Хіба ревуть воли, як ясла повні? - Мирний Панас

Він подався в сіни. Галя вийшла на рундук, линула воду з кухля, а дощ їй пороснув прямо у вид.

— Ух! — задрижавши, скрикнула вона: — яке холодне... — Та мерщій у сіни, — прямо на груди Чіпці, котрий однією рукою держався за одвірки, другою за двері.

Як почув Чіпка, що до його грудей приникли її гарячі груди, опустив розставлені руки, та й обвив їх кругом її стану... Галя затрусилася, порвалася вперед... та й схилила на його груди свою голову.

— Галочко!.. рибочко моя!.. — шепче Чіпка, а в самого серце, як молотком гамселить об груди. —Ти мене любиш?.. зірочко моя!.. — Очі його засвітили на всі сіни, як у звірюки, коли вона кидається на свою здобич.

— Пусти... пусти мене!.. — пручається Галя. — Іди собі... геть!

А сама ще ближче, ще ближче горнулася до його. Незчувся Чіпка, коли опустився на долівку; незчувся, як посадив Галю на коліна до себе; незчулася й Галя, як приникла головою на його груди... Затріпалось у неї серце, як пліточка в неволі... Мовчать обоє... Хвилина... друга... третя...

— Де це ти був ціле літо?.. — шепче вона, — що на поле не виходив... Хтось другий ходив замість тебе... То твій брат?

— Не брат то, Галю!.. То мій ворог, що трохи не навік розвів мене з тобою...

— А я думала... Я думала: де це він? Чи не вмер, бува? Чи, може, одружився?..

— Хіба б тобі шкода було... якби я вмер? шкода? Галя мовчала, та ще дужче горнулася до його.

— Галю!.. — стиха обізвався він.

— Чого?..

— Ти... ти кохаєш мене?.. любиш мене?.. моя ясочко!.. Правда, кохаєш мене?..

Галя, як змія, обвилась коло його шиї й міцно стиснула її своїми руками; уста черконулися уст, — та й злилися в довгий, гарячий поцілунок... Чіпка од нестями розвів руки. Галя висковзнула— і скрилася.

Опам'ятався Чіпка. "Тільки ж, тільки що тут була..." — думав він, та давай кругом себе шарити. Ніде ніщо ні шерхне, ні стукне. Він підвівся з долівки... Темно, пусто, тихо... Обмацав він кругом сіни... нема! "Не чуть же було, щоб і двері скрипнули", — подумав він, і став прислухатись. Було тихо. кругом, як під землею... "Утекла!" — промовив він сам до себе; засунув надвірні двері і тихо побрався у хату, де спало п'яне товариство.

Довго ще качався він на лігву; прислухався, як стукотало серце; чув, як барабанив дощ у віконниці, як півні викрикували; братчики спросоння бурмотали; думав, як це воно випало так несподівано; радів, як дитина іграшці; дивувався, як злодій, що, укравши в старця торбину з цвілими сухарями, знайшов у ній страшенну силу грошей... Тільки перед світом заплющив очі — і заснув тихим, одрадним сном.

Нерано прокинулись братчики. Дощ невгавав, а по-вчорашньому сіяв, як крізь сито, й поривав до сну.

— Ану! рушай, братця, пора! — гукнув Лушня на всю хату, скочивши на ноги.

Один за другим стало товариство рушати. Один Матня не підводився. Другі повиходили в сіни; по-вмивалися водою, що стояла в діжці; знову ввійшли в хату. Матня ще лежить та зіхав на все горло. Незабаром до них і хазяїн прийшов.

—А що, дядьку Максиме, — пита Матня, розвернувшись, як кнур на барлозі: — чи буде чим похмелиться?

— Хіба ж тобі так у горло й лити? — од казав замість Максима Лушня.

— А хіба мені дорого встати?

Та з цим словом швиденько скочив на ноги, та — нечесаний, розкудланий, з заспаною, невмитою пикою — так і посунувся за стіл. Максим поздоровкався з пані-братчиками, вийшов з хати.

— Та воно б же годилося й поприбирати, — сказав хтось з гурту. — Ач, яке райно!

