Полтва - Андріяшик Роман

Грали музики, танцювали напівголі дівчата. Тоді привезли якогось вельможу, провели до одної смерічки — він вимкнув її і, регочучи, схопився за голову. Вимкнув другу, третю, четверту... О, як йому це сподобалося. А які задоволені були його джури!.. Почалася трапеза. Далі грали музики і танцювали дівчата. Наївшись і напившись, у танок пустилися пани. Наслідуючи головного вельможу, вони поступово скидали з себе одяг. Потому молода гуцулка змушена була втекти од їхньої безсоромності. Буржуї уміють забавлятися", — сказав Юліан, коли я йому переповіла про лісову оргію. У кінці подвір'я купище пнів, які старий Напащук привіз із поляни. Ксеня зачула, як про головного вельможу говорили: "Це велика людина. Таких людей негусто на нашій планеті". Мені довелося їй пояснити, що означає слово "планета", після цього дівчина цнотливо здогадалася, що світ поза її горами не повен тих утіх, котрі вона випадково підгледіла, і ми з Юліаном прибули сюди не з такою метою.

Учора я надіслала Миросі Коваль довжелезного листа. Відповідь має прийти до запитання на Ксенине прізвище. І з учорашнього дня я підсвідомо чекаю вісток зі Львова. Видно, я вже якоюсь мірою зіпсована. Я залюбки вигадала б гидку нісенітницю для газети, обурилася б, послухавши Свидових теревеньок, пошкилювала б з Найди, набралася таємничого вигляду, розмовляючи з По-лянським. Я згадую професора Ридана і нараду в митрополита з приводу полонізації галицьких шкіл... Все це Юліанові непотрібне, він пише, обклавшись брошурами.

На прощання я подарую Юліанові вовняний джемпер. Я собі гаразд не уявляю, як виглядатиме мій дарунок. Ксеня плете собі светр, лічить очка, компонує збірки. А я затіяла гру з невідомим. Петля за петлю... мабуть, мені вдасться джемпер на прощання.

— Пані Марто, ви давно вийшли заміж?

— Якщо викинути час, коли я лишалася сама, то з півроку.

— Наших хлопців забрала війна...

Гуцулочка думкує про власну долю. Овал її личка такий бездоганний і ніжний, очі такі довірливі і щирі, слова такі покірні і лагідні, що я пішла б за сто земель шукати їй нареченого. Але тут забобонно тримаються гірського кореня. Ксеня каже, що їй доведеться вийти за хлопчиська або за вдівця. "Тільки б не дуже старий..." Батьки згорбатіли в роботі, таки спромоглися на хату, а це — скарб, це найкраще віно. Настане мить, і сюди перебереться як господар дичавий підліток чи змарганий фронтами і поденням лісоруб. Якщо довго не буде дитини, гуцулка після смерку засидиться на полонині з дужим пастухом. І в цьому не буде гріха, тут це прийнято.

А що чекає мене? Я не стану затримувати Юліана.

Що ж тоді? Спливуть роки, і я колись, вийду його зустрічати в однострої червоного комісара, дякуватиму за визволення...

"Це твій син, Юліане".

Підведу до нього десятилітнього чи п'ятнадцятилітнього хлопця і буду запопадливо шукати спільних рис на обличчях.

"Це твій син..."

"Як його звати?"

"Юліан".

Тоді він повірить, що перед ним його син, і в мене затремтять руки, і в сивий, розмелений машинами порох упаде ружа.

Я не стану відраджувати. Нехай іде за Збруч. Колись ти зустрінеш, як чужого свого сина і я біля вас закам'янію як чужа, бо мені не спаде на гадку жоден рядок з Верлена — я розгублю його поезії в гіркому дожиданні.

— Прочитати тобі вірша, Ксеню?

— Заспівайте. Позавчора я підслухала — ви так гарно, так прекрасно співаєте, що я в сльозах заснула.

— Послухай вірші.

Спогади сумні, спогади непрохані, Налетіли ви, мов пташки сполохані, І обсіли вмить з гомоном і гамором Серця кожну віть — а воно ж то явором Дивиться в затон жаль-ріки глибокої, Що кудись біжить у примарнім спокої...

