Привид мертвого дому - Шевчук Валерій

Робота потрібна для матеріальної забезпеченості; мав, очевидно, рацію Лєнин чоловік, коли казав, що життя наше — це тамування фізіологічного голоду, і не більше, через це, зрештою, ми в цьому світі й раби, прикуті до тачки. Маємо віддати більшу частину дня на здобуток хліба насущного, а живемо по-справжньому тим, що по тому лишається. Нам утовкмачували в голови, що бути рабом свого заняття — це і є справжнє життя, але мене ці резони ніколи не переконували. Життя — це коли виходиш з роботи і, не поспішаючи, бредеш додому, розглядаючи світ, машини і людей. Життя — це коли лежиш у траві й дивишся крізь шелестливе листя на синє, біблійно спокійне небо; життя — це коли йдеш по стежці в траві й не знаєш, куди вона тебе виведе; життя — це ліс, в який занурюєшся, це квітка, яка розтуляє вперше вранці пелюстки; життя — це політ джмеля над луговими травами, це прегарне обличчя, яке виловиш раптом у юрбі, це світ гармонійних звуків, у які поринаєш, це пластичні рухи чудового тіла на сцені в супроводі музики; життя — це передчуття радості, якої ще не звідав; це повів теплого вітру, який пробуджує землю, вбирання оголеним тілом сонця, печія піску під босими ногами, занурення у прозору, не скаламучену воду лугового озера, це риба, яка виплеснулася, щоб хапнути повітря й сонця, це тиша міського скверика, яка зібралася сюди із шумливих вулиць, це сніг, що шапками покриває гілля, це медовий запах сосен, а ще золоте сяйво їхніх стовбурів, коли їх осяває вечірнє сонце, це запах першого снігопаду, спогад про золоті хвилини дитинства і про струмок, що срібно дзвонить у траві, це сотні одкровень і радостей, які навідали тебе, коли пізнавав світ. Все решта — це змагання за те, щоб перше було можливе, і змагання не завжди неантагоністичне, адже боротьба за існування — не вигадка. Зрештою, працюючи, ми не тільки будуємо й задовольняємо себе, але не менше руйнуємо й гнітимо, нищимо. Через це будь-яке творення — це вже руйнування, це повільне вбивство світу, який існував і без нас, і до нас. А вже це одне викликає в мене жах, хоч він так само ні до чого…

Я сприйняв оті дивні сонні пригоди з моїми колежанками, як наступ на себе жіночого єства, яке, в суті, не терпить до себе байдужості, як своєрідну помсту за мою самообмеженість у чоловічому, причому це сталося, здається, цілком незалежно від волі й свідомості тих-таки колежанок. І коли б я був з ними близький і міг поділитися сокровенними думками (хоч би у формі психологічного досліду), був певний, що вельми їх здивував би, бо вони, можливо, ані здогадувалися, як агресивно пішло в наступ на мене жіноче єство (цю думку висловлюю некатегорично, бо перед цим сам-таки заявляв, що після тих ночей, коли зустрічався з ними, відчував з ними й певний психологічний зв’язок), хоч я був вдягнутий у плоть цих своїх збудниць, таких, що найменше могли на мене діяти, були-бо виразно й відразно мені бридкі. Єдина їхня перевага перед знадливішими представницями їхнього племені була та, що вони були обіч мене, тобто реальніші від знадливих, бо мали змогу діяти на мене з дня у день, тоді як ті інші, знадливіші, були ніби спалах сонця на хвилі. Я перебував цілими днями в системі їхніх запахів: натуральних і штучних, мій погляд мимовільно падав на оголену ногу, виставлене коліно, вигин пахвини, коливання грудей, на тіло у вирізах одежі — все це було цілком реальним образом жіночого єства, незалежно від мого індивідуального ставлення до тієї чи тієї істоти як людини. Так міркував собі я, а чоловікові часто, аби заспокоїтися, досить зрозуміти певне явище, тобто погасити в собі його таємницю, що значить вилити на вогонь вогнегасну суміш. Тим-то я не добачав тут ніякісінької містики, а тільки речі елементарні, бо логічно зрозумілі. Це, може б, стало епізодом у моєму житті цілком незначним, цілком не вартим докладнішого опису, коли б усі оті сни певним чином не вплинули на моє подальше життя, тобто коли б їхня історія не здобула продовження в житті і не змінила моє цілком усталене, як я вважав, існування й буття. Бо мої колежанки, хотіли того чи ні, збудили в мені той неспокій, який я відчував ще в час захоплення Тамарою і який досі мені вдавалося щасливо бороти; я почав, одне слово, більше заглядатися на осіб жіночої статі, випадкові дотики з ними в трамваях і тролейбусах мене почали збуджувати, і, коли б не моя іронічність, я назвав би цей стан сексуальною заклопотаністю, тобто масована атака жіночої статі на бідолашного її зневажника тривала, збільшуючись інтенсивно, — я навіть почав розуміти тих самотніх здичавілих ґвалтівників, які в темряві накидалися на жінок і дівчат, — це траплялося саме тому, що вони були поборені цією навалою, божеволіли з того й тратили глузд. Мені таке, звісно, не загрожувало, але неспокій відчував увіч, отож мені вперше стало незатишно вдома, відсунув я і книги й почав тулятися неприкаянно вулицями, в кіно, кафе, театрах (останнє я й раніше любив), а дивлячись, приміром, балет, не тільки милувався пластикою тіл (хоч і не без того), але й неґречно звертав увагу на їхню оголеність (звісно, жіночу), відчуваючи при цьому цілком виразне збудження.

