Медалі - Дімаров Анатолій

А там уже брязкотіли шибки, тривожно та жалісно. Якийсь гул проривався досередини, холодком заповзав кожному в груди.

— Одставить кашу! — скомандував дзвінко сержант.— Надвір!

Всіх наче вимело. Викочувалися в холодний світанок, а там уже грізно гуло й вібрувало не тільки небо — земля під ногами.

— Лягай! V.

Михайло й сам незчувсь, як влетів до глибокої ями: тут

уже один на одному лежав весь майже взвод. Вдарився боляче коліньми й ліктями, перевернувся на спину, з острахом глянув у небо. Там, гостро спалахуючи на сонці, швидко неслись літаки. Один... два... три... чотири... Далі Михай-ло перестав рахувати: передній літак, завалившись на крило, якось боком став падати донизу, й одразу ж коло нього з’явилися чорні краплини. Краплини якусь мить зависли на місці, наче роздумуючи, падати їм чи не падати, потім, зірвавшись, полетіли донизу, і крізь рев літака, його прошиваючи, націлений прямо у яму, почувся пронизливий свист. Свист був такий страшний, що Михайлове тіло наче роздерлося навпіл, він навіть не міг заплющити очі, щоб не бачити невблаганної тіні, яка падала просто на нього.

— Не наші! — мов крізь сон, донісся голос сержанта.

А свистіло вже так, що не витримала — застогнала земля.

Й обвалилось. Гухнуло, вдарило, рвонуло десь лоза ямою, вогняним смерчем злетіло до неба. І не встиг Михайло подумати, що пронесло і він лишився живий, як другий літак, моторошно завиваючи, став падати просто на нього.

— Не наші!.. Не наші!..— промовляв щоразу сержант. Він лежав посеред ями, обіймаючи хазяйку, яка щосили притискалась до нього.— А ось оце вже наші!.. Ну, браття-слов’яни, тримайтесь!

Чорні краплини, що летіли, здається, мимо, наче накликані голосом сержанта, розвернулись прямо на них. І хоч вони враз позникали, Михайло всім тілом відчув, як бомби падають просто на нього, просто межи очі, і все, що було в ньому досі живого, зім’ялось, роздерлось, загналося в землю вимотуючим свистом. Шарпонувшись щосили, Михайло перевернувсь на живіт, зарився обличчям в полу чийогось пальта.

Й одразу ж трусонулась земля. Жбурнула його догори, ударила, знову жбурнула. Г олову щосили стисло, а в груди ввірвався вогонь. Задихаючись, кашляючи, він борсався серед червоної мли, а коли врешті виборсався, коли з подивом подумав, що він ще живий, і розплющив очі, то не побачив нічого, крім густої пилюки та рудого, з канудливим запахом диму. Не було більше ні реву, ні свисту, тільки щось недалеко тріщало, мов горіло велетенське багаття.

— Всі живі? — залунав голос сержанта. Пилюка осідала потроху, а дим ставав ще густіший.— Убиті, поранені є?.. Ану з ями, поки не подушило!

Довкола заворушились, заштовхалися, поспіхом вибираючись із ями, Михайла кілька разів збили з ніг, хтось боляче протоптався по спині, і він, пропечений раптовою злістю, рвонувся і вже на чиїхось плечах вибрався нагору. І лише тут, стоячи по коліна в диму, побачив у одній своїй руці гвинтівку, а в другій — сержантову ложку.

— Де ж я тепер житиму?

Обернувшись на голос, вгледів хазяйку. Стояла простоволоса, розхристана, дивилась на те, що лишилося од хати. Півхати як не було — розмело по всьому подвір’ї, а другу половину облило вогнем. Там тріщало й шипіло, розтікаючись на всі боки димом. Дим переповнював двір, витікав сизими ручаями на вулицю.

— Де ж я тепер житиму?— питалась хазяйка розгублено.

