Медалі - Дімаров Анатолій
Тоненька ниточка диму, хилитаючись, підіймалася догори, танула над головою. Світловолосою, як і в Олежка.
— Сашко, де медалі? Давай їх сюди!
І по тому, як у Сашка одразу ж забігали очі, зрозумів, що сталося непоправне...
Те, що він поклав, принісши, на столик, важко було назвати медалями. Сплавлений шмат металу, суціль вкритий темною плівкою. Він спершу не повірив, коли Сашко дістав його з керамічної пічки. "А де ж медалі?" — спитав. І лише тоді, коли Сашко вийняв із столу колодочки стрічок муарових та простягнув їх на тремтячій долоні, зрозумів, що медалей більше немає.
Не сказав нічого ні Сашкові, ані Олежкові, навіть сусідці, яка вже заходилася лаяти сина та пробачатись,— мовчки вийшов з квартири.
Онук поволікся слідом.
Син уже повернувся з парку: у ванній шуміла вода.
— Снідати! — тукнула з кухні невістка.— Куди це ви ходили?
Не відповів — пішов до своєї кімнати.
Роки враз навалились на нього, згорбивши спину, а нога стали чавунними. Ледь їх дотягнув, кинув на столик шмат металу, опустився на неприбране ліжко.
Ще ніколи не відчував себе таким самотнім. Хіба що тоді, як провів на кладовище дружину. Всі образи, всі гіркі, неуважні слова, що він їх чув в останні роки від невістки та сина, враз ожили, заворушилися в ньому, і думка, що він в оцій квартирі зайвий, не потрібний нікому, що вони ждуть не діждуться, коли він помре і звільнить їм нарешті кімнату, опанувала його з дедалі більшою силою.
Заглянув Іван: мокре з-під душу волосся, розпашіле після зарядки обличчя.
— Ідіть снідати, тату!
— Снідайте без мене.
— Та що з вами?
— Спитай Олега.— А що син все ще стояв, сказав роздратовано: — їжте, я потім.
— Ну, як знаєте.— Іван, ображений, вийшов з кімнати. Потім заглянула невістка.
— Тату, що це таке? Ану зараз же снідати! Для кого я старалась?
— Олю, я потім,— морщачись так, наче в нього розболілися зуби, пШросив він невістку.—Я зараз не можу.
Але її не так легко спровадити.
— Що накоїв Олег?— Сидить весь у сльозах... Що ви йому сказали таке? До кого ходили?
— Господи, яке це має значення! — простогнав, відчуваючи, що от-от не витримає, зірветься, наговорить дурниць.— Снідайте, я потім. Дайте хоч трохи побути самому!
— Ви як мала дитина! — сказала невістка сердито.— Розприндились не знати й чого.— А що він уперто мовчав, пішла нарешті з кімнати.
"Отак краще..."
Сидів як ніколи похмурий, думав гірко про невдячність онукову. Все йому віддав, дбав про нього, як про сина ніколи не дбав, черевички, костюмчики, курточки — все справ-ляв на свою не таку вже й велику зарплату, а потім уже й на пенсію. "Ви хоча б для себе щось, тату, лишали",— не раз'докоряла невістка. "А нащо вони мені — солити? До дівок уже пізно, на домовину мовби ще рано. Ти поглянь лиш, костюмчик який! — тішився покупкою.— О лежко буде в ньому наче картинка!" І онук теж горнувся до діда, як до батьків не горнувся. Вертався з дитсадка, а пізніше вже й зі школи, і з порога: "А де дідуньо?"
Скільки в них було спільних інтересів, таємниць обопільних! Як що, так і до діда...
Віддячив дідуневі!
Звично запекло в тім’ї. Там щось набухало, боляче підіймаючи череп. Дістав таблетки, пішов до ванни по воду. В кухні за погано причиненими дверима лунали збуджені голоси. Здається, сварились.
— Тато теж наче змалився! Варто з-за якихось брязкалець здіймать таку бучу! — голос невістки.
— Доживеш до його років, змалишся й ти! — це вже син.
