Медалі - Дімаров Анатолій
Ведіть людей. До зустрічі на заводі!
Лейтенант козирнув, побіг уздовж шеренги в той край, що ближчий до передової.
— Р-рота, р-рівняйсь!.. Направо!.. Кроком руш!
Пройшли ще одну вулицю, а далі наказали роззосередитись і по одному перебігати до напівзруйнованих будинків, що стояли попереду,— тут же пострілював ворог. Міг ударити кулеметною чергою, а то й кинути міну. Як доказ, повсюди чорніли вирви од вибухів.
— По одному — бігом!
Михайло біг у своєму відділенні третій. Лоскітне відчуття небезпеки підганяло його й без команди: ось-ось свисне куля або шелесне, падаючи просто на нього, міна. "Не бійтесь тієї, що виє, бійтесь тієї, що шелестить!" — згадалось повчання сержанта. Михайло припустився з усіх ніг, а позаду, на п’яти йому наступаючи, хекав беззбройний Петро. Чи не на його, Михайлову, гвинтівку надіявся? Михайло кидався набік, сахаючись кожної вирви: здавалось, що там зачаїлася смерть, готова щомиті сипонути осколками,— вже бачив сьогодні двох посічених бійців, що їх провезли на санітарній підводі,— кривава каша суцільна, місця живого нема, тільки стогін тоненький, безсилий з-під кривавих бинтів та слова їхнього командира відділення: "Не довезуть.— Краще їх, бідолашних, вже й не чіпали б..." Михайло тоді вперше подумав, що і його можуть отак повезти, і йому стало по-справжньому страшно.
Добіг до будинків, аж схлипнув: живий!
Тут теж усе вигоріло, навіть дерева стояли обвуглені, а сніг був витоптаний так, мов довкола товклося безліч людей. Тим білішим, незайманішим здалося водосховище, що простягалося внизу на добрий кілометр, і вони мають по ньому добратися до отого он муру, де за кожною цеглиною ховається як не гармата, то кулемет. Мають перебратися на той бік по оцій гладенькій поверхні, де навіть окові зачепитися ні за що, де тільки сніг, пригладжений, зализаний вітром наче спеціально для того, щоб ніде було сховатись. Навіть сержант свиснув, побачивши те водосховище. Свиснув і збив шапку аж на потилицю: "Да, браття-слов’яни!.." Й оті дві години, дві невимовно довгі години до початку атаки, коли вони мерзли під стінами, ховаючись од невидимого ворога, був як ніколи сердитий.
Атака почалася з артпідготовки. Десь позаду озвалися наші гармати, і понад самісінькими головами, нагнітаючи повітря, понеслися густо снаряди. Вибухи затанцювали вздовж муру, там незабаром обволоклось усе димом, що розповзався важкою хмарою, поглинаючи сніг.
Потім гарматне ревище вщухло, і в небо з шипінням злетіла ракета. Злетіла, набухла краплею крові, стала повільно стікати донизу. Сержант повернувся до них незнайомим лицем, махнув автоматом:
— Ну, браття-слов’яни!.. — І побіг уперед.
І Михайло, тремтячи од нервового збудження, метнувся слідом за сержантом.
Скотився донизу, перечепився і впав. Поки бабрався в снігу, вся рота висипала на водосховище чорними рухливими мішенями. Михайло нап’яв шапку, що злетіла, підхопив гвинтівку й побіг наздоганяти своїх: тут, на оцьому висвітленому сонцем белебні, страшно було лишатись самому. І як тільки побіг, позаду захекало гаряче в спину. Петро! Біг за ним як пришитий.
