Привид мертвого дому - Шевчук Валерій

— Чи так уже все остаточно?

— Остаточно, — сказала вона. — Інакше не виходить.

— Чому?

— Бо так вийшло, — знову мовила вона класичну формулу. — Тут нічого не зміниш.

— Все можна змінити, — сказав я, бо від теплого чаю мене почало розмлоювати. — І я тобі в цьому допоможу.

Вона похитала головою, і обличчя її знову стало як маска. Тоді я встав і підійшов до неї — злякано скинула очима.

— Іди сюди, — сказав я. — Хочу тебе поцілувати.

— Ні, — сказала вона і майже крикнула. — Ні!

— Не ні, а так, — сказав я, підіймаючи її зі стільця і притискаючи до себе. — Ти віддала мені сьогоднішній вечір та ніч. А коли б того не хотіла, закрилася б і мене до себе не пустила. Отже, будь покірна і не сердь мене.

Я говорив брутально. Вона безвольно висіла в моїх руках, відшуковував її губи, але вони були стиснуті й мені не піддавались. Я обціловував їй обличчя, легенько хапав губами за крайки вух; зрештою, її вуста здригнулися й напружились — вона піддавалася. Я посилив натиск, і за мить ми вже пили одне одного, як і раніше, я знову пізнавав це тіло, яким володів; і все в мені заспівало. Але вона отямилась. Вперлася руками мені об груди й відштовхнулася.

— Не запалюйся, Максе! — сказала, сторожко світячи очима. — Я все одно сьогодні не можу.

— Прокляття вашій жіночій породі! — сказав я. — Не буду тебе чіпати. Іди сюди!

— Ні! — сказала вона.

Але те "ні" було із тих, на яке чоловіки не зважають, це була формула пристойності, а не небажання. Вона знову опинилася в моїх обіймах, ще вивертала голову, для годиться пручаючись, а за мить ми знову жадібно пили одне одного, і тільки, коли зовсім почманіли, вона вирвалася: по щоках її котилися сльози.

Вона впала обличчям на руки, які поклала на стола, й заридала:

— Я не повинна цього робити, не повинна!

— Ти робила це зі мною півтора року, — сказав я безжалісно. — Це і більше цього.

— Але тоді я була твоя, — сказала вона. — А зараз я просто не можу.

— То стань знову моєю, — сказав я.

— Це неможливо, — прошепотіла вона. — Пожалій мене і не чіпай. Не поводься зі мною так!

І мені раптом стало її жаль. Жаль, бо вона, здається, заплуталася. Загалом, я її "звоював" легко, вона не дуже опиралась і за якийсь місяць нею оволодів. Мені здалося, що причина вся в тому, що вона не може опиратися, особливо тому, хто мав з нею діло. Однак по-жіночому хотіла зберегти порядність, отож одного з нас мала відшити. Але чому мене? Оце й злило, нервувало й уражало — чому, чорт забирай, мене?

— Гаразд, стели, — наказав я. — Пора спати, в мене вже очі злипаються. Буде так, як хочеш.

Подячно зирнула на мене й почала стелити. Спершу своє ліжко, а тоді сусіднє для мене. Ліжка тут були вузькі, односпальні, але в мені знову почав прокидатися звір.

— А не вмістимося на одному? — спитав я не вельми лагідно.

— Ти ж мені обіцяв, — спинилася вона з подушкою в руках.

— Ти мені теж обіцяла, — сказав безапеляційно. — Вечір і ніч. Будь певна, вранці піду, але вже навіки, якщо не одумаєшся. Але знаю, що ти не одумаєшся.

— Ти ляжеш окремо, — сказала вона, і її обличчя знову стало як маска. — Ти мені обіцяв.

Я вирішив підкоритися. Принаймні тимчасово. Роздягся й ліг, солодко протягуючи втомлені ноги. Вона погасила світло, і я чув шурхіт її одежі, бачив бліду тінь, яка ходила кімнатою, вдягала сорочку, обернувшись до мене спиною. Було переді мною дві дороги: заплющити очі й відразу ж поринути в сон — це я міг учинити за хвилину. Але те значило добровільно відректися. Друга дорога — встати й піти до неї.

