Полтва - Андріяшик Роман

Уже ти лишився назавжди зі мною на порожній холодній станції. Тепер я дома, і ти дома, і в цьому домі ще будуть люди. Тепер мені добре, Цезарю! Добре, Юліане. Якби ти знав, яке це повне-повне слово: Дооре!" Яке воно безмежне, як не треба в ньому початку і кінця! Воно налите, як море; звільнене, як мить материнства; непровинне, як немовля, що тулиться до білих грудей...

— Не вставай, Юліане. Полеж ось тут, збоку. Ще не світає, Юліаночку. Поїзд ще стоїть? — мені виглядає, що минула вічність.

Ми непомітно засинаємо і прокидаємося, коли надворі ясний день. Юліан переходить на свій диван, застромляє руку у кишеню пальта і простягає шоколад. Розламавши плитку, я повертаю йому половину. Він сміється засмученими очима, лігши горілиць, дивиться вгору, похрумкує шоколад і щось думає. Мабуть, він думає про те, що лишився зі мною назавжди на цій порожній холодній станції. Думай що хочеш. Все, що буде далі, — не твій клопіт. А я ще маю час посушити голову. Нічого, все буде гаразд.

Зрапта Юліан схоплюється і дістає з внутрішньої кишені два невеличкого формату томики. Перше, що я за собою завважувала, коли Юліана випускали з в'язниці і влягалися зрештою пристрасті, я йому показую то одне, то інше, одним хвалюся, інше підсуваю, щоб він оцінив. Так діти, заприязнившись, починають шукати спільних тем і уподобань за допомогою всього, що їх оточує.

Мені трохи моторошно і надзвичайно приємно читати на томику видрукуване золотими літерами Юліанове прізвище. Одна книжка видана за Збручем, друга— в Женеві, французькою мовою.

— Вітаю, мій Цезарю!

— Тюремний доробок, — сміється Юліан.

— Отже, ти отримав гонорар?

— І пожертвував на краєзнавчий музей у Дрогобичі.

— Українці на Радянській Україні видали краще.

— Там взагалі до мене гарно ставляться. Еміграція святкує остільки, оскільки можна почерпнути ненависті. До речі, після Драгоманова там лиш тим зайняті, що смакують тутешню знедолю. Більше шкоди, ніж піддержки. Варто в Галичині з'явитися новій цікавій книжці, як там, серед західної еміграції, зчиняється гавкіт — і не треба доносу, дефензива кидає автора до в'язниці, цензура вилучає з обігу весь тираж, пропаганда виголошує крамольникові анафему. З приводу нашого університету на Заході звіялася справжня буря. Одні гудять, другі виють від захвату, треті віщують незліченні втрати, мовляв, ми ставимо під ризик квіт молодої Галичини.

— А може, це не так зле, Цезарю. На той гамір озирається світ, робить свої висновки про ці неподобства.

— Діловий західний світ, Мартусю, шанує тільки діло. Культурницькі змагання і пересуди для нього — пустощі. Коли заснували у Львові український селянський банк, то одразу на це звернули увагу і в Канаді, і в Америці, і в Німеччині. Запропонували субсидії, а як галичани відмовилися (щоб створити бодай подобу власного громадського продукту), там аж пінку з рота пустили. І розмови почалися, і місії... Однак наша еміграція гола й боса. Збирають бібліотеки (видно, щоб не забути рідної мови), видають такі-сякі брошури й газетки і пліткують на все горло. Правда, в Берліні відкрили якусь українську офіцерську школу. Та що це за школа? Яким це лихом окупиться Галичині — мені поки що важко сказати. Боюся, що там виплекається покоління войовничих українських пронімаків, які заодно з шефами вважатимуть Україну багатим закутком Європи, а свій народ безвольним, безхребетним натовпом. Боюся, що коли-небудь запахне страхітливим садизмом і великі потуги будуть гірко оплакані. — Юліан виглянув у вікно. — Здається, рушаємо.

— А що маєш у запасі, Цезарю?

— Дещо збиралися видрукувати у Варшаві.

— Звісно, польською мовою?

— Так, польською. І я переслав рукописи до Харкова. Якось ми мимохідь підрахували, скільки галицьких борзописців видаються у Польщі, — і запаморочилося в очах. Між іншим, переважна більшість газетярів, навчившись вправлятися у часописах, наполегливо пробують пера в художній літературі. Якщо в Галичині вони будять глушину півторатисячними тиражами, то Краків і Варшава розмножують їх до безконечності і всю ту продукцію польською мовою перевозять у галицькі книгарні, мовляв, думайте і читайте... Грушевича розрекламували як видатного всепольського письменника. Пригадую, як у нього морщилася шкіра від страху, коли видавали його повістину у Львові. Тричі на день оббігав усіх знайомих: "Ой панове, готуюся на каторгу". Тепер мало не лусне від пихи: "Ми маємо руку в столиці, ми дещо можемо робити..." І теревенить про місцеві проблеми, не маючи про них будь-якої уяви.

— Скажи мені, Юліаночку, доки це буде?

— Не сьогодні почалося, не завтра закінчиться. Те ж саме діялося за Австрії. Навіть з наших шкіл декотрі вигулькували як Пилип з конопель: "Український пролетаріат повинен розмовляти по-німецькому..." Правда, тоді ще жили Драгоманов і Франко і ці пилипи не мали розгону.

— Але ж то — пронімецька диверсія.

— Пангерманська, дівчинко. Шкода, що пророки не мають змоги встати з могили.

— А знаєш, Мирослава Коваль написала цікавий монолог.

— Я читав, нам його передали до в'язниці.

— Невже, Цезарю?.. — Після паузи я додала: — Виявляється, ви там більше знаєте, ніж дехто на волі.

