Хіба ревуть воли, як ясла повні? - Мирний Панас
— Хто сміє бунтувати? — Та й підскакує до передніх.
— Ми не бунтуємо, пане, — кажуть, кланяючись, передні: — ми тільки прийшли просити плати...
— Якої плати? за що плати? Я вам дам!.. — уже навсправжки лаявся пан...
— Не цвікай!.. годі... не боїмося!.. — знову зсередини.
— Хто там, сякі-такі?.. Давай мені того, хто озивається! давай зараз!.. Давай... а не то — я вас всіх у тюрму запру... на Сибір попру!
— Не дуже! не дуже! не скачи так! Ач, який прудкий! давай лиш гроші!
— Кажіть: хто там озивається?.. — аж розлягається пан до передніх.
Передні мовчать; зступаються ближче один до одного, кланяються...
— Ага? так ви не хочете бунтовщика видати? не хочете?.. Так ви бунтувати?.. га?.. Постійте ж, я вас побунтую! — кричить пан, розпалившись, і з криком біжить до себе в горниці.
Громада на хвилину стихла, а потім, немов набиралася духу, пройшов спершу глухий якийсь гомін; далі — дужчий, дужчий, поки не перейшов у викрик...
— Що він нас страхає? Дума — злякалися?.. Минуло те!.. Давай плату!.. плату давай!!, рощот!!!
Крик, гук з усіх боків, на весь двір, довго ще невгавав і долітав у горниці страшним, диким галасом. Василь Семенович поблід, як крейда. Його розбирала досада, злість; йому хотілось кричати, лаяти, бити, — та страх брав своє... Він погнав його в горниці, а тепер не випускав надвір. Жінка Василя Семеновича ходила, як з хреста знята. Од тривоги вони обоє мовчали; ходили тільки з одної кімнати у другу, та збоку нищечком позирали у надвірні вікна, ніби таїли свій страх одно перед одним...
Громада не розходилась цілий день: вигукувала та викрикувала аж до самого вечора... Так і простояли на ногах. Тільки ніч погнала піщан додому...
Василя Семеновича й ніч не вдержала. Перегодя трохи після того, як пішли піщани, він звелів запрягати коні, виносити важкий сундук з своєї спочивальні — і вкупі з жінкою покотив у Гетьманське...
На другий день — чуть зоря — вже були на ногах справник, посередник Кривинський (що колись, за виборів, був справником), послали гінця в Котолупівку по станового Ларченка, щоб їхав мерщій в Піски: "бунт!" Ларченка, як хто по потилиці лигнув: він стояв, наче чмелений, і якось без тямку дивився вниз своїми косими очима... На помості вимальовували його думки розгніваного Василя Семеновича, котрий тупає на його, Ларченка, ногами за те, що "допустив" бунт у себе в стані... У голові станового думки каламутилися: то він прощався з котолупами, й здавалось йому, що вони хрестилися, як він виїжджав з їх містечка; то йому прийшов на думку той щасливий день, коли він раз на обіді вихваляв, як поет, Василя Семеновича віршами... Коні під'їхали під рундук: гаятись було ніколи. Ларченко вскочив у санчата та, тільки духу, попер у Піски.
У піщанській волості сидів уже посередник. Він приїхав зарані, звелів скликати громаду. Громада ще тільки сходилась. Незабаром цілі Піски збіглися. Хто на громаду, а хто — на дивовижу.
Становий з посередником вийшли з волості; стали на громаду гримати, далі страхати, потім батькувати, а там — підскакувати та репетувати на все горло, — аж піна з рота летіла...
Громада собі гуде: — Не застрахаєш!.. Рощот подай!.. Не скачи, коса собако!.. котолупе!..
Нічого не вдіяли ні становий, ні посередник, — тільки дарма накричалися, та з тим і поїхали.
А піщани слідом за ними послали в Красногорку Василя Деркача нишком довідатись, чи дома пан? що там чутно?
Деркач незабаром вернувся.
