засяяла.
– От, – каже – я й знала, що таки діждуся!
Батько їй навіз і намиста, і стрічок, і хрестиків, усякого гостинця. Подивилась.
– Ще, каже, віночка бракує! – Здивував батько, що не радіє, неначе не догодив.
Однак третього дня поїхав до міста (до коваля діло було), купив уже їй, як хотіла, гарного вінка. Привіз, – та аж затрусилася.
Вбралася; усе поначіпляла: і стрічки, і намисто.
– Що, – каже: – гарна я?
– Гарна, гарна! Та й коли ж це моя Вівдя не була гарною?
– А скоро ще кращою буду! – загадково сказала вона.
Мати десь була на чужій роботі; Настя навгороді поралася, діти бігали на дворі, – Вівдя і кличе батька.
– Ось сідайте лиш тату, та слухайте: оце ж я вам помру, скоро-скоро помру, я й то через силу оці дні вижила, поки ви їздили до Київа.
Карпо тільки похнюпився мовчки.
– Помру, тату, любий! Тільки ви не плачте: як любила тут, так і на тім світі любитиму. Тут мені негаразд було – там краще буде, бо там же Він, Христос! там усі ті труждающіїся і обремененнії, що він заспокоїв. Туди, татку, і ви колись прийдете, Він вас прийме, бо знає, що і вам важко, хоч ви й не скаржитесь, може з цього села вас одного тільки і прийме! а я ва чекатиму, любий, дорогий! Одне мені болить, що нікому буде без мене вас розважити. Та що це я! – У вас євангелія: читайте її, тату, читайте і другим дітям, як мені читали, навчайте їх, може ті нерозумні швидче лучче вас послухають, бо за розумних шкода! Не плачте ж, таточку, не обважувайте моєї душі. А тепер покличте матір і Настю.
Карпо гукнув Настю, послав її по матір.
Вівдя лежала і важко дихала; часами її дуже схоплювало за серце, часами одпускало, ставало зовсім легко, слаба підводилась і дивилася, пилько дивилася в садок, де пахущі яблуні тихо ронили цвіт на яро-зелену високу траву. Сонце вже стояло в вечірнім упрузі.
Мотря вбігла в хату, як несамовита.
– Донечко моя! зірочко моя! Що це ти надумала!
Вівдя зблідла, неначе хто одразу виссав їй усю кров, і затремтіла. Мотря припала до подушки.
– Тихо! не руш! – сказав Карпо.
Ледве-ледве, як шелестіння билиночки, вчувся вгасаючий голосок:
– Мамо! тато! Насте! усі простіть!..
Ясно усміхнулася, широко одкрила сині очі та так і затихла. Сині очі дивилися, все дивилися, тільки видко було, що вже не бачили вони і з їх помалу сходив той живий поломінь, що завше жеврів і усякого зогрівав своєю паскою…
Сонце сідало. Червоним сяйвом запило воно всю хату, так що й стіни, помащені зеленкою, повеселішали, білі подушки на полу рожевіли, а Вівдине личко на тих подушках аж палало. Тільки в йому вже не було життя. Сіло сонце. Зелені стіни знов набрали свого мертвого кольору, а покійниця в білих подушках лежала, мов жовта воскова свічечка.
Мотря і Настя голосили навзаводи.
– Не руш! не турбуй! – тяжко озвався Карпо, – не вміла любити, вмій хоч поховати, як слід!
Тільки й було його слова, але яку силу він у їх вклав! Мотря як стояла, так неначе її в землю ввігнало ковальським молотом, аж присіла якось.
Гарно ховали Вівдю: вбрали в найкращу сорочку, що вона ж сама вишивала; голівку її рясно обтягав гарний вінок, пишні коси були перевиті барвистими стьожками. Дівчата поназносили безліч пахучого зілля й квіток, обклали кругом, усю труну засипали квітками, щоб і мертва тішилася ними, як за живота тішилася. Остапа, найкращого з сусідських хлопців, обрали за молодого, пришили квітку й йому, подружки, не то з свого кутка, а трохи не з пів слободи, зібралися провожати сумне весілля безногої Вівді. Карпо не боронив жодному з тих діткливих звичаїв – він був наче далеко десь, неначе стежив очима за душею доньки, що незримо для всіх, окрім його, одлітала.
– Ой гарно ж ховають Вівдю! Дай боже усякому! – дивували люде.
– Так-так! – хитали бабусі головами: – погано жило, так хоч умерло гарно! Так це їй, сердешній, бог дав! на все його свята воля!
– Ой сестрички! Я хочби й зараз умерти, аби мене так гарно поховали! – озивалась то та, то друга дівчинка.
День був гожий; сонце гискріло на хресті, на лихтарях; тихий вітрець маяв корогвами, птахи співали по вишневих садках і не лякалися, коли поуз їх тихо-пристойно йшов похорон. Батюшка правив так проникливо, аж за душу брало, школярі з дяками гарно співали. Народ мов за плащаницею сунув набожно за малою труною.
Мотря голосила так жалісно та прикладно, що усі баби, молодиці і дівчата хлипали.
Один Карпо морщився, чухав иноді чуприну та часом сіпав Мотрю за полу.
– А годі тобі верещати! Потрібна її душі оця твоя нісенітниця!
Але Мотря сердито виривала полу і знов заводила у голос. Тай як же: усі дивилися на неї! Дитину ж рідну, не цуценя ховає! Тай сам же сказав: "не вміла любити, умій поховати"! То чого ж ще він вимагає од неї отой премудрий?!
Карпо нарешті не видержав лементу жінки та дітей, випередив похорони, випередив навіть хлопчиків, що бігли поперед процесії, наче він поспішав, щоб скоріш позбутись покійниці. Це вже якось не годилося.
– Ну, та й невіглас!
– Справді, наче штундар якийсь! – гомоніли подекуди.
Поховали Вівдю, вернулися додому. Сідати б обідати, – батька нема. Кликали, шукали, чекали, та так і мусили сідати без нього: не одпускати ж батюшки та й весь мир без обіду!
Вже потім прибіг хтось з хлопців тай каже! – а там дядько Карпо на могильці, та плачуть! Так пла-а-чуть! Аж туга по цвинтарю йде! я аж злякався – втік!
Мотрі ніколи було плакати: треба було гостей частувати, припрошувати, самій до всього кинутись, бо хазяїна в хаті не було.
