Чудний - Дніпрова Чайка
Так і люде казали: або вмер, або з війська втік та десь у мандрах…
І вона знов залилася дрібними.
Карпові ж ті жінчини сльози здавалися за найкращі ліки; вони спадали на душу і разом змивали з неї усі болячки його салдацького життя, і він не спиняв жінки, тільки стиха пригорнув та гладив рукою по спині, мов малу дитину, що хлипає потихеньку. Мотря раптом обтерла сльози бо згадала щось.
– Ну, Карпику, лежи ж, спочивай, а я піду горстки поставлю та понакриваю, бо гаспидські горобці чисто витолочать.
– Добре, добре, господине моя! – Карпо солодко позіхнув, вивертаючись на ряднині. Напівзакритими очима він ще стежив за моторними рухами чепурної й дужої моподиці, ловив шелестіння її ходи проміж вишнями, а далі все почало йому в очах мішатись: і червона спідниця, і червоні рожі, і зелене листя з зеленим хвартухом, і лагідне небо, і щось… щось… чого ніяк не, може уповити дрімотна думка.
– Заснув! – тихо промовила Мотря, ще трохи простояла: – заснув!
І одразу її лице злиняло, усміх збіг з вуст, очі, що досі сипали іскри, змінилися з болючим виразом. Тихо вийшла вона з садка: наче крізь сон її ноги принесли в хату, стоїть вона посередині і оглядає її, мов уперше побачила.
– Тепер що? тепер от що… ага! тепер колиску треба сховати… треба Вівдю кудись подіти… Куди ж ти її подінеш?! Уже ж ті сусідоньки давно цієї хвилини чекали… ой, буде ж мені, буде! Господи, нащо ж він до того ще такий приємний та гарний? Ой, бідна головко моя!
Так шепотіла собі Мотря, кидалась по хаті, не знать для чого то знімала з жердки одіж, то знов вішала, виймала і знов становила на миснику посудок, а потім таки вхопила колиску, одчепила й винесла у сіни, аж за димар запхала. Потім того налляла у горнятко молока, врізала хліба й подалася на город.
– На, Насте, полуднуй!
– А він там? – злякано спитала дівчинка.
– Там, там, доню!
І, вхопивши малу Вівдю, притисла до себе й почала годувати. Дитина жадібно ссала груди, а нудьга за сердце ссала ще дужче. І так Мотрі схотілося одкинути од себе це мизерне, слабе дитяче тіло, що нагадувало її неславу, стояло ввіччю докором і віщувало її близеньке нещастя. І нема сили одірвати його, кинути геть, як цуценя, а воно все ссе, ссе, наче силу висисає з неї.
– Боже! де ж порада? А вже ті сусіди мабуть і вуха й очі насторочили, і зуби нагострили. А рідня!
Ссе дитина, заспокоюється, мрукає крізь сон, а нудьга не стишується – ні! ще гірше діймає, криком кричить на всю душу.
Погодувала Мотря, тихо поклала приспану дитину.
– Хоч би воно до смерку спало, не плакало! Гляди ж мені, Насте, дитини, добре пильнуй!
Настя покірно сіла, підобгала ноженята, почала бавитись коноплянкою, коли не коли кидаючи поглядом на матір.
А Мотря шукала розривки в роботі.
Швидко, зручно тягає стеблину за стеблиною, міцно стискає їх лівою рукою (оттак би ворогів своїх стиснула!), сердито звязує їх перевеслом і щільно становить у високу копу. Кипить робота, збігає час. Сонце вже зайшло за гостроверхі ялини панського садка, надало всьому кругом рожево-золоту хварбу; на чистому небі десь набралися хмарки, палають що вище у гору; на східнім обрію залягла суто-синя смуга. Тягає Мотря й не бачить!
Цвірінькали горобці; співала жінота по городах, – не чує Мотря, знай одно – тягає! Ще й небагато осталось, порідшали коноплі, – знай собі тягає.
Огляділась вже перед підметом, де сивіла отара головатої капусти.
– Господи! невже це я сьогодня усе поробила? Ото! мабуть з пересердя чи що! коли б ще й не наврочити себе!
