Полтва - Андріяшик Роман

Далина вочевидь розширювалась. У поблискуючих калюжах купалися вже зелені, вбрані в листячко, кущі верболозу. Юліан задумливо дивився у вікно.

— Рання весна, — сказав він, мовби одганяючи якісь надокучливі гадки.

На зупинці до вагона всіла група мандрівних артистів. Вони мали на собі благеньку гуцульську ношу, одначе трималися з гідністю. Порозсідавшись на диванах, одні заходилися грати в карти, інші про щось стиха перемовлялися, їм бракувало непосидючості і веселощів. Марта вдивлялася в невиспані і неголені з дороги обличчя і думала: "Вони теж позначені. Вони теж трагічні".

Може, це були співаки із знаменитого театру Гната Хоткевича, що розпався під ударами злигоднів? Комедіанти і трагіки, котрі на інші часи дивували б витончену публіку/ "Світ грає, світ лицедіє..." Ні, він мавпує і конає.

Сивоусий бродяга дістав з торбини пляшку і посріблену мильницю. Похмелившись, оддав пляшку сусідові. Ну ось! Такі ми. Як засядем, браття, біля чари!..

І сивоусий, і кілька його колег через хвилину ожили, загомоніли про політику, така з них перла войовнича звага, що кортіло сказати: "Чим не козарлюги!"

Між артистами була дівчина. Надзвичайно мила. Вона також самозабутньо ковтнула оковитої, а внезабарі самозабутньо заспівала:

Усі гори зеленіють, Тільки одна гора чорна...

її спів нагадував дитяче ридання. Трохи наївна, але така пекуча розпука, що краялося серце.

— Не дери горло, Оксано! — прикрикнув на неї сивоусий.

Дівчина махнула рукою, мовляв, пропади все пропадом.

Ой кажусь люди, Що він не п'с, А він із корчми Щодня іде...

До неї підсів хлопчик років тринадцяти. Як побите завірюхою пташатко, підтягнув, затьохкав — і аж нібироз-виднілося довкола від того соловйового щебету. Мабуть, то був братик співачки. Обнявши його за плечі, вона зраділо перегулькнула:

Мала мати одну дочку Та й купала у медочку. Та й купала-поливала, Щастя-долі не вгадала...

Юліан, примруживши очі і осміхаючись, прислухався до балачки. Мандрівним акторам потепліла кров, і сиво-усий взяв на себе роль диригента...

— Закінчуй, Петре,— гукнув він, щоб пересинити трагічну співачку. — Ось Михайло проситься. Михайло має щось сказати.

— А я хочу сказати, що буду вчити дітей польської мови, — пробубонів худорлявий, змарганий чоловічок, котрого сивоусий назвав Михайлом.

— Ти добре подумав? — з глумом запитав сивоусий. Чоловічок кивнув, та раптом вмовкла співачка, ніхто

не одзивався і, видно відчувши себе в центрі уваги, він понуро додав:

— А що робити? Може, під чуже слово вернеться доля? Ви ж самі казали, — звернувся він до сивоусого, — що вчені капітулюють, письменники, то я, задрипаний музика?..— Він завовтузився, ніби його сонного прикували до галери і, розбудивши, тицьнули в руки держак весла. — Що робити? — запитав він ще раз і зітхнув. — Одне — молоти язиком, а друге — перти плуга. Аоо, може, щось порадьте, як вмієте.

На лиці сивоусого заграли жовна, та через хвилю, усміхнувшись, він поклав Михайлові руку на плече.

— Ти чув коли-небудь баєчку про двох жабенят?

— Мені баєчки остогидли, — огризнувся Михайло. — Баєчки довкола. Баєчка — демократія, баєчка — добробут, баєчка — історія, баєчка — честь, баєчка — народ.

— А ти послухай, — наполягав сивоусий.

— Одчепіться, Шилюк.

