Сестри Річинські (книга перша) - Вільде Ірина
Проведено, прошу панства, цілий ряд експериментів, що повністю підтвердили цю теорію.
— То виходить, що зі мною можна б таке саме зробити? — спитав уже безпосередньо деканову Модест Голубінка, а потім звернувся до молодшої з дочок Меланії Річинської: — Панно Марусю, я вам принесу цілий оберемок алоесів, тільки натріться ними та загорніться у простирало, аби я дістав ваш відбиток.
Отець Ілакович гмикнув багатозначно.
— Отче Модесте, попросіть для себе ще одну порцію чорної кави…
— А звідки взяти амоніякових випарів? — запитала по-дурному тітка Рузя, що викликало бурю сміху, такого несумісного з настроєм, який панував у залі.
Доктор Гук знову звівся, щоб запитати щось, але після безтактного виступу своєї сусідки нервово махнув рукою, сховавши блокнот у нагрудну кишеню. Та пані деканова наче вгадала питання, що їй хотів поставити доктор Гук:
— Напрошується сумнів, прошу панства, чи це саме та плащаниця, в яку був загорнутий Ісус Христос, бо… коли — панство розуміють? — відбитка сталася натуральним способом, то не мусив це бути саме Христос, а міг це бути який-небудь інший розп'ятий.
Доктор Гук знову вийняв свій блокнот.
Пані деканова однією рукою сіяла сумнів в серця своїх слухачів, а другою вміло виполювала його.
Натурально, могли б бути такі сумніви, якби не стверджено з лікарсько-судовою точністю і акуратністю, що кількість, величина і розміщення ран, відбитих на плащаниці, йота в йоту збігаються з тими, які описано у святім письмі.
— А тепер, про-прошу панства, найцікавіше на десерт, — вона відкрила сумку й вийняла звідти фотознімки негатива й позитива плащаниці.
Молодь рушила до столу, при якому сиділа деканова. Деканова крутила знімками на всі боки, як дзеркальцем, але з рук не випускала. Старші священики, які з великою цікавістю слухали розповідь дружини свого колеги (добре їздити тим, що не мають дітей!), тепер зберігали відповідну до віку й становища статечність. Тим паче, що в справі турінської плащаниці церква й досі не зайняла догматичного становища.
Коли трохи заспокоїлись з отими фотографіями, між отцями парохами пішли розмови, як у кого в парафії стоїть справа з сельробами. Всі молодші й старші рангом священики сходились на тому, що весь отой сельробівський рух по селах, всі оті колотнечі й страйки, як, наприклад, страйки рільничих робітників на Снятинщині, на Равщині, в Рудеччині, є, по суті, тільки прямим наслідком політичної бездіяльності католицьких організацій і окремих отців парохів по галицьких містечках та селах.
— Чому, — спитав вуйко Ілакович, підставивши під погляди присутніх своє благородного рисунка, дарма що вже в сивій оправі, вродливе обличчя, — по селах, де як слід діють католицькі організації, де досить численна католицька преса, де отці парохи сумлінно виконують всі вказівки й доручення преосвященного і не стоять осторонь політичної роботи серед парафіян, — чому там не чути ні про яких сельробівців? Прошу відповісти…
"Добре тобі питати — чому, коли твоє село темне як ніч", — із заздрістю подумав отець Свійко. Він мав дещо відмінний погляд на поширення сельробівського руху по селах. З своєї власної гіркої практики на цій ниві знав, що Ілакович спрощує справу, коли зростання сельробівського руху пояснює виключно бездіяльністю католицьких організацій. Проте, не маючи відваги виступити відверто з власними тезами, щоб не викликати підозріння щодо своєї душпастирської діяльності, Свійко запитав в обхід:
— А як ви, отче Сидоре, дивитесь на страйки робітників по фабриках? Що ви скажете про страйк цегельників під Перемишлем чи робітників фабрики скла на Жовківщині? Мені цікаво знати, з якої точки ви дивитесь на ці випадки?
