Чудний - Дніпрова Чайка
Гарної осінньої днини узялися молодиці до конопель: плоскінь давно вже була вибрата, а тепер і матки достигли. Пора-пора, – насіння вилузується, горобці хмарами перелітають з одного города в другий, попри корінні на землі чимало сіріє лузги – не вберегли хазяйки конопель! Схаменулись молодиці, усі разом кинулись тягати маток. Дарма пробігав увесь вечір і ранок приказчик з двору, загадував до машини: ні одна тобі душа й не двигнулася, хіба самі підлітки, або зайві дівчата, з тих дворів, де по двоє-троє їх у матері було.
Сонце пече, з високого синього неба неначе льється, аж миготить у тихому повітрі, оттак як цукор таючи у воді. По садках повно скрізь пташиного гомону: горобці, щиглята, чижі та коноплянки посідали на вишневому гіллі та й радять неспокійну раду: що то буде далі, коли люде коноплі заберуть зовсім? Ось уже й тепер невільно: постановлено горстки у копи, понакривано зверху кулями та ряднами, та ще й самі люде скрізь вештаються та ганяють бідне птаство.
Нарадяться пташки, знімуться зграєю, перелинуть на інше місце – і там так само.
І лине день, весь перейнятий спекою, важким духом коноплі, повний пташиного щебету та жіночого співу.
В такий день по м’якій куряві піскуватого шляху весело ступав босими ногами стомляний, спітнілий закурений подорожній. Одежа на йому була салдацька, старенька, за плечима мішок, та на ломаці висіли чоботи. По всьому видко було, що здалеку простує чоловік, а проте чогось весело виглядало червоне спітніле обличчя, грали усмішкою на всі боки і смажні вуста й сірі очі, а ноги тюпали весело, якось жартовливо, неначе у малого хлопчика.
Не раз очі займалися то радістю, то здивовано, скоро з’являлася якась прикмета давно знаємої країни: он – маленька гребелька, он – зелений поруб на місці колись густого лісу, он вузенька рудка, за нею пішла бокуючи межа панських грунтів, просто потяглись вузькими смугами людські ниви.
Недалеко! Ось, знає він: перейде тільки оту рудку – зараз шлях поверне круто вправоруч, видереться на косогір, а там зараз виткнуться чорно-зеленою гребінкою ялини панського двору. Скоро! скоро!
Сонце пече, у роті пересохло, їсти хочеться, ноги болять, але він вже не сяде, не розв’яже торби, бо він дуже радий, що своє село близько і що ззаду далеко осталося те, що він покинув: і двадцять верстов пішки, й залізниця, й город і казарма, – взагалі всі п’ять років салдацької служби. Все бо воно одрізувало його од цієї рідної рудої землі, порослої по обніжках жовтими коров’яками, од цього синього-синього лісу, що заліг на обрії й неначе дихає аж звідти прохолодою, од цих показних гостроверхих ялин панського "огруду", що застує собою непоказну, сіру, але безміри любу рідну слобідку.
І ще бадьоріше ступають натруджені ноги, а очі не зводяться – пильнують.
І ростуть перед ним гострі ялини; уже до половини їх видко… уже й вершки сірого частоколу під ними… уже й стежка буйного бур’яну попід частоколом.
Жовтою гадючкою повилася дорога поміж зеленими буряками, закрилася й сховалася за гострим ріжком паркану, за яким широко розсівсь панський тік, пишні житяні скирти сяють, мов золото, пшенишні – аж червоніють, гречаний стіжок чорніє, онде, – ячмінь, а он то настобурчилась незграбна горохова скирта.
Скоро! Ось подихнув з "огруду" вітрець, запахло милим знайомим духом розігрітої живиці і всякого зілля. Ось і коловоріт.
Риплять старі ворота, рясні ялини тихо й ласкаво мають своїми зеленими рукавами, ніжно шепочуть.
Вулиця. Як одтиснулися на глибокій куряві, так і лежать нерухомо сліди копит, глибокі колії, людські ступіні. Панський паркан, за ним панський будинок… о, диви: вже не червоний, а побілений! і дах на йому не зелений, а сірий – новина!