— То вже хай хто хоче... — одказав, позіхаючи, Матня.

— А ти? — питає Лушня, гостро глянувши на його.

— Про мене — й такгаразд...

— А як горілки нема?

— Тому, що райнб в хаті...

— Ну, так що ж?... Хіба воно буде за горілкою у рот тягтися? Хай собі лежить долі, та й годі!

Поки Лушня з Матнею вели таку розмову, другі, кожен вхопивши по оберемку, витаскали всю солому з хати. Тим часом вернувся й Максим з учоращнім боклагом; за ним увійшла й москалиха, несучи в одній руці два хліби, а в другій — здоровенну миску капусти...

— Оже й справді похмелятись будемо! — каже, усміхаючись. Матня, вглядівши москаля з баклагом.

— То ти хоч би пику вмив, — докоря йому Лушня.

— На біса я буду мити, коли дощ і без того обмиє.

— Ну! У тебя,' брат Максим, как я вижу, маладцьі таварищи! — обізвався до хазяїна один з москалів — душкар.

— Та ще ти й не бачив, москалю, наших славних діл! — одказує Лушня, вдаряючи пушкаря по плечі рукою й опускаючись коло його на лаву. — Ось поживи лиш довпїе з нами, — тоді побачиш, чи молодці, .чи ні!

— Да уж, брат, і без таво видно, какие маладцы! Во, посмотри на ефтаво! —махнув рукою на Чіпку. — Да он бы пушку одним взглядом сбил с позиции... Смотри: у, какой!!.

Чіпка не чув нічого того. Після вчорашньої стрічі, він сидів мовчки в кутку, та тільки знай кидав свій бистрий погляд на ті двері, якими вчора увійшла Галя. Думки його далеко літали; він не чув, не дослухався, що верзло товариство. Кагал, гармидер стояв у хаті, як у жидівській школі, аж поки Максим не почав частувати. Тоді все затихло... роти заремигали; пальці раз по раз опускалися то в миску з капустою, то в полумисок з огірками. Усі мовчали, надолужали над сніданням. Чутно тільки було, як на зубах тріщали огірки, капуста; як роти жували, плямкали...

— Суха! — перегодя трохи крикнув Матня, насилу проковтнувши цілу жменю капусти.

— Підмочимо, — обізвався Максим, беручись за боклаг.

Пішла рядова кругом столу; знову пальці заходили; роти заплямкали...

— Удавився! — каже, ікнувши. Матня і положив хліб на стіл.

Усі зареготали, глядя на розкуйдану голову, на одутлу пику Матневу.

— Проткнемо! — одмовляв Маским, узявши боклаг у руки.

— Оцього, дядьку Максиме, — каже Лушня, — тільки прийми, то не знатимеш, як і одгребтися!

— Ничаво! — одказує по-московськи Максим, підносячи чарку Матні.

—Вот ты и хахол, — обізвався до Матні москаль-пушкар, — а, право, порядки знаешь! Тебе бьі толька гасударю служить...

— Служили ми вже, брате москалю, — одмовляв Матня, — всюди, та дозналися, що — нема краще, як боклазі з горілкою служити!..

Сміх, регіт окрив усю хату.

— Вот, што правда, то правда, — каже москаль, регочучись.

Максим обійшов по третій.

Після третьої розв'язалися язики. Піднявся крик, регіт, гомін. Утомилися вже роти жувати, — давай балакати. Там, у кутку, троє завели річ про теперішнє життя трудне; другі зняли мову, як панів дурили; треті — згадували вчорашнє погуляння, а четверті — про давнішнє гуторили... Звісно, дванадцять душ: кожен по слову, — то й то дванадцять слів. А то ж то як усі разом загомоніли, та той тієї, той своєї! Нічого не розбереш; нічого виразно не чутно; один крик, галас.

Тільки Чіпка — як води набрав у рот. Він мовчки їв, мовчки пив; тепер сидів, мов німий, та з дверей не спускав очей.

— Що це наш отаман притих? — дивлячись на Чіпку, мовить Матня.

Чіпка не чув. Усі глянули на його, зглянулись між собою, — засміялись. Чіпка й сміху не чув.

