Полтва - Андріяшик Роман

Він з якоюсь дівичкою ночував, але ліг спати окремо. Бешкетники вдарили сердешну дівку. Добре — не до смерті. Вартівник випалив з рушниці і одного поранив. Приятелі схопили дружка на руки і втекли. Та що найдивніше — ніхто про це ні мур-мур".

— Юліане, вчинили замах на Гамільтона Полянского. Якраз у нього була коханка. Думаючи, що то він, вистрілили в дівку. Полянський поранив одного з агентів.

Юліан перейшов з ванькира до кімнати.

— І вона про це одверто пише в листі? — спитав він.

— Де ж одверто! Послухай.

— "Наш панотець сказали, що скрізь погане ставлення до діток..." Мабуть, вона має на увазі митрополита і рідні школи.

— Цікава бабська конспірація, — зареготав Юліан. — Але ж, виходячи з цієї писанини, можна припустити будь-що.

— Треба вміти читати, пане тюремнику.

— А цей лист від кого? — показав Юліан на конверт.

— Від Найди. — Я розгорнула аркуш, розмальований величезними кривими літерами. — Котрий це за числом медовий місяць, кицю? Можна подумати, що ти спеціально відряджаєш його до теплих країв, аби надовше стало меду". Дурне, як сам Найда, — пробурмотіла я, рвучи листа.

Юліан ще секунду стоїть, чогось очікуючи. Образився, що я назвала його тюремником? Я грубіянка, як патрі-от-запертюх... Ні. Всі, всі довкола для мене існують майже абстрактно, тому я не відчуваю тонкощів характеру і натури.

Юліан тупцює до ванькира.

Ні, думаю я, це вже дає про себе знати розлука. Мене дратує розлука...

Я не дочитала Миросиного листа. У Львові і поза Львовом почалися широкі балачки про університет. Одні захоплюються і хвалять, інші вважають за краще не вдаватися в емоції. Колись бувало інакше. Якщо, наприклад, яке-небудь явище чи вчинок викликали водночас і схвалення, і огуду, то можна було сказати, що явище або вчинок мають суспільну вартість. Мабуть, нині треба орієнтуватися на добрий поговір в одних колах і примовчування в інших. Що ж? Це, можливо, ліпше, ніж чвари.

Мирослава натякає, що в російських білоемігрантських сектах ширяться переорієнтації...

Мені кортить піти з цією новиною до Юліана, одначе я боюся, що мене знову охопить роздратування: я не бачу, що він мучиться. А ми ж через тиждень-два розійдемося у різні боки. Ми розминемося. Так...

І в кінці листа: "Мій Михайло нишком ошукав мене. Мені ще хотілося походити молодичкою, тим часом чекаю (чекаємо!) нащадка".

У мене на чолі вимальовуються плями. Я щоранку ретельно затираю їх пудрою, щоб не завважив Юліан (мені чогось соромно), але вони темніють із кожним днем і господиня вже побачила, каже: "Здається, до пані летить бузько з донечкою..." З донечкою. Не з сином. Може, гуцулка розуміється на прикметах... Юліанові скажу, коли будемо прощатися. Там, на землі, де півень співає на три держави.

Юліан пише. Заховавши до сумочки Миросиного листа, виходжу надвір. Слава Богу, за час цієї втечі я хоч надивилася на залиті сонцем простори. Сьогодні сонячно з самого світання. Ліниво покапує зі стріхи, і до призьби, як кришталеві виноградні лози, намерзли крижані бурулі. Коли на них довго дивитися, вони починають відливати барвами веселки. Мені такого зроду не доводилося бачити. Справжнісіньке кришталеве сотиво, павутина, ніби хату хтось навмисне заквітчав. На стіні застигли рожево-фіолетові зайчики. Цікаво, чи і з ялин звисають отакі стрічки? Якщо навіть є, то, мабуть, темно-зелені або й чорні на тлі темного лісу. Ні, мені вистачить і цих, довкола хати.