– О, диви: нова конюшня, нова офіціна! Квітник який великий! Десь багатіє наш пан!
Оттак бубонить собі подорожній, але цілком без жодної заздрості, радіє й будівлі і панові. Але те все мимо! Осталася вже позаду й панська оселя, і чорний двір, і довга короварня і разом з-за її причілку так і подихнуло на його гострим важким духом коноплі, щебетом пташок та співами жіноти.
На вулицях нікого. По дворах теж нікого, собаки – й ті десь по холодках поховалися.
Ось Семенова хата… ось Терешкова… Панасенкова – (серце заколотилося) – ось Загнибідина… (серце ще дужче тіпається, а ноги наче залізні)… он Павлишииа кучерява верба та крислата груша! Ще-ще трошки – і його, Карпове Тарасенкове дворище.
Руки тремтять, ніяк каблучки з воріт не скинуть. Кинув їх – так і перескочив через пліт. Рябенький куций собачка озвавсь з-під комори; сполохані кури вискочили з-під куща, де порпались у м’якому поросі і з галасом подалися на город. Рябко загавкав сердито, бентежно.
Карпо наближивсь до хати. Двері підперті кілком – нікого ніби нема; спустив торбу з плечей, скинув кашкета й сів на призьбі, утираючи піт.
Рябко заливався чимдуж і все то прискакував до Карпа, то одскакував, здивований, що чужинець не боїться його й не тікає.
"На-на, дурний!" Карпо вийняв сухаря і кинув собаці, але добрий пес наче образився, одскочив ще далі й заголосив ще дужче.
"Хазяйський песик!" – сказав Карпо і милуючись став оглядати усе своє дворище.
"Еге! Коли ж це Мотря таку гарну повітчину справила? Молодець баба! Видко й корівчина є; а ось і телятко: ач, ситеньке, нівроку!" І Карпове серце зігрілось ще більші згадуючи свою хазяйновиту молодицю. Ні, він не піде її бентежити, – нехай сама зненацька застане його оттут; то ж то здивується, люба!
А невгамовний Рябко рішив, мабуть, що так нічого не вдієш з упертим чужинцем, і з галасом подавсь на город.
Небавом учувся дитячий голосок: "ня-ня! Лябко! Цу-цу! А чого ти, здулів чи що?"
Рябко зрадів, замахав хвостом та, гавкаючи, повернув знов до хати; дівчинка за ним. Ось вона виринула з високих зелених кущів нехворощу і неначе прикипіла на місці: сиві очі широко витріщилися, рученята мов приросли до кущів, які вона розводила, щоб пролізти, і рота не встигла закрити, – так і дивилася на незнайомого.
– Тетяно! Тетянко – це ти? Іди, манько сюди! чи це не Тетяна? – вагаючись закликав Карпо і вже підвівся з призьби. Дівчинка, побачивши теє, злякалася і миттю з галасом кинулася в кущі; скоро вчулося, як по сухій стежці заляпотіли босі ноженята і тремтів на бігу переривчастий плач дівчинки.
– Чого ти, Насте! Що тобі? – озвалася Мотря у високих коноплях. – Що такого? Оце ще мені рева! Та мовчи, бо ще Вівдю мені збудиш! Робота з вами!
Дівчина змовкла, тільки хлипаючи кинулася до матері.
– Ма-амко! боюся!
– Ну, чого бо ти?
– Мошкаль…
– Який там у лиха москаль? Чи не Іваненків? – сама питається Мотря, а в самої щось так і шпигнуло в думках.
– Ні! чужий… – І дівчина знов захлипала. Мотря пополотніла: "так, це так! не дурно серце озвалося – це він!"
Мотря озирнулася навкруги, мов чого шукала, хапала то за хвартух, то за голову. Горстки повипадали у неї з рук і безсило перехилились додолу рясними головками. Але Мотря вже набралася духу.
– Цить мені нараз! Сядь отуто, гляди дитини, та не зруш з місця, а то – я тобі!
Хоч і посварилася мамка, але дівчинка одразу набралася сміливості: о, вона знає, що мамка займе отого клятого москаля, щоб не ходив до їхньої хати, не лякав її, малу Настю! З певністю в мамчиній силі, дівчина поважно сіла над малою дитиною, що спала на свитці під калиновим кущем.