— Тюрма постійно годується тим, заради чого її створено. Замкнений злодій підвищує кваліфікацію зломів, анархіст виношує плани ще відчайдушнішого замаху, політв'язень як у побільшуюче скло бачить вади державного устрою. Іноді не треба повної інформації про те, що діється назовні. Досить натяку, а решту в'язень додумає сам; у нього доволі часу.

— В такому разі чиновникам варто до вас прислухатися, щоб усувати хиби своєї політики.

— Вони й прислухаються. Але з тим, щоб вчасно надбудувати новий дах над гріхом. Вавилонська вежа — мізерна споруда в порівнянні з нехарапутними хмароде-рами на курячій ніжці, в які забудовують віруси суспільного ладу. До слова, згадав приємного фантазера-лікаря, що сидів у Бригідках за якусь незбагненну провину. Він твердить, що ракова хвороба виникає внаслідок порушення симетрії в окремій клітині. Організм блокує відхилення від норми недоцільною пухлиною, і процес її розширення .вбиває тіло.

— Його не за те посадили, що сконструював модель загибелі капіталізму? — кажу я, осміхаючись, аби полишити тему про недугу.

— Якщо йому раптом припало до душі ляпнути про цю аналогію, він не побачить рідного порога. Чиновня жахається не іскри вчинку, а іскри здогадів. Вчинок вона знешкодить і навіть вигідно для себе розтлумачить, здогад же спонукує до роздумів, а це вже підкоп.

— Чому люди такі терплячі?

— Бо маленькі, Мартусю. Діти мріють про пору, коли стануть дорослими, їх ваблять масштаби, і в масштаби вони вірять. Наші ровесники виборсуються із неволі забобонів, нераціональних нині традицій, розгублено шукають і себе, і нових засад. Ми дивимося вперед! — Юліан смикнув з полиці рушник. — А ми подивимося вперед, Мартусю?.. Гайда вмиватися! Тоді — на розшуки поживи. Мабуть, у цій тарахкалці є буфет?

— Запитай у провідника.

— Так, моя дамо.

"Замість того, щоб вимести сміття з хати, — міркую собі, — ми чекаємо поліття на березовий прут? Я хочу стати матір'ю, чому ж не мудрішаю..."

Юліан вернувся з буфету голіруч.

— Черствий хліб і засниділі шніцелі. На додачу пропонують свіжі газети. Але ми прибудемо до Тернополя через годину. Потерпимо?

— Так, Цезарю. Якщо чоловікові не поталанило на полюванні, жінка мусить кохати його ще зворушливіше.

— Втихомир дітиськ, я не зношу їх голодного вереску. А псів прожени в поле, нехай самі шукають поживу.

Жартуючи, він ніколи не сміється Серйозне обличчя, задумливі, трохи насторожені очі. Його усмішка десь в душі. Тим, хто його мало знає, він може здатися злостивим скептиком.

— З ким бачився у Львові, Цезарю?

— Тільки з Павлюком.

— Як почуваються Марселла з Тодосієм?

— Ідилічна пара в ідилічних обставинах. Я ледве одчепився. "Заночуйте, Юліане. Що вам зготувати на вечерю? Та ні, ми вас не пустимо. Тодосію, принеси вина..." Марселла погарнішала, Тодосій погладшав. Тримають служебку, збираються добудовувати ще дві кімнати. "Маємо надію, — каже Тодосій, — що Біг пошле нам нащадка". Словом, навіть боюся все те розписувати, бо, може, неслушна мить. Не наврочити б.

— Я рада за Марселлу. Якось вона мені розповіла про себе, і я з тиждень ходила із таким відчуттям і болем, ніби не її, а мене спіткало те страшне горе.

— Павлюк розповідає, що Прокіп Повсюда назвав її знаменом окупації. Ти ж знаєш, як з неї познущалися?

— Знаю.

— Якось, каже Павлюк, в концентраційному таборі між в'язнями зайшла суперечка. Хтось там стверджував, що на цьому нещасному терені потрапила коса на камінь: вперті поляки, але ж вперті і галичани. Мовляв, якби галичани менше огризалися, їм було б легше. Цікавий чоловік цей Повсюда. Дай дослівно пригадати його репліку. Він нібито відповів: якби люди в людях не бачили впертості, вони їм, безсумнівно, поспівчували б, як жертвам, і все-таки дозволили б собі заплющити очі на їх повний скон.

— Звичайно, причому тут впертість? Є нищівна байдужість і душевна порожнеча людей двадцятого сторіччя.

— Я мав таку саму сутичку в Бригідках — о, ми там сваримося від прогулянки до прогулянки. Може, той телепень говорив щиро, може, від імені дефензиви, та я не стримався. За його словами теж виходило, що ми не вміємо крутити зиск, адже і за цих жахливих умов можна дещо робити. І висипав переді мною бочку австрійського досвіду.

— І що? Чого ти замовк?

— Я запитав його, чим відрізняється польська окупація від австрійської. Він затнувся од несподіванки, і ми продовж десяти хвилин переконали його скопом, що всі складники окупації залишилися без змін: край стає колонією, землею визиску, переслідується українське слово, скорочуються українські видання, за винятком слуг колонізаторів, утискується українська інтелігенція. При Австрії тисячі душ поглинув Талергофський концентраційний табір, за кілька років нового ладу не менше ковтнув Тухольський. Австрійці полюбляли гратися в демократів і дозволяли селянам вибирати до сейму своїх представників. Пілсудський і собі вирішив переглянути деякі конституційні закони...

Я потай себе запідозрюю, що він імпровізує. Не було жодних суперечок, просто це його мука, і він мусить про неї сказати.