Його аж хитнуло. Було таке відчуття, наче невістчина фраза шмагонула навідліг по обличчю. Забувши, по що йшов, повернувся до кімнати.
"Брязкальця!.. Діждався на старість..."
І, не витримавши, розплакався. Вперше в житті.
А потім прийшли спогади. Немов щось сколихнулось у ньому — і спогади, які довгі роки лежали при самому дні, почали підійматись один по одному, спливати на поверхню: чіткі, ясні, наче все оте з ним сталося вчора, а не більш ніж сорок літ тому, на вісімнадцятім році життя.
II
Михайло Гаркуша потрапив на фронт узимку сорок третього, коли наші війська вели запеклі бої за Донбас. Люди старшого віку й досі пам’ятають, які лютували морози наприкінці зими сорок третього — дерева на корені вимерзали, птахи падали мертві, а небо було таке крижане, що навіть од сонця віяло холодом. Тож Михайлова мати умовляла надіти кожух, що лишився од батька, а він не хотів.
— Думаєте, нас в оцьому поженуть воювати, ге? — показував на вітрами підбите пальтечко.— Нас перевдінуть у військове, а тоді вже в бій.
— А як не перевдінуть? — уже плакала мати.— Замерзнеш же!
— Та ви що?! — закричав на матір.— Не служили в армії, то краще помовчали б!
Був переконаний, що як тільки добереться до військкомату, так його одразу ж у військове спорядять. Дадуть гімнастерку, штани-галіфе, валянки, ще й справну шинелю. А на голову шапку-вушанку. З яскравою зірочкою. Підпережеться, автомат на груди повісить і до Васильки Шуль-женкової:
— Здрастє — не застє! Впізнаєте? Дерли носа? Знать не хотілись? Гризіть тепер пальці!
І як же жалкував уже потім, що не послухався матері! Як згадував татів кожух, коли їх, необмундированих, наспіх озброївши, звели у взводи, у роти. Та й повели в бік Дінця, де гриміло, і гупало, й розповзалось рудими димами.
Поки йшли, ще сяк-так. Грілися, розмахуючи щосили руками, розтирали подубілі, настуджені лютим морозом обличчя,— сльози замерзали на віях! — намагалися забитися в середину колони, де було наче затишніше... "Ширше крок! — лунало раз по раз.— Підтягнись!" Та їх і підтягати не^треба було: самі бігли, рятуючись од морозу пронизливого... Тож поки йшли, якось іще можна було терпіти, а як добралися вже під вечір до невеликого села понад Дінцем та як їх зупинили і вишикували біля крайніх садиб, на бе-лебні відкритому, отут уже їм вітер і дав! Отут уже Михайло і згадав, зубами видзвонюючи, татів кожух.
— Р-рівняння напр-раво!.. Струнко-о!
Тобто замри і не диш. їж очима начальство, яке підходить негіоквапно невеликйм гуртом. У шинелях, у хвацьких куфайках, переперезане й обвішане зброєю. І на кожному шапка-вушанка. Неопущена. Наче й мороз їм не мороз.
— Товаришу капітан, поповнення прибуло!
— Драстуйте, орли!
Загелгекали грачиною зграєю.
Да-а, з цими навоюєш...
Уже тут кожному взводові призначили командира. З бувалих, обстріляних, з отих, що підійшли.
їм припав сержант з такими веселими очима, наче лясне от-от по колінах долонями та й піде у танок. В куфайці, з пістолетом у кобурі, ще й німецький автомат недбало висить за плечем.
— Замерзли, вояки?.. Підем грітися в хату... По одному шикуйсь! Стр-рунко! Фронтовики, два кроки вперед!
Вийшли п’ять чоловік.
^ — Не густо,— поморщився сержант невдоволено.— Ви... ви... ви й ви — командирами відділень. А ви,— до найстаршого,— моїм помічником. Ясно? Кому не ясно — два позачергові наряди,— блиснув зубами. Р-рівняйсь!.. Стр-рун-ко!.. З піснею кроком руш!