— А ти послухай. Двоє жабенят упали в глечик зі сметаною. Борсалися, борсалися — не виберуться. Одне жабеня й каже: "Лягаю на дно, буду чекати смерті". — "Не дурій, — квакає друге жабеня. — Поборсайся іще, може, нам Бог допоможе'. — "Може" широке і глибоке. Як собі хочеш, я іду на дно". І одне жабеня невдовзі сколіло, друге смикається, брикається, вже й не тямить нічого, а друге лапками пручається, пнеться вгору. І що ти думаєш? Збило, капосне, грудочку масла, оперлося, віддихалося, ще попрацювало лапками — ще сплила грудочка масла, тоді жабеня — скіць з глечика. Якби, панове, встали з могил наші великі люди, наші пророки, то, глянувши довкола, спитали: "Ви ще є?" Нас і турчили, і онімечували, і полонізували, та байстрюки, що переличковувалися на чужинецький лад, поздихали, а народ є. Народ є, Михаиле, і буде.

Юліан підморгнув Марті, мовляв: "А старий таки козак".

— Були герої, що йшли од відчаю на смерть. Були бле-котники, що підспівували ворогам, думаючи, що треба берегти вухо, бо дзбан розіб еться. Були смердюхи, що вибріхували, добріхували і перебріхували історію, а правда як була одна, так одна й лишилася: наше вічне життя — наша вічна любов і ненависть. Наше вічне життя — наша вічна непокора. Звичайно, якщо тобі здається, що твої перехрещені діти зазнають гаразду, то перехрещуй, я тебе не стримую.

— Лиш не чубтеся, — цілком серйозно застерегла співачка.

Юліан з Мартою перезирнулися, і Марта подумала: "Так, я не помилилася, припустивши, що це недобитки з Хоткевичевого театру. Та Боженьку!.. Які вони нещасні..."

У Коломиї артисти висіли з поїзда. Худорлявий, змар-ганий чоловічок, якого називали Михайлом, вирішив їхати далі. Він ішов до виходу останній, несподівано шпурнув футляр зі скрипкою на диван і, сівши, оперся на столик і опустив на руки голову. Може, ховав прикру сльозу, може, проклинав себе заради ліпшої долі для своїх дітей...

Юліан промовив у задумі:

— Цей Шилюк має рацію. Хіба нас не подибувало відчуття остаточної катастрофи?

— А ти звернув увагу, — озвалася Марта, — як він поглядав у наш бік. Мабуть, він і нам адресував благородний гнів.

— То завжди так: як густо, то й копно. Не одягтися ж мені в лахміття, щоб показати, що я люблю батьківщину.

— Можливо, він прийняв нас за польських туристів г

— Не будь наївною: це — мандрівні артисти! Швидше за все він зміркував, що ми — книжники, засниділі шкідники, злочинність існування яких полягає в тому, що вони існують, що їм дозволяють жити, аби нищити інших... Ну що ж! — додав він після паузи.— Довелося побувати в шкурі безталанного перевертня. Я відчув пекучий погляд цього старого. Мабуть, треба володіти цинізмом бандита, щоб почуватися спокійно в атмосфері подібного осуду.

— Перевертні перебувають в іншому вимірі, Юліаноч-ку. Вони витворили ідею доцільності свого існування, ліба Свид, Грушевич, Ганиш не вважають себе месіями? Повсюда-Завадович зробив спробу врятувати каторжника Прокопа Повсюду. Цього йому вистачить, щоо хизуватися і шанувати себе весь свій вік. Цим вчинком він виправдає себе за наймерзеннішу авантюру. — Марта зітхнула. — О, я їх знаю!.. Та чого вимагати від них, Юліане? Адже і "патріоти" зліплені з тої самої глини. Вони діють тими ж методами, такі ж брутальні і невмолимі. Будь певний: і перші, і другі пишаються тим фактом, що в Галичині засновано підпільний університет. Але і перші, і другі перемивають нам кісточки, вишукують вади і помилки. "Знаєте, Цезар страждає через надмірну само-певність". — "Та він, кажуть, непоправно легковажний". — "Так. І зарозумілий". — "А ця дівиця? Святі діла треба чинити в святій чистоті". — "На щастя, через збіг обставин вони самоусунулися од відання університетом". — "Мабуть, є сенс забути деякі деталі з історії виникнення університету". — "Гм-м..." — "Еге ж, еге ж".