Мати ж, важко ступаючи, пішла вгору по стежці. З кожним ступінем вона важко вгрузала в пухку землю, бо вже й не бачила, що збилася з стежки і простує картоплищем; в голові у неї все крутилося: "Як же це воно буде? Що тепер станеться?". Два обличчя по черзі або й разом крутилися у неї перед очима! Карпове, таке самісіньке, як вона його бачила, провожаючи у некрути, і – Квіцінського панича з економії. Вони мигтіли, переливалися, навіть усміхнені, але їй було страшно, і чує вона – мов її тягне хтось силоміць, але утекти в неї нема ні сили ні охоти.
Дійшла Мотря до свого квітнічка, де так і жевріли повняки й кадили навкруги васильки, спинилася перед кущами нехворощу, – перехрестилася і разом розсунула кущі.
Перед нею, увесь залляний сонцем на призьбі при білій стіні сидів Карпо – не такий, яким виряжала, а здоровий, гладкий, з рясним вусом на червоному, засмаглому обличчі. Він її не бачив ще; він спокійно й радісно оглядав своє дворище. Мотря аж дух затаїла, – так їй шкода стало руйнувати той спокій. Але хвилина та й сама надбігла: Карпа немов притяг до себе її пильний погляд, і він раптом повернувсь всею постаттю. "Мотруню!" скрикнув він і кинувся до неї. Мотря й не зрушилася з місця.
– Мотрю! голубко! не пізнала? Ач злякалася! – вигукував Карпо, притискуючи її до грудей.
Мотря ледве-ледве поцілувала його білими холодними вустами, насилу дійшла до притомності, і сльози – звичайна підмога жіноти, – так і поринули з очей. Чулий Карпо ще більш зрадів на таке вітання, обняв молодицю й тихо повів дo хати.
Мотря вже перед самим порогом одразу чогось здригнулася і одразу втерла очі.
– Ні-ні, – сказала. – У хаті душно й мухи! Ходімо краще у садок. Я тобі винесу. Подушку й полудень – покрепляйсь та спочинь. Ач, здорожився як! Пилюки якої на виду!
І моторна молодиця упадливо оглядала чоловіка, всміхалася, балакала. Прийшли у вишник: вона стягла з гілляки ряденце, сама кинулась до хати, винесла здорову рябу подушку і скатертину, це вгорнена була паляниця. Простелила, покраяла хліб, оглянула, чи добре гостеві сидіти, і забігалась то в хату, то в льох – так і мелькотіла її ставна постать у червоній старенькій спідниці, у грубій, трошки лиш поцяцькованій сорочці.
Скоро на скатертині вже рясно стояли і глечик з кислим молоком, і миска з солоними огірками, грудка сиру, четвертина сала, ще й купка грушок, що наприкінці висипала вона з хвартуха.
– Та сядь! годі вже тобі! чи то ж я усе оте з’їм?
– Та годуйся-годуйся, на здоров’ячко!
Смашно їсть Карпо; здається ще ніколи так не їв; та весело йому, та любо!
– Чом же ти сама не полуднуєш?
– Та за мене малий клопіт, – ось Івася виглядаю чи не надбіжить – попоїв би.
– А він де? – певне гуси вже пасе?
– Де тобі! вже ягнята! – всміхнулася Мотря: ще ось тут недалечко поза городами…
– А то що за дівчинка – невже Тетяна?
– Що це ти! їхня Тетянка вже у скарб ходе, по півзлотці заробляє! а то наша Настя!
– Настя? Це вже така Настя виросла? диви-диви! А я, Мотре, неначе цих п’ять год спав, або мертвий був, а ви, бач, без мене тут всі повиростали! і ти, Мотре, ач яка! огрядна стала!
Карпо присунувсь до Мотрі.
Знов настала тяжка хвилина і знов на визвол нагодились сльози.
– Ой, Карпику, голубчику! Як же ти довго дома не був! Нащо ти нас кидав без жодної вісточки? Я ж тобі листа подавала не раз, не два, – чом же ти й разочку не одписав? А я, боже мій, плакала, плакала, вже і в думку не клала побачитись.