Чи всі вагітні жінки манірні? Я себе не впізнаю. Юліан зі мною, і мені його бракує. І до скам'яніння мене жахає, що невдовзі він піде від мене зовсім... Я тепер ні на що не здатна. Мені навіть дивно, що це я оббігала по три-чотири рази Львів, налагоджуючи зв'язки. Що це я годинами вислуховувала нудні відмовки і терпкі перестороги патріотів-запертюхів. Мені здається, що все те мені наснилося або я надто гостро уявила собі ті клопоти з розповіді про якусь незнайомку. І ця втеча мені здається сном. Навіть у поганому романі довкола цього факту наплутали б стільки всілякої всячини, що стало б читати на три ночі. А я ніби все всмоктала в себе, увібрала душею і тілом і нічого не лишається, я покину порожнє місце, де не буде й нікчемної дрібнички, зачепившись за яку, можна було б відновити в пам'яті багато прекрасних днів. Видно, така я вже. Або ж це через оте... На чолі плями...

Глава VI

Вони поїхали з гірського хутора наприкінці березня. Був неймовірно погожий день. Старий Напащук з Напа-щучкою і Ксенею одвезли їх підводою до Ворохти. Попрощалися, так і не взявши грошей з постояльців. Одначе Марта силоміць подарувала Ксені годинника (вона не хотіла вертатися згадками сюди, до гір, які дали їй стільки щастя, що воно стало видаватися майже дарунком, як гарні дні і вода з криниці).

Квитки взяли до Ходорова. Якби перепустки через Штефанівку на Буковині, що тепер належала Румунії, їх подорож до Заліщиків тривала б не більше шести годин, а звідти цілком близько до Козаччини. Але про перепустки вони й думати не сміли, тому довелося колувати через усю Галичину.

Поїзд гірськими звивинами моторно котився в доли. Юліан докінчував редагувати брошуру для "Комуністичної бібліотеки". Марта устромила очі в газету (їх Юліан купив у Ворохті цілий пакет, навіть згорнув пожовклі з поштового прилавка). Читала про наступні вибори, а думала про те, щоб Бог дав найглухішу ніч, громовицю, якесь таке паскудство, яке б засліпило прикордонникам очі і накинуло нехіть до пильності. Він утікає, думала вона. Ні, не втікає. Йому треба там побувати. Він повернеться з чіткішим світоглядом і більшою цілеспрямованістю. Він там перебуде якийсь час, і це краще, ніж знову одсиджувати в каталажці. Тут для профілактики його неодмінно заграбастають. Так, сказала вона собі, згадуючи, що Юліан таки не знайшов відповіді гуцулові, який тридцять літ кандіє взаперті. Так, Юліанові треба там побувати. Якби інакше все склалося, я теж подалася б за ним, хоч на це мені було б нелегко зважитися. Так, я не здужаю прийняти контрасти. Я консервативна галичанка. Побачивши, що на тому боці люди живуть по-божому, я або сконала б від жалю, або, як неосудна, добивалася б до самих верхів і волала б: "Чого чекаєте? Адже там, у нас..." Так, мені не можна відриватися від цієї біди. Тут я дома, по-домашньому мені легше багато чого стерпіти і перетерпіти, легше думати, простіше дивитися.

Юліан викинув за вікно почерканий (крамольний!) аркуш і заходився писати заново. Вітер прожогом підхопив папір, ніби квапився комусь його передати. Кому? Мені уявилося, як, ковзнувши очима по рядках, аркуш, мов повістку смерті, шпурляє геть полохливий прохожий. Агент дефензиви в цій же ситуації каменіє і хижакувато озирається на всі боки, готовий доповісти на самого себе.