Михайлові чомусь здалося, що вона питає в нього. Почувався так, наче завинив перед нею, бо коли б вони сюди не зайшли, німці, може, й не бомбили б села. Михайлові хотілося чимось утішити хазяйку, тільки він не знав, що їй казати, а тут, на його щастя, з боку вулиці пролунала команда: "Виходь строїтись!" — і Михайло чимдуж побіг до воріт, що якимось чудом лишились на місці.

І, вже йдучи в строю, раз по раз оглядався назад.

— Ширше крок!.. Ширше крок!..— лунало над колоною: командири, мабуть, намагалися швидше вивести їх із села. Та вони й самі не барились. Поглядаючи в небо, майже бігли, натикаючись один на одного. Тупотіння, хекання, брязкіт казанків з недоїденою кашею. Казанок, що з нього їв Михайло, був у напарника. Він трюхикав поруч, жалісно допитувався:

— Чим же я тепер воюватиму?

Вибігаючи, він забув у хаті гвинтівку.

За селом вони спустились на замерзлий Донець. Перетнули його бігцем, втягнулись до лісу, що круто підіймався угору. Зітхнули полегшено: високі дерева затулили їх від неба, вони відчули себе у безпеці. Десь далеко попереду, за горою, глухо озивалась війна, а тут було тихо й затишно, і коли б не мороз, то й зовсім можна жити. Командири вже їх не квапили, колона, огорнена паром, рухалася дедалі повільніше, долаючи круту, засипану снігом дорогу. Ставало жарко, дехто навіть розстебнув цивільну свою одежину.

Десь на середині підйому оголосили десятихвилинний відпочинок. Михайло нарешті віддав сержантові ложку, яку дуже боявся загубити (весь час лапав себе по кишені), а той, навіть на нього не глянувши, знову заходився вичитувати Михайлового напарника, що вмудрився позбутись гвинтівки.

— Голову краще б забув! Розстрілять тебе мало!

Підійшов лейтенант, командир їхньої роти.

— Ну, де він, герой?

"Герой" стояв як у воду опущений. Завелика, мабуть батькова, шапка налазила йому аж на очі — тільки вуха стирчали з-під неї.

— Щоб гвинтівка була! — наказав лейтенант сержантові.— Діставайте де хочете!

І, сердитий, пішов у голову колони.

Рушили далі. Михайло йшов — переживав за напарника. Спитав:

— Тебе як звати?

Той ображено блимнув, відповів неохоче:

— Петро.

— Розговорчики! — нагримав сержант. І вони вже мовчали, поки й вибралися із лісу.

Ліс одразу ж лишився позаду, мов обрубаний: наїжаченою чорною стіною, відбиваючи шалені повіви вітру. А попереду, аж до обрію, що губився в білій імлі, лежав оголений, нічим не захищений степ. І по тому степу з краю в край котилася каламутна поземка. їх одразу ж оглушило, осліпило, вдарило в обличчя зарядами колючого снігу, сипонуло в рукави, поза шиї. "Підтягнись!.. Підтягнись!.." — забігали командири вздовж колони, що втратила темп, збилася в безладний табун. "Ширше крок!" Задні підтягались, намагаючись наздогнати передніх, а довкола дихала, рухалась, осідаючи й знову набухаючи, вистуджена наскрізь поверхня.

І Михайло вже вкотре пожалкував, що не одяг татів кожух. і

Скільки вони отак ішли — проти вітру, місячи сніг, Михайло не міг би сказати. Ноги були мов чужі, руки давно закоцюбли, зашпори гризли пальці. Він їх глибше засовував у рукави пальтечка і, трохи нагрівши, затуляв очі, лоба, щоки. Вітер був такий, що на нього можна було лягти і не впасти. Рухалися тільки боком.

Господи, чи скінчиться коли ця проклята рівнина?!

"Підтягнись!"

І в них ото вистачає ще сили бігати вздовж колони й кричати! Дали б Михайлові волю — упав би, зарився у сніг: хай заміта, хай заносить, хай навіть смерть потім прийде, тільки б не оце катування!