Я зробив останнє. Взяв свою подушку й підійшов. Вона лежала до мене спиною, відсунувшись на край, ніби приготувала для мене місце. Я поклав подушку й ліг.

— Тамаро, — сказав я, лежачи на спині. — Мені жаль і тебе, і себе.

У відповідь — мовчання. Я взяв її за плече, і вона безвольно перекинулася на спину. Я відшукав її губи, були вони вогкі, тремкі й відразу мені віддалися.

Ми цілувалася з якимсь відчайним шалом, притискалися й втискались одне в одного, я цілував її обличчя, шию й оголені груди, вона тихо при цьому постогнувала. Зрештою, розпалені й напівзруйновані, відкинулися одне від одного — я все-таки не забував про "прокляту жіночу природу" та її фізіологічні процеси, хай їм чорт!

— Максе! — сказала вона хрипко.

— Ну! — відгукнувся знесилено.

— Я тобі сказала неправду, — шепнула вона.

— Про того негідника, що відбиває тебе від мене?

— Не треба зараз про нього, — мовила вона розмлоєно. — Я не хвора, Максе! Можеш робити зі мною, що хочеш.

Я спаленів: чортяка розбере цю "кляту жіночу природу". Ми не раз займалися цим ділом, але ніколи вона не виявляла ініціативи.

Я обережно провів рукою по її тілі: було воно оголене. До мене тяглися розціловані, пекучі вуста, і я таки накинувся на них з усім шалом.

— Ти чортиця! — сказав я, поринаючи в глибину її тіла. — Чого ти стільки часу мене мучила?

І тут я почув смішець. Якийсь солодкий і брутальний смішець.

5

Сон прийшов до хлопця під ранок. Він тільки вийшов на Бишівську дорогу, як побачив знайомого незнайомця, той сидів на стільці, а другий порожній стояв обіч.

— Несу матері стільці, — сказав чоловік. — Сідай! Готуюся женитися, і сам знаєш: потрібна нова мебля.

Стелився навколо туман. Підіймався від землі сірими космами зі срібним відливом, і цей туман чомусь пах парфумами.

— А коли б ти довідався, що твоя наречена…

— Спала з тобою? — спитав чоловік. — Про це вона розповіла.

Сірий туман химерно звивався, в ньому ходили якісь постаті, одягнені в чорне. В глибині ночі горіло кілька вогнищ, а біля них сиділи, скулившись на стільцях, люди в темному. Я подумав, що ми з цим чоловіком також одягнені в чорне і нічим від інших тіней не різнимося. Підійшов до нас чорт із люлькою в зубах, попросив сірника, запалив і присів поруч навпочіпки.

— Інтересне діло — світ, — сказав він. — Ви в ньому товчетеся як навіжені, й ми з вами. Вигадуєте собі пристрасті, а вони яйця виїденого не варті. Ось ви змагаєтеся за самицю, а вона так само яйця виїденого не варта. — Він пихкнув димом, і той став над головою срібною хмарою. — Я теж щойно змагався… так, за самицю, а виявляється, не я за неї змагався, а вона за мене. Тобто не я відшив свого суперника, а вона, не я її взяв, а вона мене. Зрозуміло я кажу?

— Не переживай! — сказав чоловік мені. — Коли вона пуста, постраждаю я. Я вже її тратив. Переживав, а потім заспокоївся.

— Знаєте, чого я прийшов? — спитав чорт. — Подивитися, як ви битися будете. Я оце щойно сам бився за самицю. Ми бились, а вона сміялася з нас, дурних. Скажи, чи не пора нам всім стати істотами розумними й цивілізованими? Ну, гоп-ля — вставайте один і другий Хто з вас рогоносець?

— Обоє, — сказав я, встаючи. — Але він — двічі.