— Немає, — каже. — Учора звечора зібрався та з панією й поїхав... не сказав і куди.
—Еге... значить наша правда! Недаром перелякався...
— Глядіть же! Не попускай, братця, свого! — викрикували піщани, розходячись по домівках. На диво козакам, а на злість жидові, рідко хто зайшов до його й у шинок.
Коли це, на ранок — летить у Піски сам справник, летить стряпчий, летить становий. Сказано — ціле "временне отділеніє". Приїхав і посередник. А незабаром, слідком за ними, вступила москалів сила...Громада збилася в купу, як овечки під дощ та лиху годину. Ніхто — ні пари з уст. Тільки чутно важке зітхання та якийсь тихий гул... Москалі зайшли з боків — і кругом, як кільцем, обложили громаду.
Кривинський, як посередник, вийшов наперед громади та став допитуватись: чого вона бунтує?
— Ми не бунтуємо, добродію... Ми свого просимо...
— Як свого?
— А так! за віщо ж ми два роки служили?.. дурно??. — хтось подає голос зсередини.
—Хто там кричить? давай сюди! — зіпонув Кривинський.
Громада затовпилась; ще тісніше збилась в купу; стали один одного за пояси брати...
— Сюди його давай! Хто викрикує! — желіпає посередник.
Мовчить громада, анітелень! Кривинський не витерпів, — лає...
— Не дуже лиш! не дуже! — знову хтось зсередини.
— Ну, тепер ваше діло, Іван Петрович! — обернувся Кривинський до справника.
— Розги! — зіпонув той на москалів в одмову посередникові.
Москалі кинулись до крайнього...
— Не давай! не давай, братця!.. за що нас бити? за віщо нас нівечити?..
Громада стала напирати на москалів; москалі на громаду. Піднявся крик, ґвалт; зчепилася бійка з москалями... Люди, зачувши таку колотнечу, біжать, як на пожежу дивитись. Чоловіки — аж до самих москалів; жінки на тини поспинались — з огородів... Дід Улас, старий, не видержав натовпу, — упав... Москалі підняли...
Чіпка побачив. Закипіло його серце, заболіла душа... Біга поміж козаками, мотається на всі боки: — Братця! — кричить: — не даймо глумитися над нами! Не даймо знущатися над дідом!.. Ходім, братця!.. Тимофію! Петре! Якиме! Збирайте громаду докупи! Не даймо, братця!...
А ті, як побачили, що непереливки, та — тільки видно — через село...
Чіпка їх лає, батькує, молить, просить; кидається то в той бік, то в другий; то підскочить до москалів, то вертає до своїх. Побачив Грицька.
— Грицьку! братику! Ти бачиш? кров безневинно ллється... Діда Уласа ледве живого підняли на вітер... Не даймо!..
Грицько не одказав на це ні слова, — та мерщій від Чіпки, та в чужий огород, та й присів за лісою.
Кинувся Чіпка до кріпаків... Тут його й схопили.
— Я — вільний! — кричить Чіпка: — Я — козак!
— А коли вільний та козак, то не бунтуй людей! — зіпонув справник. — Ложіть його!
Довго борсався Чіпка... Ще довше його били...
Ні крикнув, ні застогнав! Устав— наче з хреста знятий. Очі червоні, налилися кров'ю, горіли, як у звіра; на виду — блідий-блідий, мов' після тяжкої хвороби... Повів він страшними очима по всій громаді, глянув хижо на панство, на москалів і підтюпцем побіг додому...
Обняло його зло нелюдське. Серце в його вило;
душа палала... "Прокляті! каторжні! ні суда на вас, ні права немає!.." — кричав він, качаючись по полу. Тіло боліло, як попечене... Він стискував зуби. "А вони?.. вони?! Слова доброго... смітнини послідньої не стоять!.. Прокляті душі!.. на вас трохи такої муки, трохи каторги... Катувати вас, пекти, тупим ножем шматувати!.." Від болю він кусав собі нігті, пучки...