Наздогнали своїх. Попереду по коліна в снігу був сержант: він уже не біг, а йшов, пригинаючись, мов скрадався до чогось, і за ним сунуло найбільше солдатів. Кожному здавалося, що, де командир, там найбезпечніше. Низьке сонце било в очі, сніг сліпив мільярдами колючих іскринок, майже не було видно й муру, тільки зігнуті постаті праворуч, ліворуч, що борсалися в глибокім снігу. Михайлові вже давно стало жарко, він навіть пальтечко розстебнув, отой дрож, який тіпав його під час артпідготовки, щез, і йому було зараз зовсім не страшно: здавалось, що німець уже втік, бо давно б розпочав стрілянину. Михайло більше думав про сніг під ногами, що його доводилось місити, аніж про невидимого ворога, тож він у першу мить був скоріше здивований, коли німець, допустивши їх до середини водосховища, відкрив прицільний вогонь.
Це був найстрашніший — кинджальний — вогонь: разом, з усіх видів зброї.
Сніг, що лежав досі попереду такий чистий та мирний, раптом весь закипів, загадючився фонтанчиками, сотні, тисячі куль завищали, засвистіли, зацмокали, обпікаючи необстріляні скроні; Михайло з жахом побачив, як сусід, який ішов поруч, впустив гвинтівку і, хапаючись руками за груди, став осідати донизу. Кинувся, щоб підтримати, але той уже лежав на спині, і з роздертого рота текла, пінячись, кров. "Санітар!" — закричав переляканий до смерті Михайло, але ніхто не озвався. І Михайлові на якусь мить здалося, що він лишився сам-один на все водосховище.
Оглянувсь розгублено і побачив, що всі вже залягли, зариваючись у сніг. А попереду, неприродно розкидавши руки, чорніла сержантова постать.
Ще ніколи так похапцем не падав Михайло. Упав, зарився якомога глибше, ладен у кршу залізти, коли б це було можливо, а над головою, над самісінькою шкірою, обпікаючи осиною злістю, густо проносились кулі. Михайло лежав, не сміючи й поворухнутись: йому здавалось, що всі оті кулі летять тільки в того.
Скільки отак пролежав, потім не міг пригадати. Кулемети сікли й сікли, пришиваючи до крижаної поверхні, кулі свистіли, кулі шипіли, дірявлячи сніг,— весь простір над ним і під ним був начинений кулями, що густо роїлись, вони вже, здається, й волосся на потилиці збрили. Він лежав, обмерши, лише серце болісно гупало в грудях.
Думок не було — сум’ятні уривки думок. "Я цілий... Я цілий... Пронеси... Пронеси... Мене ще не вбило... Гвинтівка... Де моя гвинтівка?.. Та ось же, під рукою... Сержант... Де подівся Петро?.. Невже усіх вбило?.. Казанок... Який казанок?.."
Кілька разів його трусонуло, обпалило близьким вибухом. І чомусь найбільше злякали не осколки, які захурчали довкола, а те, що крига не витрима і він пірне в крижану воду.
Бо він уже став замерзати. Змокріла од поту білизна встигла взятись льодком, наче панциром. Холод проникав • у суглоби, у м’язи, болісно судомлячи тіло, підкочував до серця, обручем стискав груди. Вже, здавалося, г^сла й свідомість.
І тоді рін заворушився й поповз. Уперед, пробиваючи сніг головою. Обдираючи шкіру на промерзлім обличчі. Ткнувся у щось тверде, побачив дві чорні підошви з-під снігу. Дві непорушні підошви, донизу закаблуками, прошиті вичовганими до блиску металевими головками цвяхів. Обповз мертвого, знову рушив уперед.
І йому весь час щось заважало повзти. Волоклося слідом, вчепившись у правицю. Потягнув, намацав: гвинтівка.
Й одразу ж згадав про Петра, який увесь час біг слідом, може, сподіваючись на його гвинтівку.
Згодом став зігріватись. Знову почув, як б’ють кулемети і висвистують, витьохкують кулі. Дійсність наче знову повернулась до нього, відтанувши, і він ще раз заліг, притиснутий кулями.