Вдаючи з себе несвідомого, Свійко з облудною уважністю вп'явся очима в пишно викроєні уста Ілаковича.
Ілакович не повірив щирості Свійка. Був майже впевнений, що галган[80] провокує його в присутності деканів. Якусь секунду шукав відповіді. Потім, піднявши вгору руку із складеними як для благословення пальцями, з відповідним акцентом відказав Свійкові і тим, що наставились його послухати:
— Хай ці справи не турбують вас, отче. Смійтеся з цих страйків! Це не українські робітники страйкують, бо українських робітників взагалі нема. Нема, отче!
— Як то нема? — вихопився хтось з молодих, і йому вторував веселий гомін з задніх столів.
— А так, що в нас, — преспокійно погладжуючи хребтом долоні своє гладке підборіддя, промовив вуйко Ілакович, — поки що нема робітничого класу (він акцентував у слові "класу" тверде "л"), і тому нам нічого сушити собі голову над цими проблемами. — І він переможно оглянув присутніх.
— От і слава богу, — хрипким баском засміялася тітка Клавда. — Хе-хе… А то я все боялася, що прийде такий час, коли робітничий клас може зазіхнути на мою кам'яничку, а тепер… хе-хе… — рівчаками зморщок, наче мініатюрними каналами, по її обличчі спливав піт, — а тепер, коли в нас немає такого класу, то я можу спокійно спати. Бодай ти здоров був, Сидорку!
Тонкошкіре світле обличчя вуйка Ілаковича залилося легким рум'янцем. Іронія Клавди досягла своєї мети.
Доктор Гук остаточно проковтнув шматок індички, що його він довго й акуратно пережовував. Впоравшись з цією важливою операцією, він наче у відповідь отцеві Ілаковичеві почав щось гарячково шукати у своїй записній книжечці. Нарешті знайшов. Тримаючи пальця на тому місці, зажадав слова.
— Мені здається, — і вмовк, здивований тим, що гості продовжували гомоніти на всі лади, не звертаючи уваги на його ораторську позу. — Мені здається, що шановні отці надто спрощують поширення комуністичного руху.
— Якого руху? — визвірився хтось із світського кінця.
— Сельробівського руху, — поправився доктор Гук. — Я хотів би звернути увагу, що справа запустила коріння куди глибше, ніж це здається, і тут не йдеться про поодинокі парафії.
— На мітингу! Скличемо антикомуністичний мітинг, і ви все те розкажете на мітингу, пане добродію, — сміявся Нестор, даючи Гукові знак рукою, щоб той сідав.
Але Гук не здавався. Те, що він мав сказати, гідне того, щоб його вислухали.
— Я дозволю собі, — він справді наче на мітингу підніс голос понад той гамір і сміх, що, як хвиля, котився від стіни до стіни. — Я дозволю собі, шановне панство, прочитати два пункти з резолюцій, прийнятих на мітингу сельробівців відносно загальних зборів товариства "Просвіта". Пункт другий: "Усунути з "Просвіти" весь буржуазний і клерикальний елемент, ворожий культурно-освітнім прагненням селян та робітників…"
В їдальні трохи стихло.
— Я не знала, що він такий нетактовний, — упівголоса відізвалася тітка Гликерія, дружина Софрона з волинських Річинських, — клерикальний елемент — це ж наші мужі! Як же ж можна в їхній присутності і… в нашій вичитувати такі пункти? Потім, що за неделікатність — усунути!..
— Просимо далі! Далі, пане меценасе![81] — відізвалося кілька голосів нараз.
Гук обвів їдальню переможним поглядом: що, цікаво?
— Пункт п'ятий: "Послати від імені "Просвіти" делегацію на Радянську Україну… щоб вони, делегати, познайомились з досягненнями на культурно-освітнім полі трудящих Радянської України".
— У… ух… ш… — свистінням знявся в їдальні загальний вигук здивування, обурення й іронії.