Чоловік повільно підіймав над головою стільця і так само повільно опустив на мою голову. Клацнуло, ніби хтось вимикача вимкнув, від моєї голови, як при сповільнених зйомках, почали повільно розлітатися рештки розламаного стільця.

— Оп-ля! — сказав чорт. — Теперечки ти!

Я вдарив свого суперника у вухо і відчув, що та голова гумова.

— Хе, гумова голова! — сказав чорт. — І в тебе, і в нього. Погуляйтеся! Футбол — сучасна й найпопулярніша гра. Оп-ля!

Я зняв власну голову і з розмаху вдарив її ногою. Справді була гумова, але полетіла не як м’яч, а як надувна куля. Це саме зробив чоловік, і ми стояли один супроти одного зовсім безголові, обоє смутні і в чорних костюмах, а голови наші пливли у небо і швидко зникали. Чорт скалив до нас червоні зуби, а навколо стелився сивий і гіркий туман. Густо пахло осіннім листям, змішаним із запахом жіночих парфумів.

— Молодці, ви славно побилися, — сказав чорт. — Вийшла чудова атавістична бійка. Я задоволений. Ви вільні й можете розходитися по домівках. Самицю вашу залишаю собі. Є запитання? Ні? Тоді в дорогу — оп-ля!

Історія четверта.

Жіночий наступ

Наперед заявляю: тепер я вже не вірю ні в яку чортíвщину і в ніякі сни. Мені зуби починає ломити, коли жінки з моєї редакції, а працюю я в маленькому педагогічному журнальчику, починаюсь чесати язики про привиди, містичні явища, тібетську медицину, користь від екстрасенсів, найдивовижніші дієти, біополя, йогу й перейогу, про загадкові явища, НЛО і всіляку іншу бридню. Мої колежанки з дивовижною старатливістю вишуковують публікації про це в газетах та журналах, передають одна одній, переоповідають, охають і ахають, купують у всіляких пройдисвітів подібну дурбельську літературу: тлумачення снів, астрологічні провіщення, якісь рецепти, хіроманські листки, схеми особливих точок в організмі — повний тобі сказ. Дратує все це мене невимовно, хоч, коли я спокійний та розважливий, можу пояснити цей феномен елементарно: по-перше, в жінок постійно присутнє щось дитяче, схильність до казки чи що, скоріше, може, до марновірства, через що вони більше здатні, наприклад, до релігійного афекту чи романтизму, бо це сполучається в них з елементарною простодумністю та схильністю до догматики й уподібнень. По-друге, цілком резонно міркую я, схильність до містики з’являється у суспільстві в нестабільні, бродильні часи, власне кажучи, в часи духовного занепаду, бо всяка нестабільність — ознака дисгармонійності — одне слово, я знаходив досить резонів, щоб пояснити отой жіночий сказ, але від того втіхи мав мало, бо жінки зі своїм нестримним патяканням не тільки самі нічого не могли робити в редакції, але й мені не давали. Роботу вони забирали додому й сиділи ночами, відчуваючи, напевне, натуральну зненависть до своїх чоловіків, які, покористувавшися прихватцем їхніми щедротами (бо на більше в жінок бракувало часу), спокійнісінько поспівували собі носами й горлами, а їхні жіночки правили чи переписували статті педагогів, котрі не могли зв’язати на письмі кількох слів у такій мірі, щоб дати спокій прагматичним редакторкам, котрі всю ту нікому не потрібну жвачку безжально спресовували в прісно-стилістичні шаблони. Я ж волів працювати на роботі, бо вільним часом хотів розпоряжатися за власним уподобанням: за своєю природою я самітник та естет, любитель старої книжки, музики, а також театру. Живу в однокімнатній квартирі, яку організували мені (щира дяка їм за це) мої батьки, бо й бабця моя вже відійшла у вічність і я дістав змогу вирватися з тієї вічної колотнечі, в якій і досі колотилися моя мати та вітчим.