— Гарно.

— Тобі сподобалося?

— Дуже. Але найбільше слова "жаль-ріка". Це й співати можна.

— Тобі так хочеться поспівати? Гуцулочка займається рум'янцем.

— Ні, — кажу. — Не будемо перешкоджати. Потому, Ксеню. Ввечері.

Та Юліан працював до пізньої ночі.

— Пані Марто, — стиха, з міною змовниці каже Ксе-ня. — Я хочу піти до ворожки. Я подумала, може, й вам скортить.

— Я готова пройтися з тобою, якщо це не дуже далеко, а ворожба мене не цікавить.

— То одягайтеся.

В моїй уяві зринає образ потворної гірської відьми, напівтемна печера в скелях і чаклунське багаття. У клубах диму мигає моя тінь. Моя доля, моє майбутнє. І мені стає моторошно. Невже я боюся своїх прийднів? Ні, не варто забігати вперед.

Між горами дивовижно сонячний день. Зима чиста, ніби скупана. Ми заглиблюємося у смерековий бір, але й він пронизаний срібною ясиною, аж немовби світиться. Я подумки питаю себе, чи могла б тут жили завжди, і відповідаю собі — ні, бо довкола знаки вічності, вони мене стомили б.

Одразу за бором починається хутірець. Він тихий і сонний.

— Ви на мене зачекаєте, пані Марто?

— Так, Ксеню.

— Я довго не буду.

— Вивідуй усе, що треба, про мене не турбуйся.

— А може, зайдете до хати/

— Ні, я зачекаю на вулиці.

З чепурної хатини назустріч Ксені виходить нічим не показна жіночка. З хвилину розмовляють на подвір'ї. Минувши осідок, я розчаровано озираюся: отже, тут мешкає ворожка? То, мабуть, вона зустрічала Ксеню? Гм...

Звертаю на пригірок до дівчинки у чобітках, рясній спідничці і червоному кожушку.

— Як тебе звати? — Дівча не тільки зодягнене як доросле. У нього серйозне доросле личко і дорослі очі.

— Ксеня.

— І ти Ксеня... А чому не санкуєшся, Ксеню?

— Санки зламалися.

— Татко не хоче полагодити?

— Він каже, що нові змайструє.

— Ти маєш братчиків, сестричок?

— Ще не маю...

— Мабуть, тобі дуже скучно.

— Ні, я бавлюся сама, але вліті мені таки ліпше. Вліті я плету вінки і збираю ягоди. А тепер що знайдеш у лісі? Хіба шишку... Вліті можна купатися.

— Ти ходиш до річки?

— Я загатила потік, там справжнє озеро. Це ось там, під лісом.

— Скільки тобі років?

— Та вже восьма зима.

— Ходиш до школи?

— Ні, дівчатам не треба школи. Але я вмію лічити до тисячі і навіть далі... — Я не думаю, що воно що-небудь завважило, запитливо глипнувши на мене, але в оченятах змигнули пустотливі зірочки.— А це правда, пані, що лічити можна і день, і ніч, і рік, і десять років, а кінця не буде?

— Правда, Ксеню.

— Не треба й силкуватися.

— Не треба.

Дівчинка перевела погляд на ворожчин осідок і знову підвела на мене очі.

— Ви прийшли довідатися про свою долю? До неї всі ходять. її прозивають Зозулею. Але чоловікам вона не може сказати правду. Щоб не загубити талан, вона сидить взаперті, її на вулиці ще не виділи. А воду вона бере з копанки за хатою. Кажуть, що вона велика багачка, її дід мав повний черес гульденів. Він відвертав спливи26 і блискавку. Котрогось літа грім почав збивати отари. Тоді її діда повезли в полонину і він послав грім у сигли27.

— Який дужий чоловік...

— Дехто не вірив, що Зозуля має талан. Казали, що її дід наперед вичитав кожне життя і переповів Зозулі. Але старий вмер, а до Зозулі навідуються такі люди, що дід їх не міг знати, — і вона вгадує. Вона таки ворожія. Якби ще могла віщувати чоловікам, то купалася о у грошах. Добре мати Божий дар...