Гупнули в землю одмерзлими підошвами, рушили поспіхом до вимріяної хати.
Набились як у рукавицю. Сорок душ до невеликої кімнати, ще й господиня. Під столом, попід ліжком, по всій підлозі, притискаючись один до одного, щоб вигнати хоч трохи дрижаки. Покотом. "Двері!.. Двері!.." — кричали на тих, хто виходив-заходив. "От би зараз татів кожух!"
Ще раз затужив по кожухові, коли його підняли на пост серед ночі.
— Холодно? — спитав пошепки бійця, що його мав замінити.
— Сам спробуєш,— відповів той, хукаючи в долоні. Від скоцюрбленої постаті віяло таким холодом, мов не чоловік стояв посеред хати — крижина.
Михайло спав, як і всі, не роздягаючись. Тож не треба було і вдягатись. Підхопив легеньку гвинтівку з п’ятьма до неї обоймами, вийшов надвір. І наче пірнув з головою в крижану купіль.
Застигле од морозу повітря було густе й непорушне, фіолетові тіні мертво лежали повсюди, а сніг рипів так, наче його різали ножем. Зірки угорі мерехтіли голками, місяць був блідий, як мрець. Михайло спершу ходив: од воріт до порога, потім не витримав, став бігати. Та однаково не міг врятуватись од холоду. Він забирався під пальто, проникав до кісток, студив ноги й руки, вихолоджував очі. Душив усе живе, що тільки насмілювалось поткнутись на вулицю,— ні руху, ні голосу, тільки рип-рип од воріт до порога втоптаною стежиною та болісне хекання, щоб хоч трохи зігрітись.
Добре ж, що хоч валянки взув — послухався матері. Пошиті з сукнини й вати, на торбу квасолі виміняні, в калоші ще довоєнні взуті, вони сяк-так тримали тепло, а то зовсім би позбувся ніг!
Коли йому здалося, що минуло більше години, заскочив до хати. Переступаючи через розметані тіла, добравшись до годинника, що висів на стіні, придививсь до циферблата. Стрілки показували всього чверть на другу: ще сорок п’ять хвилин — ціла вічність! Постояв, запасаючись теплом, знову пішов надвір.
— Двері! — гукнули сонно услід.
Потім, коли нарешті повернувся до хати та ліг, довго виганяв зашпори. Грів за пазухою заледенілі руки, дрижав усім тілом. І крізь сон, що важко навалився на нього, чув, як тисячі голочок впиваються в пальці.
Заворушились од грюкоту. Хтось гатив у раму вікна, до-гукувався охриплим од холоду голосом:
— Перший взвод — по сніданок!
Першою підхопилась молоденька хазяйка. Засвітила бликун, що стояв на столі, і сержант, який чомусь опинивсь коло неї на ліжку, ще з-під ковдри скомандував:
— Командирам відділень виділить по два чоловіки по кашу! Одна нога тут, друга — там!
Внесли кашу, розкладену по казанках (на двох один казанок) , по хаті пішов такий дух, що підхопилися навіть ті, яких ніяк не могли добудитись.
— Хто не взяв ложки? — спитав сержант весело. Стояв посеред хати, поблискував двома на гімнастерці медалями.
Ложки прихопили всі, окрім Михайла.
— Який же ти після цього солдат? — поцікавився сержант.— Щоб з першого бою не вертався без ложки! А поки що тримай!
— А ви? — спитав Михайло несміливо.
— Бери, бери, я потім поїм.— Він уже передав свій повен, з верхом, казанок хазяйці.— Тільки одразу ж повернеш.
Ложка сержантова була металева, вузька й гостроморда. Ще й із старанно видряпаним написом: "Шукай, суко, м’ясо!" Пірнаючи в кашу, вона за м’ясом так і шастала — напарник Михайлів зизом дивився на неї. А Михайлові що, Михайло уплітав кашу з м’ясом і ще нічого, здавалося, смачнішого не їв у жиуті.
Не встигли поїсти, як знову загрюкало в раму:
— В о-оздух!
Всі голови як по команді повернулись до невеликих двох вікон.
