Новели - Черемшина Марко
Тоді Василь зумівався і жахався та цілував ненині слова.
Василиха вп’яла зір у жовнірів і зойкнула несамовито. Дитина на її грудях розплакалася.
Чорна, як ніч, гадка вдарила Василиху в голову.
- Гей, світку мій нещасливий, ви хочете його вбити!
Василь глянув на подругу і на дитину мокрими очима.
Чорний туск зціпив його серце.
- Дай-ко-ста, Марічко, дитину, най її приголюблю!
Маріка ліворуч несла сина, а праворуч відривала мужа з-помежи жовнірів.
Жовніри відтручували її, штовхаючи по соромах, а Василеві очі, як ватра, розсипали іскри.
- Мой, брє, не поштуркуйте челідину!
Жовніри били його прикладами по голові, аж кров чюріла, а Маріка, гей вірлиця, боронила, квиліла, запаскою кров обтираючи.
Жовнірів лють черленила, а Василя кров повенила.
Небіжка неня йому привиділася.
- Не бійтеси, нене, я з цего вийду!
Неня тримала його гарячу голову в студених руках і холодила сина.
Жовніри закинули курмей на явір та й зашморгнули Василеву шию...
Маріка минається...
Одні його підносять, другі тягнуть посторонок.
Василь вже під галузею гойдається, вже лице синіє.
Але галузь ломиться і з Василем паде на землю.
Він схоплюється на коліна, відриває з шиї зашморг і паде лігма.
Під зеленим яворовим гіллям плаче та синіє дитина.
Василеві світ темніє.
Отік би велика плита на нього впала і йому голову розтрощила.
Отік би тверда креміниця роздавила його Марічку і його дитину.
А от з-під кремінної плити видко Марійчину голову...
А діточе мохнате тім’я біля неї...
Воно висовується з-під плити, і діточі очі, гей дві чічці, усміхаються.
- Ти жиєш, опришку мій любий?
Він збирає всю силу, аби кремінну плиту з Марійчиної голови набік відкотити.
- Гей, Марічко, любко!
Підоймався і рвався з землі, як би ланцями прикований.
Та гора на ньому розсілася, все пропало!..
Глипав білком на Маріку і дитину.
Пізнав Марійчину твар і заревів ревом.
Маріка пробудилася з болю.
Дитина усміхалася.
Та усмішка підлітала, як біленька пташка, і сідала на кутиках його уст і на його лиці костеніла.
Жовніри дали собі знак і обступили його лискучою крицею.
Тільки голих ножів.
Роздався жіночий плач, що здригав селом.
- Васильку мій, куда тебе ведуть?..
IV
Видерли його з гнізда і провадили селом під острими багнетами.
Аби при дорозі на дужчій галузі задавити, аби не урвався. Йшов кроком рівно з жовнірами і усміхався усмішкою, що замерзає і морозить життя.
Отави в’яли на сонці, а військо селом холодів шукало.
Село німіло.
За ним ішла Маріка в рантусі білому.
Ні, то не рантух - то її твар, біль біла, а на грудях великий вінок.
Вона йде до шлюбу в кожусі білому, в киптарі вовнистому, в жовтих чоботях, палає на сонці позлітка.
Чому її вінок упав на груди, чому?
А може, то лишень тінь її?
Коби йшла, коби цих дружбів не скидалася!
Йому ялося таких дружбів мати.
Такі пави навкруг нього.
А може, він її зуритився?
Ні, вона деревце на грудях несе.
- Марічко, а ти нащо поклала деревце в бисаги?
Сміх морозив дорогу.
А Марічка тулила до грудей дитину і голосила:
- А куди ж я тебе виряжаю, Васильчику любий?
- За що берете мені газду з хати, нащо дитині дєдю відбираєте?
- Хто ж мені тепер талан приобріє, хто дитину приголубить?
- Ой ви, гори кремінисті, чіму не лупаєтеся?
- Ой ви, громи швидконогі, де ж ви поховалися?
- Ой головко моя бідна, чому не розсипаєшся?
- Дитина моя люба, Андрійку мій маленький, ану йди на руки дєдеві!
- Не пізнає тебе дєдя, небоже, аби їх так днинка не пізнавала.
- Таже це твій Андрійко, дитина твоя, наша надія, Васильчику, мій соколе любий!
Підносив сковані руки і намагався спіймати ту білу пташку, що йому на тварі сиділа.
Але та пташка перемінилася в його дитину, злопотіла крильцями і полетіла навперед нього.
З білих крильців стікала кров на дорогу.
Ввесь задрожав і скочив наперед, як ранений лев.
Біг і скованими руками ловив дитину.
Вояки розступилися в один ряд, вхопили кріси на груди і цілили просто в нього. Карабіни гримнули. Марічка зойкнула, гори то повторили, а Василь повалився насеред дороги такий усміхнений, гейби пестив свою дитину.
Гейби кинув косу на косовиці і ліг на припочивок...
- Чому не говориш, Васильку, чи я тобі надоїла?
- Чи я тобі світок загаїла?
- Чи, може, ти тісареви хлібець переїв?
Андрійко досягнув дєдю ручками і накрив його рани пальчиками, як прутчиками цвітів.
А з дєді чюріла посока і дитині ніжки красила.
Най цвіт у керві бродить, най сонце в керві свій образ видить.
Марійчині плачі розлетілися зозулями понад село і сіяли тривогу.
Але вояцькі кулі їх доганяли і наскрізь пробивали…
ПІСЛЯ БОЮ
(Фрагмент)
Очі видять, що москаль переміг штурмом, бо вранці займив свого неприятеля горами навперед себе, як ровта недострілену звірину.
Лишилися шанці ззаду, гей покинені гроби довгі.
Серед покаліченого села, серед перевалених лісів смерть собі палі вбила, своє поле відгородила, свою землю мерцями вкрила.
Одні лиця - то попіл темний, другі - то кровця синя, а он ті стрільці, білі-біленькі, ще крісом ціляють, а он ті біля них ніби кров з чола втирають.
А на чолах маленька рана, гей ягода на калині.
Але оті два неприятелі втопили в себе багнети по самі колодки та серед плеса крові ніби цілуються в личка, ніби собі прощають.
Та й он тих, що сидять під деревом, захопила смерть збоку та й рушниці в землю направила.
Під ліщиною закусив зуби кінь вороний, а біля нього лежить жовнір, за поводи ціпко тримаючи.
Там під скалою сірі воли