А коли знову став замерзати, то заворушився й поповз. Повз і не знав, що за ним у бінокль з-поза крайньої хати стежать оті два командири. Вони так і не злізли з коней, незважаючи на кулі, що долітали й сюди, чекали атаки, тепер уже справжньої, з лівого й правого флангів, іншими батальйонами й ротами, бо ця була кинута в лоб, щоб примусити німця оголити оті фланги. |
— Дивись, знову поповз! От відчайдух!
— Залишиться живий — представити до нагороди!
Коли стрілянина урвалась, Михайло ще довго лежав, не
вірячи, що лишився живий. Здавалося: от-от буде най-, страшніше. Вдарить шестиствольний міномет прямо по ньому4 або німці в свою чергу підуть в атаку. Проти нього одного.
Став зводитись лише тоді, коли поруч зарипів сніг, залунали голоси:
—Ще один. Ого, куди доповз!
Звівся і побачив двох бійців свого взводу.
— Живий? — запитав один з них, немов ще не вірячи.
— А де Петро? — спитав у свою чергу Михайло.
— Який Петро?
Михайло, не відповівши, оглянувся. По всьому водосховищу, по білому полю, переораному снарядами й мінами, всіяному осколками й кулями, зводились, брели у їхній бік поодинокі постаті, і страшно чорніли непорушні тіла.
Петра знайшов недалеко од сержанта. Лежав боком, підібравши коліна, наче ладнався до сну. Ліва рука була неприродно заломлена, а права стискала гвинтівку. І на розплющені очі вже лягала, не танучи, паморозь.
Михайло обморозив руки й ноги, і його того ж дня направили в медсанбат, а звідти в шпиталь.
Виписався зі шпиталю у квітні, коли все довкола взялося теплом. Вже у військове споряджений, з новенькою медаллю на грудях.
III
Другу медаль Михайло одержав у тому ж таки сорок третьому році. В кінці червня, за німця.
Німець їм цього разу попався якийсь мов намаханий: од-бивався навіть тоді, коли його і з мотоцикла зсадили, й зняли автомат. Дряпавсь, кусавсь, видираючись, і вони з ним попоморочилися, поки завели назад руки й міцно зв’язали. Але навіть тоді він приловчився головою розквасити носа Валієву. Кров так і бризнула на тонкі, як дві п’явочки вусики, ніс одразу ж посинів, набух картоплиною.
— Зарежу! — закричав страшно Валієв, вихопивши фінку.
Але німець і не подумав лякатись: навіть не зблимнув, коли Валієв кинувсь на нього. Здоровенний бицюра з залізним хрестом, з якимись значками й медалями, ще й з кольоровою стрічкою, вшитою в лацкан мундира,— ознакою належності до націонал-соціалістської партії. Німець був, мабуть, неабиякою цяцею, вони дві доби пролежали в засідці, визираючи саме такого, і старшина, який очолював групу, не міг допустити, щоб німця і справді зарізали.
— Одставить! — гримнув він на Валієва, ще й відштовхнув про всяк випадок своєю широкою, як лопата, рукою.— Негайно збиратись! — Старшина квапився швидше одійти од дороги, де частенько-таки з’являлися німці.— Мотоцикл у ліс, швидко! — Мотоцикл, перевернутий, ще лежав на дорозі.
І тут, як наврочена, з’явилась вантажна машина. Вискочила з-за вигину, повна солдатів, покотила в їхній бік.
— Назад! — закричав старшина до розвідників, які вибігли на дорогу. Але вже було пізно: машина загальмувала, огорнувшись курявою, і з тієї куряви, стріляючи, сипонули солдати.
Їм, можливо, і вдалося б відірватись од ворога, коли б не німець: опирався чимдуж, щосили волав:
— Камраден!.. Камраден!..
Зупинились, коли зрозуміли, що не втечуть.
— Валієв...— Старшина пробігся очима по розвідниках, що запалено дихали (німець теж замовк, тільки хрипів), зупинився поглядом на Михайлові.— І ти...