Стали спускатись у вибалок. Тут було трохи тихіше, вітер лютував уже понад головами, а внизу з шурхотом пересипався сухий сніг, то оголюючи, то знов засипаючи якісь горбки. Попереду, позаду, ліворуч, праворуч, і чим нижче спускались, тим їх траплялось більше. І з тих горбків витикалась то рука, то нога, то голова — закостенілі, застиглі, скуті морозом.

— Німці! — прокотилось понад колоною.

Михайло вперше побачив убитих німців. Живих бачив. Надивився під час окупації. Бачив і наших, забитих під час весіннього відступу, коли через Донець проривалося все, що тільки могло,— цілісіньке літо й осінь натикалися на трупи наших бійців, що всіяли луг, тільки не бачив жодного вбитого німця. Йому вже починало здаватись, що в цій війні гинуть лише наші, а німці сунуть невразимі, і тому з гострою цікавістю дивився на трупи, проходячи мимо.

Особливо приголомшило те, що німці всі до одного були босі. Голі ноги витикалися зі снігу, відсвічували слоновою кісткою. Німці наче роззулись, щоб легше було втікати од наших, та бач — не втекли. Смерть застукала всіх до одного, розметала по балці і тепер наче бавилась ними, то присипаючи, то знов оголюючи, немов перевіряючи, чи всі вони мертві по-справжньому, чи ніхто не прокидається, щоб потім, коли вона на хвилину одвернеться, зірватися й утекти.

— Привал! — пролунала команда.

Михайло оглянувся розгублено: як, посеред оцих трупів? Та обліплений снігом сержант розвіяв усі сумніви:

— Обід, браття-слов’яни! Кухні не буде: діставайте, кому нічого їсти, ензе!

Ензе лежало в Михайловій торбі. Дві банки консервів, десяток сухарів, три грудочки синюватого цукру. Четверту він уже потай зсмоктав ще по дорозі до села, де їх бомбило, хоч було суворо наказано покласти в торби й забути: недоторканий запас, на крайній випадок. Але піди розберися, де той крайній випадок, і то в одного, то в другого віддималась щока, а губи змазувались солодкою слиною.

Сержант змів сніг з убитого.

— Сідайте, слов’яни!

Михайло швиденько дістав свою консервину, два сухарі

— В тебе ніж є? — спитав Петра.

— Немає.

— Чим же ми її відкриємо?

— Попроси он сержанта.— Сержант витяг фінку.

Михайло оглянувся, чи можна попросити в когось іншого, але довкола стояли такі ж, як і він, не знаючи, що робити з банками. Хоч-не-хоч довелося йти до сержанта

— Одкрити? Давай.

Фінка вгрузла в метал, як у масло. Сержант провів не$о попід самим краєчком, кришка так і злетіла.

— Тримай! Як ви й воювати збираєтесь?

— Біда навчить — воюватимуть,— озвався командир відділення, сидів же поруч. Заслав коліна домашнім рушником, виклав білу хлібину, шмат сала, дві цибулини і сіль; ензе діставати не квапився. Одрізав великий окраєць (Михайло тільки слину ковтнув), прикрив зверху салом, притрусив густо сіллю, додав цибулину й простягнув сержантові:

— Вгощайтеся, товаришу командир!

— Додатковий пайок? — не відмовився сержант.— Під німцем жили не тужили?

— Та ні,— відповів командир відділення.— Це ще з довоєнних запасів.

Михайло одразу ж подумав про пиріжки, що лежали в торбі. З кислою капустою й картоплею. Борошно пополам з жолудями, та й то лишилося на самому денці, і мати весь час журилась, як вони житимуть далі. Пиріжки були сині, як смерть, Михайло не дістав іще жодного — соромився.

— Разом будемо їсти чи нарізно? — запитав Петро. Очі його голодно блищали, шкіра на вилицях напиналася так, що здавалось: от-от не витрима, трісне.

— Нарізно,— сказав, заглянувши до банки, Михайло: не хотілося мішати оцю смакоту з кашею, що лишилась у казанку.

По черзі орудуючи Петровою ло"жкою, спершу вишкребли замерзлу кашу, потім взялись за консерви: горох з яловичиною.