Аврельця Річинська делікатно доторкнулася ліктя Безбородька, який очима шукав Нелю:
— Я перепрошую, пане докторе, я хотіла б знати, як ви думаєте? Видно, що на Україні все ж таки щось будується, якщо ці… (обминула слово "сельробівці" як непристойне своїм звучанням) хочуть туди посилати делегацію. Я так думаю. А ви, пане докторе?
— Пізніше, пізніше поговоримо на цю тему, панно Аврельцю, — відсторонився від неї рукою Безбородько.
Якийсь целебсина[82] за протилежним столом припрошував Нелю сісти біля себе, а вона чемно відмовлялася.
Отець Ілакович, який пропустив повз вуха перший параграф, тепер з насторожено витягненою в бік доктора Гука головою вичікував, що той ще щось скаже цікавого. Але доктор Гук сказав уже все, що мав сказати.
— Цікаво, — задумливо промовив наче про себе Ілакович. — Цікаво! Навіть дуже цікаво…
— Отче парох! — знічев'я вигукнув отець Голубінка. — Отченьку парох! — Качуровий чуб розвіявся йому на чолі. Розстебнута на грудях ряса оголювала рожеві, покриті золотим пушком груди. Очі блищали, як дві скляні кульки. — Не будемо собі сушити голови над цими проблемами, отче парох. Ми й так дістали від преосвященного інструкції вислати… вислати бодай… — по скільки то? — ага, бодай по три, — він показав пальцями через столи "три", — делегати на матірний з'їзд, перепрошую дуже, на з'їзд матірного товариства[83].
Отець Михайло Річинський значуще кашлянув:
— Отче Модест… гм… гм… я вважаю, що про тайні інструкції єпископату… не зовсім доречно прилюдно розповідати… гм… гм…
П'яний Голубінка на зауваження отця Михайла зневажливо махнув рукою.
— Виберемо, — гукнув він до вуйка Ілаковича, — виберемо не по три, а по чотири делегати… своїх делегатів і не дамо слова на зборах тій банді. Не дамо, татку!
— Не дамо! — гримнув кулаком об стіл отець Олександр, аж жінки ахнули. — Не дамо! А тепер вип'ємо за погибель наших ворогів живих і ненароджених — го-го-го! Ну, піднімемося, брати, ану, давайте одноголосно: "Згинуть наші воріженьки". А пробачте, ми… на тризні по біднім Аркадію. Ну, нічого… нічого… ми собі надолужимо зате на зборах "Просвіти". А тому бандитові, що довів бідного Аркадія до могили, потрощимо кості. Я перший, го-го, як допаду його своєю палюгою…
— Про це пізніше, отче добродію, пізніше, — з усіх боків почали зацитькувати отця Олександра священики.
Була вказівка з самого єпископського ординаріату, щоб випадок на вічі в Калиниці не розголошувати; крім того, дружина й дочки покійного знали про цей випадок тільки те, що на вічі покійний розхвилювався і це призвело при його прогресуючому склерозі до крововиливу в мозок.
— Отця Олександра вже зовсім знеміг алкоголь, — відізвався отець Михаїл.
— Кого це ви збираєтесь знешкоджувати, отче Олександр? — спитав з кривою посмішкою отець Кушнір. Племінниця Оля, яка саме проходила повз їх столи з кошиком накраяного хліба, стала як вкопана.
— Шановний канонік, як теє… трохи, то завжди збирається трощити комусь кості, — поспішив пояснити Олі вуйко Ілакович.
Ольга подивилася на нього з виразом такого недовір'я в очах, що той, не знаючи, що робити від збентеження, нахилився до своєї дружини й поправив їй шпильку у волоссі.
За світським столом хтось розповідав анекдот, і при столі деканів спроквола втихомирювалося.
— "А як же вам, Іване, живеться?
— Я тепер не Іван, тільки Джон!
— Про мене хай буде і Джон.