І от одного разу Максові привиділась уві сні дівчина, яку він, здається, знав, а може, десь побачив під час отих хаотичних блукань; принаймні обличчя її видалося йому знайоме; вони опинилися разом у якомусь приміщенні, освітленому кольоровими ліхтариками, там були столи, лавки, канапи, на яких сиділи якісь люди з притемненими фізіономіями; дехто вмостився просто на підлозі: хто грав на гітарі, хто співав, але без звуку, кілька пар танцювало в диму, знятому курильниками, цей дим розпливався, окутував ліхтарі матовими, напівпрозорими кулями; під ногами лежали порвані й потоптані книжки, в деяких палітурки були одірвані, й люди топталися по тих книжках, обличчя їхні мінилися, наче й самі були із диму, видовжувалися, сплюскувалися, ніби в кривих дзеркалах; Макс блукав по тій чудній залі, зазираючи в ті лиця, і саме тоді, коли на них дивився, вони й одмінялися фатально, дехто корчив йому гримаси, дехто всміхався, показував йому язика, який виростав одразу в помело, совав йому в обличчя п’ятірню. По кутках грали в доміно, шахи, карти, цмулячи при цьому пиво із довгих ваз для квітів; якийсь чоловік прийшов з алюмінієвою каструлею, поставив її на столика, поклав побіч з п’ять ложок, в нього було гарне, нервово-одутле обличчя; а Макс у тому тлумі когось ненастанно шукав, його хапали за руки й одежу, запрошуючи сісти, однак досить було глянути на тих запрошувальників, як їхні обличчя починали мінитися, коливалися, потворилися, розлазились. І він ішов далі, і йому здавалося, що й зала мала здатність зміщуватися й витягуватися; скрізь сиділи й лежали: на канапах, ліжках, столах, вели дискусії, цілувалися, витанцьовували, хтось стояв на голові, і, щоб зазирнути такому у вічі, він мусив ставати навкарачки. Але не міг ні на кому спинити визору, тоді відсмикнув якусь пасмасту штору й побачив, що й тут битком людей: вони пили, їли, щось стругали, шили; якийсь патлатий молодик, обвішаний ланцюгами, спазматично смикався, його вибілений чуб стояв дибці, а обличчя було втомлено-дегенеративне.

Отут, у кутку, на канапі, застеленій таким же пасмастим рядном, з якого була і штора, Макс побачив ту дівчину, яку він колись, здається, знав, а може, десь бачив (якась далека аналогія до того чоловіка, якого зустрічав на дорозі, коли відбувалася його історія з Тамарою), і це було єдине обличчя, яке під його позиром не розлізлося, не спотворилося — дівчина йому приязно всміхалась.

— Нарешті, — сказала вона. — Де це ти ходиш?

Макс сів біля неї й відчув, що йому спокійно й добре, що тут він зможе відпочити, що може сказати цій дівчині щось просте й буденне.

— Ледве до тебе дістався, — сказав спокійно Макс. — Чекала на мене?

— Вже чекаю тут тебе двадцять п’ять років, — сказала дівчина й освітила Макса чудовими очима. — Гадала, не прийдеш — від тебе всього можна сподіватися.

— А я прийшов, — сказав, дивлячись на неї з незбагненною пожадливістю Макс. — Це була дорога по зарослім травою полі. Безліч цього року розвелося пташок і цвіркунів.

— Не треба говорити красиво, — мовила дівчина, — все це не має значення. Має значення, що ти прийшов. Має значення, що я тебе дочекалася, — все решта декорації. Візьми мене, бо я така за тобою стужена.

Макс роззирнувся: довкола ходили, сиділи й лежали люди.

— Тобі не буде соромно отак на людях? — спитав він.

— Ці люди також декорація, — сказала вона. — Типова масовка для фільму, я б сказала, банальна. До речі, масовка не обов’язково має зніматися одночасно з кадрами, де діють головні герої. А ми з тобою сьогодні головні герої.

— Хто ж знімає цей фільм? — спитав Макс. — Студія імені Довженка? Чи якісь приїжджі?

— Господь Бог, — серйозно сказала дівчина. — Вся людська історія — це фільм, що його знімає від початку світу Господь Бог.

— А хто його дивитиметься? — спитав Макс, уже жартуючи, бо йому здалося, що і вона жартує.

— Ми самі у вічності, — цілком серйозно відповіла дівчина.

— Дивні речі, — мовив Макс. — Невеселий це фільм!

— Веселий — не веселий, то без значення, — сказала дівчина. — Важливо, що ми в цьому світі знайшлися. Бери мене, бо я за тобою стужена!

Він став на коліна й почав цілувати їй ноги, все більше їх заголюючи. І чомусь йому стало від усього того пекуче смутно. Тож заплакав, обливаючи слізьми ті ноги, які відкривали перед ним одну з найсокровенніших таємниць світу. Відчув раптом, що Надин чоловік анітрохи не має рації, коли казав, що у світі йде відвічна боротьба чи війна жіночого й чоловічого начал. Відвічна боротьба йде, але це боротьба не жіночого й чоловічого начал, а боротьба в самотності із самотністю. Жіноче начало, може, й справді як свічка, в якій згоряє нетля начала чоловічого, однак це діється в ім’я вічності. Бо в тім вогні згоряє не тільки нетля-чоловік, а й жінка-вогонь. Ота нез’єднаність, ворожнеча, несприйняття одне одного і є ознакою смерті для обох.

Вона неперехідна, та смерть, але до того, як це станеться, з'являється рух: нетля починає летіти, а свічка горіти.

— Правильно я думаю? — спитав Макс у дівчини, цілуючи її теплі ноги.