Так, дивуючись на себе, метушилася Мотря, збирала останні горстки, встановляла, накривала копи од проїстливих птахів.
З річки потягло вільгостю, далеко з-за села котилася хмара куряви, а з-за неї все ближче й чутніше лунали різноголосі вигуки пастушків, рев худоби, мекання овець, ягнят, рохкання свиней.
– Ой, леле! Вже й корови за того прийдуть з поля! – Мотря жваво метнулася до буряків, похапки наламала гички повну пелену й бігцем подалася до двору. Викидавши гичку у ясла, вибігла вона за ворота, і геть; вулицею розлігся її дзвінкий, дужий голос: "маню-маню-маню!".
З рудої хмари, що вже вплила і в їхню вулицю, відгукнулося знайоме – муу! – теля забрикало під повіткою. Мотря чекала коло воріт, розчинила, впустила рябу корову і побігла за дійницею, бо теля вже прожогом прискочило й наминало, аж запінилося, свою матку.
Під Мотриними жвавими пальцяти весело ціркає молоко, неначе вона виграє до танця, а думка невеселі тим часом снують – обсновують серце, мов павутинням. Подоїла Мотря, почала поратись коло хати. За плотом ляснуло батогом, свиснуло – і зараз через пліт перескочив засмалений хлопчик.
– Івасю! а йди-но сюди!
Іван убіг до матері.
– Івасю, батько з війська повернувся…
– А! де? – зрадів хлопець: – де вони? І в мундирі?
– Та он там у вишнику спочиває – піди, вже час і збудити, бо щоб часом пропасниці не приспав: сонце сіло.
Хлопець кинувсь у садок. Справді: на рядні лежав чоловік і спав.
– Який же це батько? – думав Івась, і йому здалося, що мати одурила його.
А тим часом він стиха підкрався і схилився над самим Карпом; – той одразу кинувсь, Івась хотів уже тікати.
– Це ти, Івасю?
– Я!
– Іди ж, синку, до мене – я ж твій тато! не пізнаєш? а ти ж ледащо! Батько цілував і тулив його, а Івась аж почервонів і, радіючи ласкам, придивлявсь до Карпа.
– Е, та ти, бачу, зовсім у дядька свого, у Василя вдався!
Хлопець насунув брови.
– Ні! я так не хочу! я не люблю того дядька!
– Чому?
– А так… – не здався одразу син.
Оттак розмовляли собі батько з сином, тільки приглядаючись одно до одного, поки Мотря поралась з вечерею, забувши за своїх менших дітей. А під калиною маленька Настя свято додержувала маминого наказу, гляділа малу Вівдю, бавила як знала, бо боялася йти до хати. Нажувала вона й жуйки, звертіла своїй малій сестричці, – зовсім тобі стара, та й годі. Посмоктала дитина і стишилася, а тим часом стало здорово тягти вогкістю од річки; обидві – і нянька й лика – трохи померзли і, стулившись в одну купу й поснули під маминою свиткою. Мотря стала гукати вечері.
Батько з сином поважно ходили по надвір’ю, молодий хазяїн показував і росповідав про всяку дрібницю старому, а старий тішився хазяйновитим хлопцем.
У хаті на стовпі коло припічку вже блимала гасничка, на столі лежав покраяний хліб, ложки й миска кулішу.
Батько з сином сіли вечеряти. Мотря не сідала – метушилася коло печі, коли оце Івась, вкинувши рота ложки зо дві, зразу поклав ложку.
– Мамо! а де ж це наша дитина? а Настя де?
Мотря здригнулася і зараз закричала на хлопця:
– Та їж-бо швидче та лягай спати! а то знов заспиш, то ще битимуть!
Хлопець засоромивсь, почав їсти швидче, з-під лоба поглядаючи на матір, потім обтерся, помолився і пішов вкладатись. "А, це певне баба узяла до себе дитину!" – думав хлопець: – "а я й не догадавсь! тільки чого це мати такі сердиті, чи вони не раді батькові? А я так радий! Оттепер хай зачепить Грицько або Хвець!" – таке снувалося у малій голівці. Карпові ж ложка випала з рук при синовому питанні, так і сидів непритомний.