Книжна істота, я ніколи не мріяла про надприродні здібності. Були химерні дитячі сни, коли і казкові дні, і похмурі години перед грозою напливали звідкілясь зрап-та, та я залишалася спостерігачем, ні в чому не беручи участі. Мабуть, я щось втратила. Розповіді про дива мене абсолютно не займали. Навіть тітчині оповіденьки про богоявления і чудесні зцілення я сприймала як щось властиве тітчиній вдачі, не більше. Очевидно, Всевишній Творець вирішив, що мені вистачить байок у найсправжні-сінькому житті.

— Вже вертається та дівчина, що прийшла з вами.

Я бачу трохи змінену ходу, змінені Ксенині очі, усмішку і поставу голови. Ворожка, випровадивши її за двері, розтанула в темних челюстях сіней. Ксеня простує до нас на пригірок, і дівчинка каже:

— Ви не йдете до ворожки? Якщо не маєте чим заплатити, то не треба, вона й безплатно приймає.

— Бувай, маленька Ксеню, — кажу. — Швидкого тобі літа. А до ворожки я поверну іншим разом.

— Все мені вгадала, — шепоче велика Ксеня, чогось позапихавши руки за поли кожушка, мовби зогріваючи похололе серце. — Все-все. Цієї весни я вийду заміж. І не за вдівця, не за бахура, а за статечного парубка з долу. Каже — він майстровий чоловік, багато буде заробляти і в нас буде... — Ксеня, захлинаючись, регоче, — аж восьмеро дітей.

До самого лісу я слухаю, що чекає молоду гуцулку, та, лиш заходимо на просіку, Ксеня на хвильку змовкає і якось турботливо лебедить:

— А про вас... Про вас сказала, що навіть якби ви під милий Біг просили — не ворожила б вам. Я допитувалася чому, та вона стиснула губи... Я зле роблю, що кажу вам про це? Дурна Орефа... її справжнє ім'я — Орефа...

— Шкода. Не потанцюю на твоєму весіллі.

— Ви таки поїдете?

"Так, — мовлю я подумки. — І хто зна..."

Землі ще цупко тримається мороз. Але сонце ходить по небу з насмішкуватою звагою, мов лиш чекає призначеної години. Коли в горах закапає зі стріх, доли встигнуть очиститися від снігу, ми поїдемо. Та дерева в пониззі будуть ще голі. І нагі будуть думки.

Юліан дописує книжку. До тамтого берега він пристане з доброю приношею. А "Комуністичній бібліотеці"28 я вручу кілька його брошур про імперсоціалізм. Я несамохіть прочитала зо три абзаци. Імперсоціалізм — це щось того швабського крикливого ґатунку, що волає: "Геть з плечей голови, котрі мислять життя інакше!" Юліан — це Юліан.

Розлука у моїх гадках бродить у теперішньому часі. Боже!..

— Пані Марто, а це не ваш чоловік?

Юліан. Що трапилося? Побачивши нас, не зупиняється.

— Зажди, Ксеню.

Ні, погоні немає.. Мене охоплює якась дика радість. "Погоні немає". Тепер я остаточно збагнула, що вже до смерті бачитиму довкола Юліана якісь тюремні сутінки. Він іде трохи боком, неначе пробирається крізь натовп чи між близько наставленими мурами, руки опущені вздовж тіла, мовби приковані до ніг. Він ходить з закиненою головою, ніби несе в уяві сліпучий квадратик в'язничного віконця. Що це за усмішка? Я її не розумію. Це якась зла, іронічна гримаса. А очі? Здається, цей млявий, надокучливо врівноважений здоровань раптом підписав тисячу смертних вироків... І я його до безтями кохаю. Може, стократ сильніш кохаю, що пам'ятаю його іншим.

Узявши нас із Ксенею попідруч, Юліан повертає назад.

— Я поспішав, щоб застати вас у ворожки.

— Щоб наступити долі на п'яту, Юліане?

— Ні.