"А ти, дурню, водився з ними!.. повірив, що й вони люди?.. Волоцюги, п'яниці, а не люди! Вони тільки обпивали тебе та підбивали на все лихе... У них доброго на ніготь не було... Серце їх, як іродове, тільки й знало одно лихо... щоб другого підвести, а самому — навтікача; щоб чужими руками жар загрібати; сльозами та кров'ю других себе тішити... А потім стануть на весь світ славити... вийдуть серед людей, посеред білого дня, скалитимуть зуби, будуть сміятися... Собаки!.. Сучка вас, а не мати породила!.. Замість серця, змію положила й трутою налила... Де тільки тхне ваш дух, — там лихо та горе, кров та сльози... А ти їм повірив?! Ти?!" —він заскреготав на всю хату зубами.
А це — як скоче, та так без шапки прямо в шинок. Полилася горілка, як вода. Він дудлив її нахильці; випив з півкварти — й не чув, щоб хоч запекла або вдарила в голову... Як бризка, кинута на жарину, заскварчить і зникне, так ті ковтки горілки зразу вигоряли, вилітали парою...
Він кинув на стіл порожню посудину, побіг додому;
поліз на піч. Голова заходила ходором; у виски гамселило, як обухом; свистіло та пищало у його в ушах... Він забувся, немов заснув...
Грицько, настоявшись у чужому городі та надивившись вдосталь на бійку кріпаків, трохи змерз та поплівся додому.
— Важно парять бісових мащтаків! — було його перше слово до Христі.
— Господи! там, мабуть, на той світ позабивали сердешних, бо крики такі доносились сюди, немов з могили, — відказала, Христя.
— Так їм і треба, злодіям!
— Скажи мені: за що ти на їх узлився так? Хіба вони й не люди?..
— Життя через них, проклятих,немає! — аж скрикнув Грицько. — Нічого в хазяйстві не вдержиш за ними... Так і держи все під запором, а то — як раз та два рознесуть!.. Чи давно я майструвавшу сараї?.. Візьми, дурний, та й застроми два свердли за лату... Хто їх там візьме? думаю. — Коли сьогодні огляджуся, — аж і сліду не знать, де стриміли...
— Може ж, то й не вони взяли?
— А хто ж? Кому більше взяти? Козак тобі візьме?.. Навіщо йому, коли він сам хазяїн?.. коли в його самого є? А тій голоті, панським недобиткам, що пропити, то пропити... Хіба воно для себе брало? — на пропій!.. Щоб воно подавилося...
— За що ж їм і випити, як не за твої свердла, — сміється Христя. — Свого нічого немає, все те панське...
—Та в їх ніколи й не буде нічого, — перебив Грицько: —все проп'ютьі Вони в панів позвикали тільки красти та горілку пити, а не берегти хазяйського добра... А тут ще їм і землю й волю дають... На цеп їх, а не на волю!
Христі вже обридла лайка та кривда Грицькова. Вона не витерпіла.
— Який-бо ти, Грицьку, їй-богу! А якби тебе взяти в неволю?..
— Ну, то що? — витріщився на неї Грицько, ображений — чого вона заступається за таких злодіїв, що в його свердла покрали. — То крав би? га?.. Хай уже б мені руки тоді повикручували!
— Отже, не вір сам собі, Грицьку! Як щоденна лайка та докори: злодюга та п'янюга, — то всякого з пантелику зіб'є... Поневолі чоловік стане пити... А як ні за що, — то й украде... Звісно — неволя! — журливо закінчила Христя.
— Яка їм неволя? яка неволя?.. Он, пити, бунтувати... то їм неволя?! За те ж їх і попарили сьогодні... От попарили!.. А Чіпка, чула? як прийнялися за них москалі, біжить до мене, блідий такий, труситься... "Братіку, Грицьку! Ходімо, оборонімо... Ходімо — не даймо!.." Цур тобі та пек! — думаю, — та від його...