Мотря не швидко вернулась у хату.
– Мотре! а де ж це справді Настя?
Мотря благаюче глянула на його і повела очима на Івася і ніби сварячись заговорила; "та кінчай-бо! не рано, а мені ще діжку вчинять, ще й муки насіяти… гаснички треба до комори". Карпо помоливсь і вийшов з хати.
У сінях Мотря стояла, вхопившись руками за димар.
– Мотре! скажи ж мені…
Мотря прожогом кинулася на двір.
– Іди! – покликала вона, увіходячи у клуню.
Карпо увійшов важкою ходою мовчки.
– Ну, теперь питайся! Питайся ж, кажу! роби, що знаєш: хоч бий, хоч карай, як знаєш, аби діти не бачили! – рішуче сказала вона.
– Що це ти, Мотре! Та хіба я…
– Карпо, не край мого серця! Бери швидче та бий, чи що: кажу ж, мій гріх… не криюся і не просюся! карай, як ось стою!
Карпо хитнувся: уся кров йому вдарила в голову, зашуміла, заколотилося серце, вся клуня попливла перед очима; палючий біль пройняв душу і спопелив усю тиху радість минулого дня.
І стоїть Карпо, обперся на соху і неначе здалека чує, що хтось плаче, щось йому говорить… а що – не розбере.
Прийшов до притомності од того, що хтось ухопив його руку і вкрив її поцілунками. Нахиливсь і побачив проти місячного проміння, що то була Мотря; навколюшках, заплакана, очіпок її зліз і не вкривав буйних кучерявих кіс, і видно – довго вже плакала вона, що й не звертала уваги на себе.
Така була вона незвичайна, така гарна і разом така бідна-бідна! Карпові аж боляче стало дивитись на неї, а вуста ще й досі були мов запечатані.
– Що ж ти мовчиш! Що ж ти мовчиш, Карпо! Убий мене, тільки не мовчи!
– Бог… Бог з тобою! – ледви пробубонів Карпо, нахиливсь і підвів її з землі.
Він підводив її, а вона рвалася з рук, падала йому до ніг. Всилу вже він довін її до засторонку і по садив на кулях соломи, сам сів і почав розпитувати.
Усе розповіла, ні риски не втаїла Мотря: і як жила, поки ще свекір був живий, і як їй довелося самі бідувати, і як посилала йому листи та не мала на них одповіді, як принесено їй кимсь звістку, що Карпо вмер, і вона почала своє вдовине гірке життя; як учепився до неї панич з економії, запомогав їй у її сирітстві, а там, як і Вівдя знайшлася… Усе розказала, нічого не потаїла, навіть про свій замір стратити дитину, коли сусіди вже дуже допекли та ще наостанці принесли звістку, що Карпо живий і незабаром прийде.
Карпо усе слухав мовчки, тільки, як учув за дитину, – так і скочив.
– А де ж дитина?
– Боже ж мій! Вона й досі на городі! – скрикнула, аж в долоні сплеснула Мотря.
– А ти ж дурна! Біжимо ж швидче, а то щоб чого ще не сталося їй, – диви яким холодом тягне! І забувши, усю розмову, обоє подалися городом до берегу.
Діти, як вузлик, зібгалися під свитою і спали собі, а свита уся мокра була од роси. Мотря витягла Вівдю, Карпо взяв на руки Настю, і обоє вернулися до хати
Дітей нагодовано, покладено спати. А сами Карпо та Мотря так і не лягали, і очей не звели за всю ніч.
Ще й ще розповідала Мотря з усіма подробицями про своє життя, про свою неславу й наруги, яких зазнала від усіх сусідів.
Розказав і Карпо про свої пригоди, про свою службу, як він своєю журбою не хтів жінці журби завдавати та й не писав; потім того як лежав слабий, далі – як його зрадив товариш і що йому за те було, а найкраще про те, як у їхній-таки роті з’явився чудний чоловік, от неначк б то їхньої віри, та тільки якийсь інакший, і як він зібрав коло себе їх, салдатів, мов квочка курчат, став їм замісць батька.
