Руфін і Прісцілла - Леся Українка
Руфін
Та чим була значна Сабіна тая?
Прісцілла
Вродливістю душі, красою серця.
Ми зналися дівчатами, а потім
їй чоловік заборонив ходити
до мене, бо тебе він ненавидить.
Руфін
І я його, бо він гидка людина
і кепський громадянин.
Прісцілла
Ми стрічались
на християнських зборах з нею часто,
я бачила, як чарівна душа
дедалі розцвітала все пишніше
під світлом і теплом нової віри.
Ще в пуп’янку була вона хороша:
товаришок, родину, всіх навколо
вона душею ніжно покохала,
але ніхто не був із того радий,
коли негарна та руда дитина
з ним цілувалась. Тільки всі рабині
за неї як на хрест були готові,
як підросла вона. Не раз по ночах
вона вставала і кінчала нишком
роботу, що не встигли закінчити
рабині, зморені важким завданням.
І теє утле, молоде панятко
носило воду і крутило жорна,
сліпило очі над шиттям при скіпці,
бруднило руки та збивало ноги
при чорній праці,- все то, щоб на ранок
рабиню не скарала Марцеліна,
Сабіни люта [мачуха].
Я часто з болем завважала теє,-
не раз вона відходила у тінь
перед жінками меншої заслуги,
та більшої краси. Тоді яріла
в моїй душі ненависть до краси,
що навіть у гурті обранців божих
несправедливість найчорнішу сіє,
наводячи полуду непрозору
на їх духовний зір.
Зовсім інакше виглядають у чорновому автографі сцени з Каєм Летіцієм і Сервілією. Після ремарки «Кай Летіцій увіходить» йшов такий текст:
Кай Летіцій
Здоров’я й щастя вам.
Прісцілла і Аецій Панса
Вітаєм гостя.
Руфін
(показує рукою на завісу, що ділить таблінум від перистиля)
Прошу вас завітати до табліну.
Кай Летіцій
Ні, душна ніч, дозволь нам тут лишитись.
(Бере за руку Арістобала.)
Руфіне, я одважився привести
з собою гостя мого. З Ідумеї
прибув до мене він, а тая справа,
яку я мав обрядити з тобою,
обходить также і його.
Руфін
Я дуже радий
служити вам обом, коли здолаю.
Сідайте, любі гості.
(Садовить їх і сам сідає.)
Кай Летіцій
Я боюся,
що слух цнотливий господині дому
образитись і постраждати може
від тих речей, що висловить я мушу.
Прісцілла
Прошу мене не брати на увагу,
бо все одно я мушу відійти,
подбати про вигоду мого батька.
(Виходить, вклонившись.)
Аецій Панса
Та, може, й я піду?
(Підводиться.)
Кай Летіцій
Тебе, панотче,
просив би я лишитись, може, досвід
життя твого уділиться і нам.
(До Руфіна.)
Так от, шановний друже, гість мій саме
привіз мені одну страшную чутку
і радиться мене, чи виступати
з обвинуваченням таким прилюдно,
чи, може, ще поздержатись до часу.
Непевна тая справа, і не слід би,
щоб на невинних хоч би тінь лягла
тяжкого підозріння,
щоб невтручання та не стало часом
принадним заохоченням злочинству,
а надто в краї варварськім і східнім,
де вже й самі стихії мов призводять
до безміру і дикості в розпусті.
Я поки що не буду називати
іменнів жодних.
(До Арістобала.)
Так?
Арістобал
Авжеж, авжеж!
Руфін
Чому ти радишся мене? Таж сам ти
далеко більш тямущий в справах суду.
Кай Летіцій
Тут мало тямити самі сі справи,
тут серце людське й душу треба знати,
а в сьому я впевняюся на тебе
більш, ніж на себе. Ти в собі з’єднав
цнотливість, милосердя й справедливість,
так, як ніхто з людей мені відомих,
лиш ту провину маєш непростиму,
що не даєш державі на послугу
своєї досконалості.
Руфін
Мій друже,
коли ти згоден, перейдім до справи.
Кай Летіцій
(до Арістобала)
Шановний гостю, розкажи, що знаєш,
Руфінові так щиро, як мені,
і певен будь, що зловжиття не буде.
Арістобал
(з ледве слідним сарказмом в голосі)
З великим жалем мушу я відкрити,
що справі сій не варвари причетні,
на дикім сході вроджені, а люди
із світу римського, значного роду
і вищого становища - імення,
як сказано, промовчати я маю -
тим більшу шкоду починити можуть
ганебні вчинки їх повазі Риму
в очах неодукованих тубільців.
А вчинки ті назвати я вагаюсь,
і після того, як цнотлива пані
лишила нас в поважнім товаристві
двох славних і високочесних мужів.
Аецій Панса
Та ти ж не сплітки бабські нам доносиш,
а річ важливу для поваги Риму!
Арістобал
Се тільки й додає мені одваги!..
Спогадані високородні люди
межи собою близькі, кревні, власне -
брат і сестра. Тим часом ходить чутка,
що можна б і подружжям їх назвати.
Аецій Панса
Мені не віриться. Бо не бувало
між римлянами нечесті такої,
відколи Рим стоїть!
Арістобал
Тепер буває, чого ще й споконвіку не бувало!
Я б сам не вірив сим чуткам, якби то
не інша чутка, більш на правду схожа,
що й першій надає подобу правди.
Шляхетні римляни, брат і сестра,
дали себе тій секті одурити
новітній, бузувірній і злочинній,
що зветься християнською. Ти знаєш,
панотче превелебний, що від сього
і римляни, найшляхетніші навіть,
не завжди вміють встерегтись.
Аецій Панса
(трохи засоромившись)
На жаль!
Руфін
Так що ж із того? Я не бачу зв’язку
межи двома непевними чутками.