— Чи не набачив лиш чого ласенького, — тягне розмову Лушня. — Він у нас падкий на ласощі...

—Да, да! вот ано и есть... Я сам толька што хател гаварить пра ефту перепелку, — перебив його москаль Сидір, що розпрягав коней з Максимом.

— Та вже поздоров, боже, дядька Максима та дядину Явдоху... — обізвався Пацюк. — Таки, що собі, то собі; а то таки й для людей потрудилися...

По хаті розкотився регіт. Максим догадався, з чого сміялись, став і собі тихо реготати.

— Та подякує, подякує хтось не раз і не два мені за неї, — одказав він з сміхом.

— Я вже тобі, дядьку, коня он якого достану! — каже Лушня.

— Да на что ему конь, когда у него такая кобылица, — тупо жартував Сидір.

Аж ось двері розчинилися — і, як та ясочка, вскочила Галя в хату. Жарти й розмова затихли; усі задивилися на її хорошую вроду, на зашарене личко, що за ніч мов помолодшало...

Швиденько вона підійшла до столу, вхопила миттю порожні миски, та, ні на кого не глядя, не накинувши й оком на Чіпку, окрилася за дверима. Він сидів, як сова, витріщивши баньки...

— Спасибі богові й хазяїнам — за снідання, а мені — що наївся! — перервав німоту Лушня. — Час, братця, додому рушати.

— Чого додому? — обізвався Матня. — Хіба тобі тут погано?.. Аби тепло та горілка, то я хоч на цілий вік зостануся...

Усі зареготалися й рушили з-за столу.

— А що ж, справді пора! Ото тільки: дощ, як затявся... А час!

Устав і Чіпка. Подякували хазяїнам, позакурювали люльки та й потягли з двору: одні в одну, другі — в другу руку. Чіпка з своїм товариством пішов у Піски.

Одійшовши вже геть у поле, оглядівся — кисета нема.

— Стійте, братця! — кисет забув-Повернув назад, дивиться — на хвіртці стоїть Галя й гукає:

— А чий кисет? хто кисета забув?

— Що таке? — обзиваються до неї з другог.о боку.

— Кисет... — піднявши кисета вгору, показує вона.

— Кисет? — не наш! — та й пішли собі. Чіпка лобіг підтюпцем. Тим часом Галя на кисет роздивлялася, розшморгувала, заглянула всередину, полапала рукою та й знову зашморгнула...

— Мій... мій... Галочко! — каже стиха Чіпка, добігаючи до неї.

— У-у-у, йолопе!.. Як квочка з курчатами, так ти розгубився з своїми, думками... Не знаєш, що й дієш!.. Сунула йому кисет у руки, а сама швидше за хвіртку.

Глянув Чіпка на кисет... Що за біс? Тютюну було не більше жмені, а це так оддулося... Що воно? Розшморгнув, полапав, — м'яке; витяга: — другий кисет, з синьої шовкової матерії, вишитий червоними квітками й кругом обсаджений червоними китицями!.. Очі в його заграли; по виду розлився усміх...

— Любо моя!.. кохання моє! — прошептав він і весело повернув до товариства.

XXIV

РОЗБИШАЦЬКА ДОЧКА

Цілий тиждень лив дощ, як з відра. Цілий тиждень не виходив Чіпка з двору. Усе собі по хазяйству: то коло того, то коло другого.

— Знаєш що, сину? — каже йому одного— вечора мати, прядучи вовну, — знаєш що? Оце я дивлюся на тебе й на себе та й думаю: я вже стара, нікчемна стала; уже мені важко іноді й у печі витопити... Чую, як сила моя упада, смерть наближається... Ти б одружився, сину! Не доки його одкладати... Уже, слава тобі господи, другі твоїх літ дітками любуються, а ти все бурлакуєш та, мов загубив що, ходиш... Хіба мало дівчат у селі? Сподобай яку, та поки пилипівка не зайшла, одружися, сину... І сам не будеш світом нудити, й мені поміч буде!

— Шкода, мамо! Нема по мені дівчат на селі.

— Чому нема, сину? Он, Христя Бондарівна, Мотря Книшівна, або Катря Остапійчина? Чим не дівчата?..