Озувши туфлі, Марта стала поряд з Юліаном, що дивився у вікно.

— Ти мене слухаєш, Цезарю? — спитала вона.

— Слухаю.

— І чого ти такий розчулено замріяний?

— Мені, Мартусю, байдуже, що про мене патякають.

— Чи ти вже часом не на тому боці?

— Ні, я з тобою.

— Ти не хочеш вернутися в гори? Юліан осміхнувся.

— Не хочеш, Цезарю? Він зітхнув.

— Ми туди ще навідаємося, правда?

— Обов'язково. Я подумав, що тобі слід було залишитися в Налащуків.

— Але ж я прагну стати вчителькою. Коли я стомлюся або коли треба буде щезнути, я поїду в гори. В усякому разі, якщо не знайдеш мене у Львові, шукай там.

— Я написав до всіх видавництв, з котрими підтримую зв'язки, щоб гонорар пересилали на твоє прізвище до "Селянського банку"...

— Дякую, Юліане.

На мить Марті здалося, що він щось знає, і їй приємно було, що він починає турбуватися про неї, та, зашарівшись, вона прогнала спокусливі гадки і мовила:

— Я постараюся не торкати ці гроші, бо вони тобі знадобляться, але... на всякий випадок... це добре, дякую.

У Ходорові до Юліана і Марти "прилип" агент секретної служби. Зачувши, що двоє гарно зодягнутих інтелігентних людей розмовляють по-українському, він, певно, вирішив, що принаймні нічого не втратить, самочинно взявшись поспостерігати за ними.

— Мені так хотілося, щоб то була Доранта, — процитувала Марта по-французькому із "Гри кохання й випадку".

— Ce pauvre monsieur36, — презирливо кинув позад себе Юліан. — Salaud37.

— Та gueule!38 — гаркнув агент. Постоявши у ваганні, сплюнув і пробурмотів: —Zut alors39.

—Allez vous —en40, — просичав Юліан з якоюсь неосудною відчайдушністю.

Агент вражено витріщився на цю дивну пару, мимовільним рухом сягнув по цигарку, ще раз сплюнув, та не посмів іти слідом.

— Я переконався, що їм треба давати одкоша, — сказав Юліан, коли агент подався геть.

— Ох, як ти мене перелякав, чоловіче добрий! — майже простогнала Марта. — А він, бач, знає французьку.

— Наволоч проклята.

— Ходімо, Юліане. Ходімо. Облиш це.

— Merde...41

— Та що таке з тобою, Цезарю! До того ж ти ніби скористався з висновків Ліхтенберга про французькі лайки.

Юліан промовчав, тоді сказав:

— Але ж цього сучого сина не посилали за нами! Крім того... мене дратує неминучість моїх подальших вчинків.

— Хіба тобі вперше діяти за планом?

— Тепер це дратує.

— Візьми себе в руки, бо то погана прикмета.

— Я знаю, Мартусю. Мене ніколи не стомлювала заздалегідь складена програма. Мабуть, ти до речі згадала Ліхтенберга. Він писав: "Я вважаю, що джерело більшості людських бід полягає в пасивності і м'якотілості". А від продовження цієї думки мені не раз ставало моторошно. "Нація, найбільш здатна до напруги сил, завжди була і найбільш вільною, і найбільш щасливою". Цікаво, що Ліхтенберг схильний був розглядати як взірець розбеще-но-вируючу Францію, а про своїх співвітчизників говорив: "Скажіть, чи є на світі така країна, крім Німеччини, де навчаються дерти носа раніше, ніж його прочищати?"

Марта в душі посміхнулася. Усі Юліанові клопоти, весь смисл його турбот можна зрозуміти із двох-трьох реплік. Але для людини, яка не поділяє його занепокоєнь, він лишається незбагненним і навіть смішним.