Поїзд туркотить в діл. Здалека обгинає дубовий праліс, над яким пливуть зграї чорних лелек. Юліан розповідав Марті, що це єдине місце, де гніздяться чорні лелеки. Йому не до цього, і вона не одриває його від діла. Аби лиш не забути тисову гілку з Войтула, думає вона. Гілка в Юліановій валізі. Він хоче загорнути валізу в церату, матиме опору, пливучи Дністром, і рукописи, документи не замочить. Гілку я заберу, це моя пам'ятка...

Поїзд котиться в діл.

Газета закликає осадників на східних кресах до витримки на виборах. Не піддаватися на провокації "недружніх елементів!..". Газета нападає на Мечислава Біоровського33, навіть цитує його крамольні висловлювання в "Oblicze dnia": "Ми спостерігаємо асиміляцію і звірячу експлуатацію підкорених народів. Чи ці факти у кожного чесного поляка, що добре пам'ятає історію поділу і захвату власної країни, можуть пробуджувати інші почуття, крім живої симпатії і солідарності з усіма скривдженими і гнобленими?" Цитата видрукувана щонайдрібнішим шрифтом, та завдяки цьому і впадає у вічі. Хто асимілює? Що ви базікаєте, пане Бібровський? Газета розпинається, тлумачачи, що це бридкі вигадки і оббріхування держави.

Рядки Владислава Бронєвського34 у чорній рамці.

Та sama krzywda, ta sama

Idzie krzykiem na wsie i miasta35.

Марта осміхається. Це оформлення не випадкове. Далі — найчорніша лайка, але завдяки виділенню на сторінці газети перегукуються грімкі гасла. Якийсь час їй приємно, потому думає: "І цей спосіб розшифрують. І за це хтось піде на каторгу. І... однаково це слова..."

Розгорнула пожовклу, витерту газету, яку Юліан узяв із прилавка. Нею виявилася "Nowa киїшга". Ні, подумала Марта. Світ рухається. "Хто не розчарований у сьогоденній Польщі? — запитував анонімний автор. — Усі — від крайньо правих аж до тих, хто у нас зветься сеймовою лівицею', — стверджують, що' відроджена" Польща не виправдала сподівань".

І знову якусь секунду Марті було втішно, і відтак охопило роздратування упоміж з липкою незбагненною втомою. Відклавши газети, вона випросталась на дивані і вирішила заснути.

їй приснилося, що вона... заснула, у вагоні зчинився гармидер, одначе вона не змогла прокинутися, а коли розплющила очі — Юліана на місці не було, гармидер одсунувся в сусідній вагон, і Юліана вивели, не зупиняючи поїзд, вивели на тракт, уздовж якого бігла залізнична колія, і погнали, штовхаючи карабінами, в темний праліс, над котрим кружляли чорні лелеки. Вона вві сні погамувала ридання і трималася цілком мужньо. Навіть подумала: "Терпи, молодице. Вони не дочекаються бачити твої сльози". Вві сні спіймала себе на тому, що таке вже з нею було, і подумала: "Хіба я винна, що все повторюється?" її розбудив Юліан.

— Що з тобою, серденько? — мовив він з тривогою в голосі. — Дивися, як ти собі губи понатискала. — Він вийняв з її сумочки і подав дзеркальце. Його очі були наповнені болючим смутком. Він сказав після паузи: — Зі мною бувало в тюрмі... Я навчився вві сні командувати собі: "Прокинься!", і все одразу займало законне місце.

Вона закивала головою, мовби кажучи: "Так, я постараюся, будь певний..." І винувата усмішка, і мимовільний рух руки до зачіски... Вона не завважила, що Юліан побачив плями на її чолі.

Поїзд прогуркотів через місток і якийсь час ішов уздовж річки. Гори скидали в діл жовтувату спінену лаву. Подекуди вона зализувала обнесені воринням городи, де-не-де виривалася з річища, текла між поодинокі осідки і верталася назад сита, чорна, несучи віхті потемнілого сіна, гілляки, собачі буди, штахети.